Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В той час, як українському народові примусово прищіплювали чужий, ворожий його стихії устрій, старий степ не забував своїх синів і надсилав на них грізні хмари, що допомогли їм виламатися з-під чужого порядку й поновити свій.

На самому кордоні осілої людности, на межі зі степом, ніякі привілеї і ні накази польської влади не могли примусити населення випустити з рук зброю, й воно все, як старими часами, було військове заобов’язане, заобов’язане тим обов’язком, який покладав на нього степ, і чим глибше забігали в межі осілої людности загони татарські зі степу, тим далі ширилися озброєні оселі. Польське державне право не хотіло визнавати для цих осель, що повнили дійсну військову службу, прав, рівних бодай зі шляхтою центральних територій, що ніякого майже обов’язку не відбувала. Отже, шукаючи можности здобути ці права, людність цих осель глянула на степ, і в степу почав творитися той осередок, який згодом почав здобувати права й одновляти старий порядок.

На Дніпровому Низу, в тих місцях, де колись жили Анти, а пізніш боронилися, як передова сторожа українського впоряду, бровники, почали гуртуватися ватаги виходнів із України, для яких небезпечне життя, на основі старих демократичних звичаїв, миліше було за безпечне, але на основі феодально-рабських зразків. У цих ватаг військовий впоряд був збудований на старих підвалинах, де певні гурти взаїмно пов'язаних людей мали ставати всі загально під зброю.

Перші звістки про ці ватаги, ще безбарвні, ще без суто українських ознак, ми зустрічаємо вже в 1493.-99. роках, тобто, 40 літ після поширення городельського привілею на цілу українську шляхту — тільки боляр. Отож, легко, отже, льогічно зв’язати між собою ці факти.

Ці аморфні зпочатку ватаги починають потроху почувати спільність своїх інтересів і устрою, спільність завдань і, нарешті, 1550 року, тоді, коли шляхетсько-феодальний лад останніми привілеями 1545.-63. років, відокремив нобілів-боляр від плебсу, на острові Хортиці склався могутній новий осередок справжнього українського військового впоряду та життя, — Запорізька Січ.

Це вже не був місцевий, одокремлений протест української стихії проти чужої отрути, як протест барсьиої шляхти, тощо, а могутній загальний протест цілої народньої маси. Стара українська традиція вимагала демократичного впоряду й певного народнього військового вишколу, яким була свого часу княжа дружина. Такого впоряду не дала та й не могла й не хотіла дати чужа влада, й він виріс далеко поза межами її впливів. Серед дикого степу, там, куди й носа не сміла показати польсько-лицарська шляхта, куди не хотіли й не змогли б іти найманні-кварцяни, осіла і старша й молодша дружина, дружина, що належала вже не князеві, а цілому українському народові. Не мав змоги цей народ мати свого демократичного віча, — повновласникш од родів, — і своїх ліпших людей біля своїх осель, поневолених чужинцями, й тому права й обов’язки цих органів він переніс і на Січ. От чому вказівки та директиви Січі так пильно виконувано, от чому так швидко приймав їх український народ.

Набіраючи сили, цей новий на старий лад впорядок українського народу почав ширитися і в межах осілої людности, в кордонах Польщі. Січ почала вимагати прав, рівних із правами попереду кварцяних військ, а потім і шляхти, при чому дбала не тільки про тих, що були на Січі, а й про тих усіх, що, «признавалися до козаків», вимагаючи підпорядкування їх козацькому присудові, — зверхности Січі й її обібраного начальства.

Не тільки «про лицарських славного війська його королівської мосці запорозького», а і про инших козаків, що «на волости жиють», дбає кошовий Самійло Кишка в 1601. році, надсилаючи, вже по погромі Наливайка, «гречний лист» до польських гетьманів.

Даремне польсько-шляхетська державна влада боролася проти таких змагань, даремне час од часу владжувала погроми козаків, створювала реєстрове козацтво, щоб розірвати єдність народімо, — вона не здужала впоратися з українською стихією, й січові козаки, «вигребаючись» поодинці, чи гуртами на «волости» в землі «корони польської, чинили непорядок, у сваволю втягаючи хлопів», а на Січі куріні почали вже називатися назвами тих частин української землі, звідкіля вони поповнювалися й що їх годували, годували, бо у зносинах Запоріжжя з Короною на початку XVII. віку виразно вимагається, щоб королівські замки не перешкоджали постачанню запасу з волостей на Низ.

