Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли степові мандрівники примусили наших предкін шукати собі притулку в лісовій частині України, не всі Анти-Поляни-Русь покинули степ; у його просторах здовж долішнього Дніпра, в районі Великого Луга залишилися щонайсмілівійші та воевничі ватаги, які, живучи напівмандрівним життям, були чільною силою української культури; це були так звані бродники. Невелика частина Українців, теж воєвничих, але й таких, яких чим-небудь ображено в їх громадах, згуртувалася на дунайських гирлах у певну, теж напівмандрівну організацію, яка вела вже власну політику та жила теж власним життям. Це були переважно виходки з Галицької України, так звані берладники. Вони мали більшу оселю й околицях сучасного Галацу, під назвою Берлад.

Трудно сказати, який був у них військовий впоряд, але ясно, шо там кожний громадянин був і de jure і dе facto постійним вояком. Маємо звістки про те, що під час степових та морських походів України-Руси ці бродники та берладники завжди йшли на допомогу Українцям, виставляючи в поле полки часто на 6–8 тисяч збройного люду. Майже ніколи ці відлімки українського племени не йшли проти своїх і тільки один раз, у відомій битві над річкою Кал кою, бродники опинилися в татарських лавах.

3. Створення української держави та її розвій

Важко провести межу, поза якою вищезгаданий устрій українського життя змінив свої форми; цей процес ішов поволі від IX. і до початку XII. віку, а в XIV. віці ці нові форми, розклавшись, упали під навалою татарської орди.

Поширення української держави, більша кількість відлімків українського племени, ще» згуртовувалися в загальний центр, більша складність та серйозність військової боротьби й, нарешті, більші економічні вимоги до війська з боку населення, що хотіло спокінішого життя, висунуло перед нашим народом питання про конечність досвіднішого фахового кермування навіть дрібними відділами військової сили і існування якогось постійного війська для захисту від раз-у-разових дрібних випадів із степу.

В відповідь на ці вимоги, поруч зі старою споконвічною десятковою організацією, з’явилася княжа дружина, яка, в перших часах її існування, за Святослава й аж до Ярослава І., мала майже однакові риси.

Певна кількість досвідних вояків, разом із князем, ставала до кермування військом і контролі військового впоряду: це була так звана старша дружина, або княжі огнищани. Ці старші дружинники сиділи по ріжних містах і кермували військовою справою в тисячах («а ті держа тисячу з тисяцьким, імя рек», як кажуть княжі грамоти XI. віку), а далі навіть у сотнях, а попереднім виборним тисяцьким і сотенним залишались обов’язки головно адміністративні.

Не треба думати, що старша дружина в перших часах і за кращих часів її існування, була якоюсь бандою, навіть чужорідною, зв’язаною лише з князем, а відірваною від народу; ні, це були лише досконально вивчені військові керманичі, переважно з місцевих людей, діяльність яких зосереджував князь. Всі свідоцтва нам кажуть, що дружина не була кастою і що до неї могли вступати всі вільні громадяни, на основі певного стажу й вишколу.

Окрім цієї старшої дружини під рукою князя, була ще молодша дружина, складена з двох частин: отроків і гритьби. Молодша дружина — це було постійне військо для відпору раптових наїздів степового ворога. Кожна частина цієї дружина мала свій окремий характер: ми бачимо, що княжі отроки і вогнищани при особі князя завжди одні й ті ж, із цих отроків то один, то другий переходить у старшу дружину, а далі виїздить держати тисячу, або його призначають до иншого молодшого князя; отак, із певністю можна сказати, що отроки молодшої дружини, — до речі, цим отрокам бувало по 30–40 років і більш, — є тільки вишкіл, переходовий ступінь до огнищанина, старшого дружинника, щось на зразок юнацької школи. Гридні не дуже часто зміняються, при чому деяка невелика їх частина переходить до отроків, а деяка вертає додому у свою громаду. Цікаво відмітити, що коли Святослав іде в похід на Греків, то збірає людей із міст та пригородів до гритьби. Крім того, до того ж походу вимагають лкхдей од Древлян та Дреговичів на службу в «руські вої» — гритьбу.

Таким робом, під натиском обставин життя, наш народ змінив дещо у свойому військовому впоряді і в початках будування української держави мав військо, що все-таки твердо трималося підвалин усенародности і мало: загальне рушення, зорганізоване на десятковому принципі, постійне військо — гритьбу, як вишкіл для кадрів десяткової системи, молодшу дружину — отроків, як вишкіл для старших начальників і старшу дружину — вогнищан, як корпус підготовлених старших начальників.

