Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті офіційно кличе Натіїв і передає про переворот і що нам треба пам’ятати, що військо поза політикою (це в 1918 році в літі то) але, щоби чого не сталося, підходимо до Олександрівська, де стоять галицькі Січові Стрільці, бо може вийти непорозуміння і можуть нас німці обезброїти.

Разом із тим командній м. Мелітополя, який щойно іменем Центральної Ради сварився з Болбочаном за те, що останній не виконував її наказів, раптом став уже в імені нової влади сваритись задля нельояльности відносно німців. Щоправда, позбувся пан командант своїх вершників, які свавільно вернули до Гордк нківського полку, але це йому було очевидячки байдужісінько, проте поворот цих хлопців дуже скомплікував ситуацію в Гордієнківському полку, бо сотні дістали інформації раніше, чим я їх повідомив, а це викликало певне недовір’я до команди полку.

Я вирішив, що треба об’їхати сотні та разом на чорній полковій раді обдумати, що далі робити. Найперше звідую скорострільців. Мовчать, кажуть «почекай, батьку, це треба добре розжувати». Друга сотня радить та виносить резолюцію сотника: «Ніякого гетьмана, боронимо Україну, гуртуємо селян і революціонерів і хай хтось спробує відібрати нам зброю»! Смертники (Блакитна команда екорострілів) кричать: «Смерть за Україну, смерть ворогам її, ніякого гетьмана, веди, батьку, смерть! Всі гайдамаки, всі ми однакі».

Третя сотня, порадившись, каже устами свого команданта: «полкові і командувачню віримо, в полку залишаємось, куди поведуть, підем, аби за Україну!»

— «Але брати, — кажу їм, — а як отаман нас поведе проти гетьмана?» — «Хай, аби за Україну!» Зв’язкові та господарча частина приєднуються до 2 сотні і приймають її постанову, автовідділ приєднується до 3 сотні з її постановою.

Перша сотня найдовше радить, нарешті йдуть до мене юрбою, попереду сам сотник Нестроїв та делегати. Кажуть: «Якщо гетьман підтвердить усі універзали Центральної Ради, як верне зброю роззброєним українським відділам та скличе установчі збори, можемо його визнати, але хай раніше приїде та Війську Запоріжському поклониться і на все заприсягне, тоді і дамо йому булаву, а до того часу немає гетьмана — хай живе Україна!» Гармаші, окремо старшини, окремо козаки рішають ділити з Гордієнківцями долю та недолю.

Четверта сотня, яку я спитав останньою, теж вирішила полку не покидати, гетьмана не визнавати та шукати зв’язків з селянством, зокрема в районі Хорол-Єреськи для впорядкування його для неминучої боротьби.

Скінчивши за два дні весь об’їзд, їду знову до своїх кадрових Чорних. Зустрічаємо Лахтіонова: «Ну, що ж, товаришу сотнику, обдумали?» — «Ну, а як полк?» — питає він. — «Полк вирішив, — кажу йому, — не розбігатись, але гетьмана не визнавати». Значиться будемо боронити себе та якось разом стояти, до того зв’язки і праця з населенням». «Так добре. А кому передати чемерки, частину коней та скоростріли, бо ми йдемо домів, кожний до себе готуватись на повстання, тому у чемерці та на коні і зі скорострілом не всюди пройдеш. Посвідки, що ми демобілізовані, ти ж нам даси, батьку?» «Звичайно, але залишитись вам при полку не можна?» «Ні. Зв’язки держатимемо з тобою та полком, щоби на випадок чого одностайно стати, а залишитись ні».

Збираються гайдамаки, балакають, ставлять низку запитань, як і що робити, але постановили твердо «йдем домів та й вже».

Шкода, але що робити та й даю останній наказ Чорним як цілости — здати все, що не можуть взяти, до Блакитної скорострільної команди, в яку додаю людей з рухомого запасу та переводжу на шести-кулеметний склад — два максими на тачанках і чотири кольти.