Січ-Низ категорично ставила населенню України, яке визнавало козачий присуд, обов’язок якийсь час козакувати на Низу, себто, проходити військовий вишкіл. Численні думи-пісні, що збереглися з того часу, виразно кажуть, що це козакування на Січі було передумовою права брати шлюб. Коротко кажучи, новий військовий впоряд українського народу в часах поневолення поділявся на дві частини: вільну Січ і півтаємну верству козачого присуду, які були в тісному зв’язку поміж собою.

У загальних рисах цей впоряд перед Хмельниччиною можна змалювати так:

а) вишкіл і постійний кадр — Січ і взагалі низове козацтво, яке поділяється на: 1. постійний склад, на тих січовиків, що добровільно зреклися всіх благ спокійного життя в ім’я військовости; вони є майбутня старшина українського народу, його провідники; тільки з-поміж цих старих козаків поповнюється командний склад Січі, їх визначають ті, що «вигребаються на волости» і пильнують там традицію козачого порядку та ведуть порахунки тим, «що під козачим присудом», «чинять непорядок», як кажуть чужі старости; 2. змінний склад джур та новаків із тієї молоді, що йде, згідно з козацькою традицією, на вишкіл до Січі, а також із тих старих козаків, що, може, теж із традиції, прийшли на повторну службу до Січі;

б) резерва військ, загальне рушення, що складалося з тих, які признавались офіційно чи неофіційно до козаків, і які пройшли вже козачий вишкіл на Січі, які, правдоподібно, бо не могло лишитись документів від таємної організації, були на порахунку у старих січовиків, що «вигребались на волости». Що це так, свідчить те, що за повстання Хмельницького всі Гаркуші, всі Перебийноси й инші провідники полків черні були з запорозьких характерників.

Зрозуміло, що такий впоряд, збудований на підвалинах далекої української старовини, не міг не впливати на тих, що мали хоч етнографічне українське почуття, от чому в рядах керманичів Запоріжжя ми бачимо не тільки шляхетські, а й княжі роди, що не втратили українського серця.

Розвинувшись за повстання Богдана Хмельницького, цей природний український впоряд стер чужий намул і став би сам собою, якби зумів позбутися їх дощенту.

6. Козацька держава

Стихійне повстання у другій половині XVII. віку вивело на поверхню заснований у народньому дусі український впоряд, і «як чудом» склалась українська держава, збудована на тих «старовинних правах та звичаях» українських, «які поновлені в Батьківщині нашій з офірою життя великої лічби воїнів», як це казав Богдан, одмовляючись од звання нащадного гетьмана, пропоноване йому послом турецьким в 1649. році, як звання, «противного правам і звичаям нашим».

На жаль, лише часи між пилявською битвою і зборівською умовою були часами справжньої понови нашого військового впоряду, бо вже після відвороту з-під Замістя, Хмельницький зі своєю старшиною, дарма, що з інтуїції виголосив привернення старовинного українського ладу, поставив умовою польській владі, вимагаючи привілеїв тільки для 40 тисяч козацького реєстру, забувши немов про решту населення. Перемігши шляхетсько-польський режим під Зборовом, він дістає ці ганебні умови.

Тому тільки період од Пиляви до Зборова може цікавити нас, як щось своєрідне. На превеликий жаль, у нас мало вказівок про велетенську організаційну працю цього часу, бо, очевидячки, вона українським сучасникам подій здавалася звичайною і химерно-незрозумілою чужинцям.

Як можемо собі в’явити, вся Україна була поділена на полкові райони з полковою старшиною на чолі, полки — на сотні, останні — на куріні, а ці — на десятки. Кількість сотень у полку, курінів у сотні й десятків у куріні не була зазначена, не була зазначена й кількість людей у кожному з цих об’єднань. Як і колись давно, всі без вийнятку здатні носити зброю мусіли йти до війська, лишаючи на ласку божу господарство і свої инші обов’язки перед державою, як і колись спеціального, добірного, регулярного війська не лишилося. Все Запоріжжя розійшлося по полках, занявши там командні посади. Навіть вишколу нових начальників не лишив біля себе гетьман Богдан.

