Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прохання взято на увагу і ми подали коні лише інспекторові та двом його ад’ютантам, наші штабовці ставились на власних конях.

Ранком, в половині червня, приїхав автом до Канкринівки от. Приходько в товаристві Болбочана. Я зустрів його на вулиці та умовився з ним про порядок перегляду.

Поки вироблявся порядок перегляду, то інспекційний знайомився за списком із складом полку. По вулицях Канкринівки виходили сотні на збірку повільно, не поспішаючи, бо це не на параду йшли, як за архикнязя, а на перегляд і то строгий, з упередженням.

Врешті подають коня от. Прнходькові. — Рукою в білій рукавичці плескає він кровного коня по шиї та з привички дивиться на руку — рукавичка біла і чиста, як була. «А добрі у вас ноні», каже та підходить до коней, які подано його ад’ютантам, та до коней тих гайдамаків, що їх привели. Гладить, оглядає: наслідки такі самі.

«Чищені добре!» — прихвалює. Бачу негамовану радість на його обличчу. «Та це ж кіннота, пане отамане», — відповідаю.

Сіли. Добре виїзжений кінь легко вискакує на ногу, як захочеш, розумно погрожуючи ушима.

«Ну, так можемо до полку», — каже Приходько і аж цвіте радісним усміхом.

Ось і Гордієнківська лава блискає шаблями та в нервовому напруженні чекає. Ну, а що буде, коли гукне пан отаман, як гукнув перед 2 Запорожським: «Слава ясновельможному пану гетьманові!?..» Промовчать чубаті. Але, певно, вже дістав інформації і після привітання виголошує лише: «Слава Україні». — «Слава!» стоголосим відгомоном гремить у відповідь: «…ава!» «…ава» перекликається луною Канкринівка з «Царициним Кутом», «…аа» «…аа» стогне далеко по Великому Лузі.

«Будь ласка, покажіть алюри», — каже до мене, переїхавши перед фронтом полку.

Витягаємось у кольону четами, рушаємо ходою: вільно йдуть коні, не бовтають вершники, мрійно гуркотять гармати та вози.

Стою, заїхавши коло Приходька, та дивлюся то на нього, то на полк, що проходить. Бачу, що вираз на обличчу інспектора такий, який буває в ласунів під час ситого обіду. Даю знак і полк заїздить четами, сигналом перевожу у біги. Дрібно стукотять кінські копита, рівно і твердо підносяться вершники і міцним акордом гуркотять гармати. Приходько весь захоплений, весь у напрузі, як людина, що слухає гарну музику. Жену за відходячим полком, веду його далеко-далеко так, що вже не видно дрібних верхових постатей Приходька та його прибічників, знову повертаю своїх, випереджую їх далеко. Знак шаблею: Хлопці, чвалом… Це головний іспит умілости — чвалом на далеку відстань.

Ось я вже коло групи інспекціонуючих, спиняю коня, а за мною дуднить земля змішаними згуками чвалуючих шней, гуркотять колеса, ніби наближується далека буря-громовиця. Прогонять стрункі чети, як забавки пролітають гарматки, коні вихитують на могутніх своїх спинах кулеметні набійні та вибухові вантажі, ніби впорожні котяться вози і тільки натягнуті посторонки кажуть, що вони з повним бойовим парадом. Коні дихають вільно, ніби на прохід вийшли, гайдамацтво садить, як у вигідних фотелях, повід довгий, ніхто не смикне.

«Добре», — якось хрипко каже Приходько і додає з російська: «По передньому уступу стій». Зазвеніла сурма і полк, як линва, що розтягається від кинутого якора, витягаються в рівну струну, продовжуючи першу чету, яка спинилась.

Що кінь вискочить, несеться туди до полку Приходько, а за ним усі ми, причому Болбочанівський почот розсипається по цілому полю. Раптом перейшовши у крок, іде інспекціонуючий попри лаву наче скам'янілих людей та весело пофоркуючих коней, що одинокі ворушать що святочну тишу, яка настала після гуркоту і дуднення.

