Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розглянувши багато систем, спробуємо прикласти кращі їх риси до українського народу, але тільки ті, які можливо йому прищепити, а для з'ясування цього підемо за світлом досліду в нашу українську військову старовину.

1. Вступ

Після коротенького перегляду тієї еволюції в порядку відбування військового обов’язку, яку перейшло людство в головних його пануючих націях, перейдемо до розгляду еволюції на свойому історичному шляху, що її перейшов український народ.

Але зараз же, на самому початку, військовий дослідувач наскакує на велику силу перешкод. Такі великі джерела для цієї справи всіх народів, а такі малі в нашого. Так багато людей виучувало порядок одбування військового обов’язку, навіть у таких далеких од сучасності народів, як, н. пр., Єгиптяни, й ніхто майже не поцікавився розібрати, як розв’язував це питання народ, який на своїх примітивних чайках у IX. та X. віках вів боротьбу з візантійською державою і суходолом ходив у великі походи, по Кавказ і Дунай; який у XV. та XVI. століттях, знаходячись у головній своїй масі під чужим пануванням, зумів зорганізувати своєрідні, могутні сили, що, теж на примітивних байдаках морем, і на конях та пішки в широких степах, примушували тремтіти велику тоді і цілому світові страшну Туреччину, щораз поновлюючи доріжку до воріт колишньої Візантії — Стамбулу, який героїчним вибухом поновив на початку ХУП. століття свою державу, раптом, за 3 місяці створивши велику армію; який, знову поневолений і нищений морально й фізично протягом трьох віків чужого панування, зумів заховати, хоч у частині своїй, стару організацію свою, кров’ю Кубанців уписував численні сторінки слави в чужу московську золоту книгу, кров’ю своїх кращих синів у чужих рядах червонив простори Європи і в цілому світі підносив славу «русскаво салдата», в рядах московських або австрійських славу «маладца-хахла», чи «тапфер рутена», зразкового підстаршини й вояка. Нарешті, після трьох віків неволі цей народ спалахнув у пожежі східної революції полум’ям своїх героїв-борців 1917.-20. р. р.: героїв Крут, Київа, Зимового походу й галицьких мучеників. Але ще більша біда, ніж брак джерел — це спроби наших сусідів загарбати собі спадщину нашого народу, натягнути кафтан або контуш на білу мережану сорочку нашого вояка й посадити на його зачервонений щит неіснуючу у природі птицю.

Ці спроби дорешти нівечать справжнє обличчя військової історії, щоб довести, що вона споріднена з иншою, цілком чужою й навіть ворожою самому народньому духові організацією.

Дарма, ті дрібні перлинки нашого старого війська, те сяйво його народньої організації, яке спалахкує ввесь час на тернистому шляху українського народу, непогасле і непогасне віками, буде нам зіркою в наших шуканнях правди про нас і ми, світичем наукового досвіду, підемо сміло в темряву минулого, викличемо сиві тіні старих войовників наших, що без блискучих панцирів і вихлястого пір’я, а лише в сяйві духа покажуть нам правдиві шляхи до української сили. Тільки шукати цих шляхів доводиться, не лише відшукуючи звістки про військову організацію нашого народу в тогочасних документах, які дуже часто неправдиві, навіть навмисне перекручені, а досліджуючи твори чужих авторів, де ті автори торкаються нашого минулого, порівнюючи їх і розшифровуючи, освітлювати з військового боку малюнки побуту, й нашого народу, й сусідів, де вказано, як і чим він одріжняється від нашого.

Виучуючи таким робом історію нашої військової сили, ми мусимо поділити це вивчання на певні періоди відповідно до періодів кристалізації української державности та її занепаду, а саме: 1. часи від появи на історичному обрію українського народу до створення київсько-руської й галицько-руської держави, 2. часи розвою української державности, 3. поневолене існування під Польщею й Литвою до початків козаччини, 4. період козаччини, чи то гетьманський, 5. період московської зверхності над Україною, 6. часи московської неволі й 7. останні часи.

В цих усіх періодах на творення українського життя, чи то військової сили впливала психіка нашого народу, що творилася довгі віки, його існування наслідком географічного положення нашої землі а воно мало таку силу, що поминути його неможливо. Вічний сусід нашого народу, а згодом і його суворий батько, це широкий степ, що, як битий шлях, іде від Азійських просторів аж до меж центральної Європи. Цим шляхом сунув Схід на Захід і Захід на Схід, ним ішли й кочеві, дикі орди й німецькі збройні сили недавно; на ньому кипіла боротьба Татар і Турків з Москвою й Польщею, по ньому пройшла й буря горожанської війни в останніх часах.

Отже, ця «біда Чайки-Небоги, що вивела діток при битій дорозі», примушувала й надалі примушуватиме наш народ увесь час бути на боєвій поготові й уважно ставитись до військового обов’язку, надаючи йому якнайдоцільніщі форми.