Одне слово, в хаотично-зіпсованій формі поновлювалась на Україні стара організація, з якої виключено ті властивости подіїУ обов'язків та розложення їх у відповідних розмірах на родини, як було за княжих часів і в передкняжий період. Зрозуміло, що такий військовий впоряд дав кольосальну кількість людей у війську, повне безладдя в їх масах, а головно — повну руїну господарки в краю. Наслідок був такий, що вже при зустрічі з більш-менш порядно влаштованими відділами Яреми Вишневенького, всі ці невпорядковані маси не здужали його перемогти під Збаражем, а під Зборовим вони знесли геть чисто польське військо лише завдяки генієві Богдана та безладдю шляхетської армії, що складалася до того ще з самої коронної шляхти, погано вивченої, шляхти, що в центрі держави забула про те, як носити зброю.

Після Зборова, очевидячки, налякавшись безладдя, яке панувало в масових військах, і господарської руїни краю, Богдан, ізгодившись на реєстр 40 тисяч козаків, упривілєйованих як шляхта, почав новий впоряд на зразок що-тільки переможеного ворога, вирвавши тим самим душу в українського впоряду, — загальний для всіх військовий обов’язок при рівних правах, — і звернув на чужі нашому народові шляхи.

Полки складано лише з упривілєйованого козацтва, з реєстрових, а маса знову мусіла йти у хлопи. Реєстрові відірвалися від мас, військо перестало бути всенароднім, і за короткий час його існування не могло набрати прикмет суто фахових. Наслідки не забарилися на себе чекати. Під Берестечком до бою вийшли вже не всенародні українські війська, а реєстрові та чернь, де одні не вірили другим, і скоїлося нещастя та погибіль.

Гетьмани після Б. Хмельницького теж орудували не всенародньою українською силою, а лише певною верствою її, і в їх боротьбі народу, що зпочатку за Хмеля так одностайно став до зброї, тут майже не було, як не було його під час усобиць княжих дружин. Тільки це, і головно це, нерозуміння вимог національного військового впоряду й дало можливість існування чотирьох гетьманів одразу.

7. Під зверхністю Москви

Андрусівський договір знову віддав Україну, роздерту на частини, в чужу неволю. Шляхетський порядок знову запанував на Правобережжі, але й Січ і, головно, спустошені райони лівого берега — Дике Поле стали схованкою для національного порядку й життя, бо туди ані московська, ані польська влада не могла сягнути.

Січ у ті часи грала ролю, змальовану вже в розділі п’ятому, але впливи її значно зменшились, їх параліжував на Правобережжі терор і відірваність козацької верстви від народа, що так боляче виявилось у демагогії Брюховецького проти кармазинників, а на Лівобережжі — новий порядок українських слобідських полків.

Тікаючи від Поляків, громади Українців оселювалися в тих фіктивних кордонах Московщини, що були порожні або малолюдні, й за захист цих районів діставали право жити «черкаським звичаєм», який вони принесли з Польщі й який був карикатурою шляхетський розумінь і староукраїнського впоряду.

Ідея загального військового обов’язку для всіх була і в цих оселях що жили черкаським звичаєм, але вона змінилася так, що ввесь народ поділено на низку груп.

Головною повноправною з усякого погляду групою були козаки, зобов’язані до фактичної служби аж до смерти, і в спокійний і в воєнний час. До кожного козака приділювано певну ґрупу теж «черкаських» людей, яка складалася передусім із родини самого козака й декількох споріднених із ним сім’їв. Ці люде мали назву підпомішників, виряджали козака й помагали йому відбувати його службу. В разі смерти козака чи його нездатности до служби, місце його заступав найближчий із родини підпомішник. Ці черкаські гуртки з козака та його підпомішників об’єднувалися в сотні з нерівним числом козаків у кожній, а сотні — в полки.