Доїхавши до лівого крила, повертається от. Приходько до мене, і я побачив як дві сльозинки спливають по його обличчу, а дві другі блищать на сивіючих вусах. Подратовано змахує їх отаман рукою і каже: «Вибачте, це вперше по революції, ба й по війні таке бачу… Добре, гайдамаки! — Слава вам?» — звертається він до хлопців. — «Слава Україні!» громлять у відповідь голоси і котиться відгомін широко десь за Кучугумом.

«Всі з коней!» — Скидаю шапку і вже нема вирядженої кінної лави, лише коні відходять взад, а вперед біжать, щосили, гуртки гайдамаків, скидаючи на ходу з плечий кріси, несуть скоростріли і від'їздять з передками коні від гарматок, які вже лаштуються, а поруч них витягають вперед свої носи скоростріли. Хвилька, і серед широкого поля стоять вже дві лави — коні та виряджене гайдамацтво, між яким сердито визирають готові до бою гармати.

«До коней!» — Один мент, і біжать назустріч коні й люди, та знову тихо, непорушно стоїть грізна лава.

«Добре, гайдамацтво!» «Слава Україні!»

Вкінці розгортання в атаку, атака і знову лунає Великим Лугом «Слава Україні!»

Муштровий перегляд цілого полку закінчено. Сотні з піснею проходять попри групу комендантів, прямуючи домів: «Гей гук, мати, гук, де козаки йдуть!» — це зв’язкова сотня; «А вже років двіста!»… — перша сотня; «Ми гайдамаки, всі ми однакі»… — це старі Гордієнківці 2-ої сотні; — «А чи пан, чи пропав, двічи не вмирати»… — Смертники — блакитні скорострілці; «Гей не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало!» — 3 сотня, панки, по Гордіснківській термінальогії. Інспекціонуючий прислухується пісням, що не дуже то підходять до гетьманських часів, але пісні ні старовиною чи Галичиною зробились цензурними і немає ради. А ось 4 сотня співає щось вже цілком нецензурне.

Начальство ні в тих ні в цих, бо співають так гарно, що видно зразу що це звичний репертуар.

«Було колись на Вкраїні ревіли гармати!» — гуде скрізь гуркіт коліс, — це гармаші, і обличча в начальства трохи прояснюється, все ж це більше цензурне.

Потім запити і скарги. Все пішло вдатно, та зі скаргами біда: — У гармашів та 3 сотні нічого, але в решта сотень гайдамацтво і частина старшин у більше чи менше різкій формі нарікають, що гетьман не зажадав ствердження своєї влади у війська та Чорної Ради та не підтвердив виданих іменем народу універсалів про вольности і права посполитих і селян.

Таку скаргу заявило і двох сотенних та командант полку. Інспекціонуючнй в клопоті, бо ніякі російські регуляміни не передбачували скарг на недотримання старих, демократичних, запорожськнх звичаїв та непошановання новою владою спадщини минулого, хоч би ця спадщина й була цілком невідповідною соціяльним замірам нової влади.

«Бачите, — каже вій комендантові — усе було би добре, як би не ця «претензія», якої ніхто не мав права подавати, бо до політики військовим зась!» «Це ніяка політика, лишень відновлення запорожськнх традицій, які завжди вимагали числитись з волею народу, і якщо ясновельможний пан гетьман думають відновляти на Україні стародавні українські звичаї, то мусять з тим числитись!»

Ось і розберіться, панове, як можете.

Після перегляду гостили ми приїзжих нескладним гайдамацьким обідом, приправленим чаркою вина, у селянському садочку.

Випили чаруху за український нарід, за військо, за шановних гостей — а про гетьмана ані словечком, «хай, мовляв, прийде, війську поклониться»…

Що там доніс про цих «революційних бандитів» от. Приходько, досі не знаю, але полкові нічого не сталося.

Невдовзі по цьому перегляді дістали ми наказ вантажитись та їхати до Славянська, куди мали зібратись усі Запорожці. Одночасно і архикнязя Вільгельма викликано кудись до вищої команди в Австрію, а австрійські полки, рекрутовані з Галичини, перекинуто на італійський фронт, причому викликані з цього приводу заворушення в цих полках суворо ліквідовано розстрілами декількох вояків, так що гетьманська влада очевидячки не мала вже більше діставати галицьких полків для підтримки будування держави.