Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але всі обов’язані були до служби лише під час війни, отже, македонські царі, щоб мати добре вишколену армію з прикметами регулярної, утворили невеличкі постійні війська, які поповнювано зі складу дрібних земельних власників від громади по одному з певної кількости землі. Ці вояки вже діставали платню й утримання від держави, вчилися під час спокою й були тими добірними відділами, що вирішували бої. Крім того, в македонському війську була невелика частина, яка складалася з тих, що йшли добровільно, не для більшої плати, а лише з патріотизму та замилування до воєнного ремесла.

Нема чого й казати, що така армія була дуже міцна, як сила, що боронить свої гряниці, але цікаво дослідити, що саме спонукувало цю армію кидатися на шлях захланности.

Природно, що війна для хазяїна, що мусить кидати своє господарство й іти на непродуктивну акцію, — біда, але македонський хазяїн із тих часів користувався працею невольників і дома мав забезпечений робітний апарат, від війни ж сподівався здобичі, що давала йому спромогу збільшити кількість своєї землі й, таким робом, перейти до вищої кляси. Крім того, при успішній війні плата в війську так сильно збільшувалася, що вояк забував уже про свій хліборобський зарібок і ставав найманцем зо всіма його прикметами.

Другим осередком культурного життя клясичних часів був Рим — зразок для народів Європи. Він збудував своє військо на підвалинах, які мали кращі риси всіх народів Греції.

Як правило, в Римі, в ті часи, коли він панував у світі, хто хотів мати громадянські права, мусів бути військовий і, навпаки, хто був на порахунку в війська, той мав права громадянства, а головне — право корнстуватись землею, що належала державі, а шо її вона діставала й через підбій иншкх народів. Але ак Македонія, шо мала подібний війсково-громадський устрій, не вчила всіх своїх громадян військової штуки, Рим і Спарта вчнлн всіх і, щоб здобути право громадянства, молода лишена мусіла скласти іспит на військову вмілість, себто, на вмілість захищати державу. Як Атени, й Рим поділяв всіх обов'язаннх до війська громадян на класи, що мусіла нести службу в тому чи нашому роді зброї, але озброєння кожного вояка держава брала на себе. Крім того, держава ув особі її виборної влади давала кожному воякові змогу нести службу в найбільш озброєних відділах тріаріїв — ветеранів, досвідчених бійців, куди входили громадяни без ріжниці кляс і стану лише відповідно до своєї військової здатности.

Крім того, військовий лад Риму відріжнявся тим, що Рим завжди тримав під зброєю декілька військових одділів, у яких по черзі служили громадяни, вивчаючись воєнної штуки.

З таким упорядкованням Рим мав армію, в котрій кожний вояк був зацікавлений у висліді війни, де кожний громадянин зброєю доконував того, що вирішував чи на своїх радах, чи через своїх повновласних представників, в управі держави. В такій армії більшість людей була гнида зі здоровими нервами, всі вони знали військові справи й юти змогу через військо осягнути добробуту і визначне становище, крам того. Рим мав невеличкі відділи добірних ветеранів — зразкових людей у військовій справі — непереможних у боях.

Командні посади в армн Рим давав досвідним у війні, без класової ріжниці, себто, й командний склад був якнайближчий до свого народу, бо виходив із нього.

Коли Римові доводилося вести великі війни, що вимагали участи не тільки римських озброєних сил, а й військ підбитих народів, то за участь у війні народи сих чужородннх військ, так званих союзників, діставала ту чи иншу частину прав корінннх римських громадян і через те для них не був байдужий ВИСЛІД війни.

Але з часом той римський громадянин-вояка. який збагачувався особисто війною, що раз більш та більш починав дивитися на війну не як на важкий обов’язок перед батьківщиною, а як на прибуткову операцію; він що раз більш і більш одривався від грунту, від громадськости, а ріжні честилюбці, які прямували до необмежного панування в Римі, потурали нехоті забагатілих громадян Риму до війни, проводили законами що раз нові полегкости, ганебні полегкости для свідомого свого обов’язку громадянина, полегкости цілковитого звільнення від війська. Громадянам лишалося тільки право балакати, а потім і цього права їх позбавили, затуливши рота озброєною рукою найманого військового розбишаки, який замінив громадянина зі зброєю.

Внаслідок цього Рим упав, а ті народи, що прийшли на його місце, застали вже не зразкову систему, а руїну. Лише згодом виздобули вони з-під її румовища старі принципи могутнього демократичного Риму, що впав через свій імперіалізм, але зпочатку мусіли вони шукати знову шляхів до утворення війська й іти манівцями.

6. Військовий обов’язок у середньовіччі

а) Ленна система. Середні віки перебрали в спадщині від Риму один із головних принципів будови армії, а саме, що земля обов’язує до військової служби, але провели його в життя покаліченим. Певній якійсь людині держава, в особі монарха, давала в повне й необмежене володіння обшар землі — лено, зі всім населенням на цьому обшарі, а за це вимагала, щоб він особисто ставав до війська на чолі певної кількости озброєних людей. Цей ленник, уже від себе, віддавав дрібніші землі тим, що приставали до його відділів. Таким робом, військовий обов’язок був обов’язком не громадянина, а особистою умовою окремих осіб, які до того ще, на основі цієї умови, панували над иншими людьми, котрі вже в умові не брали участи.