Знову зазначимо, як своєрідно й дотепно зміняється наш військовий впоряд, яка гармонійна природна система, і це тоді, коли в цілій Європі, не виключаючи й наших найближчих сусідів, цвіте пишним цвітом феодальна система і бушують наймані банди ляндскнехтів.

З таким впорядом військової сили почали наші предки давати відсіч степовим наїзникам: Половцям, Печенігам тощо. Виходили в поле маси загального рушення, стаючи тисячами в полки, під орудою досвідних начальників і в XI. та початку XII. віків знищили, майже цілком, небезпеку степу.

Але під час цих удатних походів наші предки накоїли помилок, що довели до татарської руїни XIV. віку.

Популярні походи на степових хижаків зробили надто популярними тих князів, яким передано в руки повну владу, військову й цивільну; обмеження цієї влади з боку віча все менчає, популярні княжі роди починають дивитися на свої князівства, як на власність, а на дружинників, навіть і старших, як на захисників своїх особистих інтересів. Починаються усобиці, сварки поміж князями, що спіралися у своїх змаганнях на дружини старші й молодші, оттак як тепер «большевицько-народня» влада на свої школи червоних командирів.

Нарід мало брав участи у сварках своїх князів (підношу — своїх, українських), даючи їм змогу зводити свої порахунки силами дружин, чи найбільш охочих людей. Так, коли в 1147. року український князь Ізяслав Мстиславович сварився за київське княжіння з українським же князем Юрієм Ростиславовичем і закликав Киян до походу на останнього, то дістав рішучу відмову й мусів покладатися тільки на свої сили, а коли йому не пощастило, то Кияни байдуже сказали, що це не їхня справа. Зате зовсім инакше було, коли той самий Ізяслав пішов війною на захист українських меж проти Сіверського — московського типу — князя Ігоря Ольговича; тоді вся десяткова організація вийшла до бою «і з дітьми», тобто, кажучи сучасною мовою, змобілізувавши всі річники, і перемогу вирішили вояки всеї української землі.

Нічого казати, що вже саме відокремлення інтересів дружини від інтересів усієї землі було поганою річчю, а тут іще приходили погані впливи з боку північних князів, які для збільшення своєї влади, використовуючи монархічно-рабські прикмети своїх народів, почали закликати до себе чужородних дружинників і на службу свою чужородні наймані війська; з другого боку, на Галичину йшов вплив феодальної Європи, з її теж ворожими населенню лицарськими відділами й бандами найманців.

Під цими впливами зійшли з простої дороги й наші українські князі і з початком ХП. віку до них на службу з’являються вже наймані відділи Варягів із півночі і південних кочівничих Торків та Берендеїв. Нарід у його масах, як головний захисник держави, штучно відходить на другий ллян.

З другого боку, заможні або впливові роди добачили ту особисту користь із феодальної системи, але не бачили тої біди, яку вона несе цілому суспільству, цілому краєві. Почалися пошукування болярства за виключним правом носити зброю і правом командувати иншими. Галицька земля перша зійшла на цей шлях, і на початку ХПІ. в. ми бачимо там запеклу боротьбу болярської верстви за осягнення прав окремости й упривілєйованости.

Але народ, підсвідомо почуваючи небезпеку від цього ладу, намагався боротися проти нього. Народні маси рішуче підтримують тих князів, що шукають у них опори й борються проти тих, що на зразок північний, хочуть денаціоналізувати дружинників-вождів і надати їм чужоземний характер. Не одного князя позбавлено князювання за такі його спроби й не один дістав підтримку в боротьбі з захланним болярством. Але ж у цей мент боротьби народніх мас за свій попередній військовий впоряд проти спроб прищепити чужоземне, на українську державу прийшла навала татарська й північна. Надаремне стара випробувана десяткова організація поставила під зброю всі свої сили і проти північного «Боголюбивого» Князя Андрія, і проти небоголюбивих, хоч однаковісіньких із ним татарських орд — не було монолітности в народі, не було віри у провідників так, що навіть бродники опинилися в ворожих рядах, так і впала могутня українська держава. Але руїни її не зразу дісталися північно-східним наїзникам; вони попали раніш під владу західних сусідів, що почали прищеплювати нашому народові чужий військовий порядок. Ми далі побачимо, як на це народ реагував, тепер же зазначимо, що надання військовим керманичам громадянсько-адміністративних обов’язків, перехід на персональну владу й одокремлення командування від народу разом із наданням військовому командуванню соціяльних привілеїв, — загубило нашу державу в XIV. в., дармо, що в неї був доскональний військовий впоряд.