Той же степ вимагав, щоб у вкраїнському війську не було жадних умовностей, жадних штучностей, а щоб лише боєві вимоги брали в ньому гору. Він же рішуче вимагав, щоб у нашому народі не було щодо військового обов’язку людей білої й чорної кости, щоб усі сповняли його рівно, і жорстоко карав і карає наш сивий степ нас за всяку помилку і спробу прищепити до його коханої дитини, нашого народа, чужу військову систему.

Яких гостей посилав нам степ, можна, бачити з опису грецьких істориків із II. віку Скитської орди, що панувала тоді над степом, що була під кермою деспота-царя, який карав на горло, кого хотів, де громадянином міг бути тільки той, що вбив хоч одного ворога чи чужинця і приніс його відтяту голову вождові, де той, що вбив першого ворога, пив його теплу кров і де взагалі було більше прикмет диких звірів, аніж людей. Здавалось би, що, під впливом таких сусідів, у дикунські форми, зокрема щодо війська, мусіло б було втілитися старовинне життя нашого народу; але, як побачимо далі, цим тільки гартувався його могутній дух, його своєрідний устрій і нам нема чого вважати родичами отих Скитів, — річ, яку так охоче роблять Москалі.

2. Перша поява українського народу на обрію писаної історії

а) Анти. Перші звістки про народ, що заселює лісові простори здовж Дніпра і з них робить виходи в степ і добігає до грецьких осель, відносяться до IV. віку. Цей нарід у IV. і V. віках, за свідоцтвом грецьких учених, різько відріжняється від його сусідів тим, що живе демократично, порядкується громадою або через виборних людей. Цей народ Греки звали Антами й цею назвою відокремлювали його від инших народів, яких звали загально Слав’янами; те ж саме бачимо в VI. в. і в західних істориків.

Ідучи за розвідками й висновками проф. М. Грушевського в т. І. «Історії України-Руси», ми не маємо ніякої підстави не вважати цих Антів за наших предків, бо в громадському устрою Антів помічаються всі риси, що були й у наших уже цілком певних предків — Полян-Руси.

Шукаючи за тим, як сповняли свій військовий обов’язок наші далекі предки Анти, ми зі всіх свідоцтв сучасних їм істориків і з документів можемо вивести, що кожний дорослий Ант був рівночасно й вояком, що ніколи майже Анти не творили великих армій, а лучилися в дрібні порівнюючи самостійні об’єднання, з одинокою метою — знищити спільного ворога. На чолі кожного такого збройного відділу стояв муж поважного віку, досвідний у війні. Отже, ми бачимо перед собою спільну для всіх первісних народів схему військового обов’язку, що є рівночасно першоджерелом усякого иншого громадського права; бачимо впорядкування війська за родами — фаміліями громадян, але рівночасно бачимо велику ріжницю від инших народів: це брак у наших предків бажання діяти масою, натовпом, але ж високу індивідуальність кожного гуртка, бачимо брак славетного «калєктівнаво рила», а за те високу особистість.

2. Поляне-Русь. Від VI. до VIII. в. по Р. X. відомосте про побут та порядок у наших предків дуже уривчасті та неясні, але з них все ж можливо собі в’явити, що за ці віки степові мандрівні народи, а саме нові орди Половців та Печенігів низкою ударів примусили наших предків, яких пізніша літопись називає Полянами, не тільки відступити з долішнього Дніпра й зі степу на постійне мешкання в безпечніші ліси, що були над. устям р.р. Десни та Прип’яті, але ж і примусили їх перевести в себе доскональнішу військову організацію. Отже, в VIII., IX. і на початку X. в.в. ми бачимо, що військова служба, як і раніш, є головним обов’язкам кожного мужчини, й повноправність його визначає той мент, коли він стає здатним носити зброю — стає вояком, але вже на початку VIII. в. з’являється розподіл обов’язків у межах громади. Вже не всі мусять виходити відразу на війну, а лишень певна частина, яка може крок за кроком збільшуватись аж до загального рушення.

Щоб дійти до такого розподілу, громада ділилася на десятки, але не поодиноких мужів, а родів, що з них кожний обов’язаний ставити до війська одного чи декількох вояків, у залежности від кількості повноправних мужів у роді. В десятку порядкує один виборний із-поміж голів родів, що так і зветься десятником і веде порахунок здатних носити зброю і так само веде в бій вояків підпорядкованих йому родів. Таке значіння і внутрішній впоряд десятка тих часів випливає з того, що на деякі походи, як ось похід на Половців Ігоря XII. в. оспіваний у відомому «Слові», виходять не всі без вийнятку, але ж у всіх без вийнятку родах «тугою росте» неуспіх цього походу, бо ж у кожній родині хтось загинув. Бачимо теж, що користи з великого походу на Візантію Олега (X. в.) витягали цілі родини, дарма, що не всі здатні в тих родинах до зброї виходили. Те ж можна витягти з реєстрів найманих візантійських військ із тих часів, де найманців із Руси подеколи заміняють, брата за брата чи представника того ж роду за другого, за тих, що йдуть додому, при чому представники тих самих руських родів майже завжди служать в тих самих дрібних військових об’єднаннях.