Грубою фізичною силою цей порядок утримувано над цілим народом, а умови між окремими особами поважано настільно, наскільки зверхник був сильніший од підлеглого. Сваволя, безладдя і примус — от назви цієї системи, ворожої народнім масам, а через те й не твердої.

б) Наймова система. Бажання відкупитись грошима від тих небезпек, на які нараджується людина на війні, було в усіх народів у всіх часах їх існування. Та ще й завжди знаходилися люде, що охоче йшли на це, чи задля здобичі, чи щоб забезпечити собі ліпше життя шляхом наймової військової служби.

Найманців бачили ми і в клясичних часах, зокрема у східних напівварварських державах, бачили ми їх у Греції, і в Римі — в часах його упадку.

Але повним квітом зацвіла система найманих військ, і сполучені із нею розрухи, у середніх віках, і от тим то до цієї епохи й односиться дослід наймової системи.

Шукаючи змоги підпорядкувати собі неслухняних феодалів, керманичі поодиноких країн почали збірати довкола себе воєвничих людей, виплачувать їм плату й давати право грабувати в війні.

Первісна форма цього наймання була така: якому-небудь «капітанові», який відзначився вже вмілістю вести війну, власник держави надавав право наняти собі певну кількість людей, та домовлявся з ним, скілько нанятий ним відділ буде коштувати. Гроші виплачував керманич капітанові, а цей уже наймав людей. Натурально, що капітан прямував до того, щоб заощадити грошей на свому відділі, і, маючи відділ особисто йому зобов’язаних людей, сам ставав теж ніби-то феодалом і вів війну так, щоб щадити життя своїх людей.

Отож, за найбільшого розвою цієї системи бували війни, де все обмежувалось тілько маневрами, і де всі витрати за довгий час були в армії на 80-100 тисяч 1–2 людей убитих і 1–2 померлих од недуг, але рівночасно країну розграбовувано дощенту.

Уникаючи цих негативних явищ, керманичі держав почали вже тоді особисто, через своїх емісарів, наймати окремих вояків на службу, зв’язуючи їх умовами безпосередно з собою. Вони ж, наймаючи вояків, самі наставляли для них і начальників, теж особисто найманих ними.

Нічого казати, що це вже було краще, але найманий вояк стремів до того, щоб дістати від держави якнайбільше, а дати якнайменче, себто, як можна менш ризикувати життям, і мимоволі підпадав під уплив своїх безпосередніх начальників. Як же, не дай Боже, йому не заплачено в час грошей, то він зчиняв бунти, складав конфедерації, і сам брав од країни, яку він ніби-то захищав, те, що йому належало, й те, що й не належало. Такими в суті винародовленими бандами були всі наймані війська середньовіччя й ті близькі шкірі нашому народові «кварцяні» польські війська XVI–XVII віків.

в) Поселені війська. Побиваючись за правильною армією, деякі держави, як от, н. пр., Польща, бралися до творення чогось подібного як кляса земельних власників Македонії, зобов’язаних до військової служби за свої земельні права. Повстала кляса шляхти (дворян, лицарів, боляр тощо), які діставали землю за службу в війську.

Не джерелом права на всі громадські привілеї була ця військова служба, як за римських чи спартанських часів, а обов’язком за платню землею, обов’язком, якого хотіли позбутися, а як уже й сповняти його, то так, щоб було якнайлегше.

Формула цього обов’язку не була римська: вояк — квірит (списоносний) — синонім громадянина, а власник — піданний, обов’язаний до служби.

Не витримала й ця система, й людство знову пішло манівцями, шукаючи справжньої міцної армії.

7. Нові часи. Примусова служба

а) Військовий набір. Зміцнившись, нерховодна кляса в державі, в особі її головного власника-монарха, пригадала собі старий принцип, що громадянин обов’язаний до служби державі, але пригадала собі його без належного кінця — обов'язаний за всі права громадянства. І, ис приваблюючи до війська правами, державна влада, спіраючись на невеликий контингент найманців, що були на старшинських та підстаршинських посадах, почала ловити до війська тих своїх громадян, звичайно підданих, які на основі їх фізичних якостей до цієї служби підходили; натурально, упривілейовані кляси звільнювано від цього обов’язку, а міста відкуповувалися або виставляли наймані відділи.

Це полювання на фізично здатних, яке називалося «набором», або вербуванком проваджено надзвичайно примітивно; людину, придатну до служби, хапали та вели до казарми, часто-густо, щоб не пручалась, підпоювали, чи в’язали. Завербованого вдягали в мундур, приводили, так таки приводили, до присяги, деколи ставили тавро як худобі, вчили, муштрували, й він уже на все життя ставав власністю держави, по рабському несучи військовий обов’язок, замісць тих щасливіших од нього, що не попали під цей обов’язок. Звичайно, тим гультяям, що добровільно йшли до війська, вступ туди не був заборонений, а навпаки полегшений.

Так будувалася наборова армія, яка не розбігалася тілько тому, що боялася своїх начальників та ще тих гультяїв, що добровільно йшли на службу, боялася більш, ніж ворога.