4. Польсько-литовське панування

Після татарсько-московської руїни наш народ дістався під владу Литви та Польщі; остання мала тоді буйно розцвілий шляхецько-най-мовий військовий впоряд, перша йшла вже по похилій дошці до того ж безладдя. Війська лицарського народу — шляхти, яка єдина, як певна каста, за всі права в державі, мала почесний і упривілєйований обов’язок носити зброю, якого вона не хотіла сповняти, ті війська й найманці зо всіма їх прикметами, зустрілися з демократичним упорядом українського народу, де кожний громадянин був вояком. Правда, те, що найшла в нас Польща, вже не було таке доскональне, як у часах перед руїною XIV. в. Далися таки взнаки чужі впливи, що викликали боротьбу XII. й ХШ. в. в. і внаслідок яких український народ уже не виявляв зі себе моноліту щодо громадських прав та обов’язків.

Реєструючи від перших кроків те, що вона дістала, литовсько-польська влада устаткувала на теренах українського народу такий військовий впоряд: населення поділено на певні верстви щодо сповнювання військового обов’язку. Перша верства — службові боляри, де кожний мусів виїздити верха до війська, виявляючи з себе «сулицю» (коп’є), себто, крім себе, мав постачити ще двох гірш озброєних верхівців і чотирьох піхотинців. Далі йшли путьні боляри, що самі не виходили до війська, але правили «пути», себто, давали військовий податок. Дальші з ряду були слуги панцирні, що мусіли лише самі особисто ставати до війська в повній зброї, ординські слуги, що виходили теж особисто, але в легкій зброї й, нарешті, смерди — вільні, які давали одного на вісім родів збройного піхотинця (решти десяткового устрою) і, нарешті, невеличка кількість тяглих, що тільки платили податки.

Нові пани українського народу зжахнулися; стілько військово обов’язаного люду, стілько люду, готового стати під зброю, майже всі, ergо, всі мусять дістати привілеї, які належать обов’язаним до військової служби, а якими в шляхетній польській республиці й у вільній Литві розпоряджає лише лицарський шляхетний нарід — «nobiles», залишаючи решті народніх мас — рабство. Коли ж надати ці права всій масі збройних Українців, то їх буде більш, аніж шляхти! Не можна! І от нова влада починає ламати цей наш, хоч уже зіпсований, але все ж подібний до римського чи македонського класичного впоряду, впоряд і складати з нього quasi-феодальну карикатуру.

В XV. в. подаровано містам маґдебурське право, чим виключено їх раз на завжди з загального народнього впоряду і вбито клин між містом та селом.

В 1413. р. видано городельський привілей, згідно з яким до «шляхетського» народу Польщі можна було приймати тих із литовських підданих, що їх приймав до свого гербу польський шлнхецький рід. В 1432. — 1447. р. р. цей привілей поширено й на українських збройних людей, але лише на службових боляр, що мали користатися з усіх прав коронної шляхти; таким робом, знову вбито клин, але цим разом уже серед самої української збройної людности. Дальшими привілеями 1545. –1563. р. р. українських боляр зрівняно у правах із коронною шляхтою, але ж тільки боляр, решта ж збройного й військово обов’язаного люду мала бути повернута в стан тяглих хлопів.

Але не так то легко випускав із рук зброю, а разом із нею свої права український, не «лицарсько-шляхетний», а повний почуття своєї особистої демократичної гідности нарід, що мав спадщину вікового життя своїх предків і з діда-прадіда плекав почуття права й обов’язку.

Українські панцирні й ординські слуги вперто боролися за свої права й, не зважаючи на всі пресії, ще в «люстраціях» (переписах) у 1565. р. зустрічаємо шляхту барську, яку люстратор заносить у реєстр як збройну, хоч вона й є непривілєйованого, плебейського роду, очевидячки, із панцирних слуг. Те ж бачимо і в околицях Белза-Сокаля-Перемишля.

Крім цієї правної боротьби за споконвічний військовий впоряд українського народу, почалася инша боротьба, мовляв, революційна, яку повели обезправлені народні маси.

Ця боротьба вибухнула за великих гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка.

5. Козаччина під Польщею