Полк вантажиться в ешелони, діставши устний наказ — вияснення, що далі робитимемо, у якому вказано: полк гетьмана не визнає, але для боротьби за волю України не розходиться, залишаючись під зброєю та булавою начальника Запорожжа. Заряджується вперед гостре поготівля, бо кожний може стати ворогом, навіть свої Запорожці. У всяких випадках стерегтися, щоби не відібрали зброї. Накази верхньої команди виконуються лише ті, що передано через своїх Гордієнківських командантів. Чорна команда скорострілів дістає безтермінову відпустку і має окреме завдання.

Ешелони йдуть на північ у такому порядкові, як йшли на Крим, лише поготівля гостріше, бо хто зна, де вороги.

В Олександрівськ не вступаємо, бо хоч там і Українські Січові Стрільці, але хто їх знає. Вони ж під австрійською командою та ще й панькаються з австрійським архикнязем, який хоч і зветься Вишиваним, ба, але й Потемкина Нечосою звали. Пішли туди Республіканці, але вони ще перед Кримом себе твердо лишень 2-им Запоріжським називали і лишень деякі Республиканцями, але в наказах і бланках — 2 Запоріжський — дивізії Запоріжської. Болбочан соціяліст самостійник, але хто його знає. Краще, коли будемо самі.

Тому задля кращого розташування та прохарчування коней, вивантажуємось на стації Конкринівка, де на горбах понад Великим Лугом і Кучугумом, по обидва боки річки Кінської, колишнього стародавнього кордону у Дикому Полі межи татарськими улусами та запоріжськимн зимовниками, лежать два села — Конкринівка та Царицин Кут. Перше — запоріжський колишній зимовник, друге нове, велике, просторе село, але теж з українським населенням. Між ними чорною водою плюскоче Кінська, яка впливає в Кучугум, різко від нього відріжняючись і трохи далі знову від нього відноситься окремим річищем. Долина Кінської в цьому місці — це широкий степ весь рівний, вкритий травою, кільометр широкий простір для кінних вправ, а в кінці її, відокремлений насипом залізниці, тече тихий, широкий Кучугум, одно з широких річищ Дніпрових, що підходить під сам досить високий, східний беріг, який круто в нього спускається, весь прорізаний ярами, що продовжуються далеко у рівну верховину цього берега. А за Кучугумом киває гіллями і листями байраків, гайків, шумить травами, плюскоче потоками, усміхається озірцями та балакає пташиними голосами Великий Луг Батько, колиска колишньої української волі — а над ним красуються косогорами гарні чепурні садочки, білі хатинки з чорними стріхами і клунями, які гудінням бджіл, людськими голосами, блеянням та муканням товару й іржанням гайдамацьких коней відповідають Великому Лугом, та й плюскотінню чорної води в Кінській.

Мальовничий куточок, повний спогадів, легенд, казок. У Конкринівці близче до стації та Олександрівська — джерела близької небезпеки, умістилися 1 сотня, зв’язкові та штаб. Умови шляхів примусили тут же окошитись і автовідділ, решта полку та артилерія станули у Царициному Куті.

Зараз же по приході і виладуванні полку наказано поготівля, стежі і чати пішли у всі боки.

В бік Олександрівська спинились вони на височині ст. Кучугум, куди поставили ми частину наших порожніх ешелонів з пішою охороною, заосмотреною кулеметами та вартовим паротягом, що склала міцну охорону по залізниці в бік Олександрівська. Від стації Кучугум далеко в степу йшов глибокий, досить крутобічний яр, у якому недалеко стації лежало село Кучугум і через яке переходили крутими спусками та підйомами шляхи на Олександрівськ та Павлоград. На цих шляхах стояли у природніх корчмах наші придорожні чати, які що два дні змінювано. До них протягнуто телефони.

На ст. Полівка вийшов у нас конфлікт з німцями, які хотіли «взяти під охорону» великий запас прасованого сіна, але відділ, який там був розташований для заготовки сіна, оголосив себе Гордієнківським, а сіно взяли ми не лиш під свою охорону, але і для своїх коней.

Ті відділи, що щодня гарцювали та гасали по Великому Лугу, мали завдання вивчити його досконало, а господарська частина підпомагана нашими «інжінірами» та автовідділом, почала заходитись коло збірання човнів і підготовки плотів для раптової та швидкої переправи полку через Кучугум, бо ми вирішили вразі чого відходити до Великого Лугу, який певно знайшов би в своїх байраках, чагарниках, річищах і кучугурах схованку для нових чубатих, що з’явилися в ньому по 200 літній перерві.