Десятьма десятками кермував сотник, обов’язок якого, з певністю можна сказати, було контролювати підпорядкованих йому десяцьких, крім того, під час війни сотник був отаманом тих збройних мужів, що виходили до рядів у складі десятків. Треба зазначити, що в сотні не мусіло бути сто людей, а ріжна кількість, у залежности від сили десятків і напружености, мовляв, мобілізації родин, себто, кількости здатних носити зброю, яких із кожної родини покликано до війська.

Вищим об’єднанням цього громадсько-військового впоряду наших предків наприкінці IX. й початку X. в.в. була тисяча, на чолі якої стояв тисяцький, найбільший військовий і адміністративний достойник народу. Досліджуючи справу уряду тисяцького, проф. Грушевський у т. І. «Історії» стр. 391-94 вказує, що таких урядовців було між меншими племенами і на князівствах один-два, а в київському три-чотирі, причому зазначує й міста, де кожний із них був.

Цілком зрозуміло, що при тодішній кількости населення, яке займало нашу тодішню територію, не могло бути багато мужів, які держали б тисячу родин під своєю кермою.

Тисяча — це був найвищий уряд, де сполучалися обов’язки й адміністраційно-громадянські, й військові. Далі, вони поділялися: вище горожанське кермування в VIII. і IX. віках у наших предків спочиває звичайно в руках ради ліпших людей — мужів довірря, ради, про яку літопис наш каже, що вона «держить землю», а військове переходить на керманича з-поміж тих, що найбільш відзначилися військовими здібностями; на ці посади можна було закликати і сторонніх людей. Вони звалися воєводами, чи князями.

В перших часах устатковання такої організації, князь чи воєвода мав лише дорадчий голос у раді ліпших мужів, так зате необмежені права в військових справах.

У надзвичайних випадках скликувано віче, на яке в ті часи з’являлися не всі горожани, а тільки голови певних родів, а, може, у справах не дуже важливих — десятники. Що це було так, видко, н. пр., з того, що віче 1148. року в Київі, вирішаючи справу походу на сіверських, тоб-то, московського типу, князів, постановляє, що всі учасники віча йдуть сами, а також перебірають обов’язок вирушити «з дітьми». Віче часів Святослава на початку X. віку, очевидячки, скликане з десятників, бере на себе обов’язок верховодити над тими, кого держать, себто, над підпорядкованими.

Таким робом, після первісної доби Антів, військовий впоряд нашого народу має такий вигляд: нижча боєва одиниця — десяток, з десяти родів, які об’єднюються по десять у сотню і по десять сотень родів у тисячу. Тисячі творять армію, підпорядковану воєводі або князеві, який є виконавцем волі ради ліпших людей — мужів довірря, що знову спіраються на раду десятників і голів родів.

Всі громадяни, щоб бути повноправними, мусять уміти володіти зброєю і в разі потреби ставати до війська. Кількість війська може доходити від якнайменчої, по одному мужеві від родини, до максимальної — всі здатні до зброї, при чому тягар служба лягав на роди рівно, рахуючися з силою цих родів.

Громадою кермують виборні мужі довірря, які становлять колектив, але військове кермування збудоване все на персональному принципі і у своїй вищій інстанції йому підпорядковане. В важливіщих питаннях рада мужів довірря спирається на віче, де громадяни вирішують ті справи, які мусять розв’язувати своєю силою і кров’ю.

Який простий гармонійний впоряд! Який доречний для тих нескладних, але грізних умов життя!

Ми бачимо, що ані Спарта, ані Атени, ані Македонія, ані самий Рим за їх розцвіту не осягнули такої нескладної і рівночасно такої доцільної ж схеми військового впоряду. В її схемах були впливи соціяльних клясових відносин, їх військо не було поза політикою, їх схеми побудовані були на економічних відношеннях поміж співгромадянами або на устрою казарми, наша ж найдавніша схема — лише на принципі рівного для всіх обов’язку, розкладеного відповідно до сил кожної родини, обов’язку, який дає рівні права.

Ця наша схема цілком своєрідна, бо взоруватись нам не було на кому, тай найближчі дикі сусіди з їх керманичами-деспотами цього взірця дати не могли. Не могла нам дати нічого на свойому сконі Візантія, що тоді мала виключно наймані пійськи, старий Рим Цезаря і Сціпіонів умер уже в V. віці, а ті народи, які поянились на його місце, вже в IX. віці пішли манівцями феодальної системи з усім її хаосом, із її рицарями, турнірами та иншими штучками, далекими від справжньої військовости… Свою схему витворив сам нарід наш, витворив її з хаосу примітивного існування, під впливом грізного степу, який гартував його великого духа.

Ми присвятили більше часу цій організаційній схемі, як вихідній точці і провідній думці на ціле життя нашої нації. Кінчаючи цей розділ, мусимо сказати декілька слів про так званих бродників та берладників.