Над річкою Кінською порито канави, пороблено перешкоди, через які вчаться скакати гайдамацькі коні. Висять мішки з сіном, то стоять лози, на яких вправляються гайдамацькі шаблі. По ярах, під кручами тріскають постріли — вчаться стріляти гайдамаки. Царицин Кут відвів частину степу, де гупають гайдамацькі гармати, а у самому Царициному Куті димлять кузні, дзвенять об залізо молоти, готуючи підкови коням, та пахне свіжою фарбою від возів.

У той же час по бургах над Конкринівкою та Царициним Кутом риють селяни під проводом гайдамаків стрілецькі рови, щоби було звідки стріляти, як що трапиться.

Посміхається, дивлячись на ці всі клопотання Великий Луг, пригадуючи давню старину, але зі штабу дивізії, яка вже почала називатись чомусь корпусом, від отамана Натіїва приїхав осаул (значковий — ад’ютант), якого прислано запитати, що це ми тут робимо, бо австрійська команда дуже занепокоєна — закріпленням шанцями яру коло с. Кучугума, нашими стежами та шанцями коло нашого розташування. Відповідаємо, що використовуємо час на те, щоби вчитись усьому до допомогової служби включно, і стріляти вчимось.

Щоби не було якихсь непорозумінь, надіслали постійну зв'язкову чату до штабу дивізії, зміняючи її щодва дні, а потім і щодня, бо обов’язки її були досить складні, тому що треба було удержувати зв’язок та інформувати полк не лише про те, про що скажуть офіційні чинники, а головне про те, чого вони не скажуть, а самим бути в повнім поготівлю, щоби крий Боже самим не попастися.

Села зустрінули нас спочатку стримано, але за два дні, побалакавши з гайдамацтвом та близче з нами познайомившись, змінили своє відношення.

З балачок із селянством довідались ми про дуже цікаві річи. Виявилось, що ми попали у сферу впливів міцної селянської організації, яка під назвою Хортицьких охоплювала низку сел головно лоцманських, значиться — рибацьких та тих, що попри пороги. Зараз же після жовтневої революції, коли позначилась боротьба між трьома владами — Тимчасовим Урядом, Центральною Радою та большевиками, коли унаслідок цієї боротьби повстала відсутність влади та певний хаос у взаєминах, села вздовж Дніпра, повище порогів, з ініціятиви, здається, села Каменка-Лоцманська почали узагальнювати ті ріжноманітні форми самоурядування, які створилися в кожному селі для утримання ладу.

Це узагальнення проводиться шляхом з’їздів, нарад і змін, переймання модними від других практично зручних життєвих норм у царині землекористування, рибарства, шкільництва і т. д.

Необхідність самоохорони викликала утворення міліції, а в процесі узагальнення її служби прийшло до утворення інституту військового обов’язку, який виходив з обов’язку внутрішньої варти, а переходив у обов’язок виходу на зовнішню варту — у військо. З огляду на такий підхід до обов’язку він був рівний і загальнообов’язковий для всіх здатних до зброї, без ріжниці віку та становища. Порядок виходу до військового обов’язку установлювала селянська громада, яка вже оцінювала кожного вибранця індивідуально — беручи на увагу передусім військову здатність, а далі родинне становище, тому до служби найскорше йшли самотні фронтовики.

У земельних відносинах, як це нам удалося усталити, визнавано принціп приватної власности, але обмежений певним максімумом, а соціалізована революцією земля вважалась громадською та прирізувалась до малих господарств якимсь лише самим селам зрозумілим способом.

Щодо шкільництва, то усталювавсь загальний термін навчання та мінімум обов’язкового відвідування школи, за недодержання якого батькам загрожувала кара.

У той час, коли ми підійшли до Олександрівська, в ньому існувала військова, мовляв, залога Хортицької організації під назвою «Хортицький козачий курінь». Цей курінь був, власне кажучи, тими озброєними силами, які були сформовані Хортицькими для того, щоби, з одного боку, протиділати реквізіціям з боку большевнцькнх відділів Марусі Никифорової, а з другого — для допомоги цим же військам проти австро-німців.