Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я зібрав усі справоздання та повідомив от. Натіїва, що їду. От. Натіїв запропонував мені подорож у свойому возі, бо він також мав їхати до Києва, вступаючи по дорозі до німецького верховного командування. Але з тієї чемности скористав я лише до стадії Лозової, бо далі от. Натіїв повернув на Харків, куди йшли поспішні потяги і де буза німецька команда, а мені треба було їхяги старим шляхом, на Конград-Полтаву-Лубни, тому від Лозової поїхав я німецьким вантажним потягом, в якому їхали люди: Українці, Москалі, Жиди і Німці та коні, товар і всяка всячина.

Вже сам склад тих чотирох ешелонів, які довелось стрінути по дорозі, був дуже цікавий. Подорожні, що в них їхали, це здебільше були бувші полонені австро-угорської та німецької армій, які вертали до своїх відділів, хворі та вояки, що їхали на відпустку домів, українські повороті, яких чи то повиганяли Москалі з їхніх осель зі сходу і які їхали в світ за очі, чи ті, що їх повиганяло російське військо зі заходу на схід, під час відвороту в 1915–1916 роках і тепер вертали домів до своїх зруйнованих осель. Жиди, що були по вагонах, це переважно спекулянти, які, підплачуючи провідників ешелонів, везли безліч всяких мішочків, кошиків і т. д., але було трохи і таких, що їх вивезли свого часу російські війська, як закладників і які також вертали домів. Росіяни в ешелонах це були здебільша — буржуазія та передягнені в цивільне рос. офіцири, які тікали від большевиків на захід і в етапних потягах вони користувались привілеями нарівні з німецькими вояками, значиться мали місця у тих возах, де можливо було стати і сидіти.

Крім цього були ще інші категорії пасажирів, яких напхано до возів і яких везено при замкнених дверах, та біля яких на перестанках ставилося стійки. Були це українські робітники та селяни, яких за непослух новій владі везли Німці в табори полонених, гень у далеку Німеччину.

Вантажі в ешелонах теж були цікаві: везено в Німеччину товар та коні, куплені по «твердих» цінах або реквізовані за непослух гетьманській владі. Їхали також цілі вози повні деревляних скриньок одного зразку з біленьких дощичок з ріжними написами на верху. Це кожний німецький вояк мав право придбати на Україні та вислати домів по 3-кілевій скриньці на тиждень, як безплатну посилку.

Зустрічали ми ешелони, які йшли з заходу на схід, а в них їхали поповнення для німецької армії, Австрійці та знову Німці. Йшло всяке приладдя для армії, лише не йшли харчі, а за це було багато порожніх возів, у яких можна було бачити Жидів спекулянтів та поодиноких гетьманських старшин у новеньких одягах.

Коло Конграду, де я виходив шукати своїх знайомих і недобитків маршових Гордієнківських сотень, розігнаних новою владою, розминувся з нами цікавий ешелон; з молоденькими вояцькими піснями їхали повні вози російських старшин, деякі з них з блискучими еполетами. Ешелон провадили два «Корніловці» з чорно-червоними «пагонами» з трупячою головою та двома кістками навхрест. Я бачив, як витягнувся перед ними гетьманський командант Конградської стації та почув, як один з «Корні ловців» качан до другого: «Правильна, еті гетманци уважають представітелєй афіцерско-руской армії». Але про це нічийне, коли буде балачка про Київ та всякі «армії»: Добрармію, Південну, Астраханську, Північну, За Родіну, Корнілова і т. д.

У Конграді ледви знайшов я в селі Пішанці тих есерів, з якими відбували ми свого часу нараду. В пригоді стала мені ця жінка, що вітала нас в міському самоврядуванню. Вона пізнала мене та відвела до «ваших», як казала. Решта селян, що два місяці тому нас так щиро витали, тепер лиш похмуро мовчали. Цей самий ворожий настрій та здержливість помітні були в 1906 р, по програній революції: відповідають лише те, на що неминуче мусять відповісти, але ніяких розмов не підтримують.

Есери переказали, що вони мусіли піти в підпілля, бо праця стала небезпечною і огляду на поставу Німців, яких нацькували праві кола.

Українська есерівська партія ще не вирішила своєї поведінки, але мабуть, що піде шляхом явної боротьби проти реакції, що шукатиме порозуміння зі соціалістами інших народів, щоби дістати від них допомогу, головно матеріальну і акцією в парляментах, з виключенням військової допомоги, бо визволення має прийти лише силами самого українського народу. До остаточних вказівок з центру обіцяли держати б нами зв’язок.

Щоби поладнати деякі фінансові справи, пов'язані з часом перебування полку в Конграді та його похідних сотень, зайшов я до місцевого самоврядування, де мене зустріли як старого знайомого. Настрої були там такі: працювати поки можна, бо Німці забезпечують від вибриків непідпорядкованих елементів, а гетьманська влада свої втручування обмежила лише до сформування тієї міліції, яку створили кадрові Гордієнківського полку, та до сформування нової з не національним командуванням.

Бідолахи не знали, який подарунок підготує їм нова влада, коли поросте в пір’я: вони ж усі були пореволюційного, т. зв. демократичного вибору, який пізніше скасовано.

Зі своїх маршових знайшов я лише двох у Піщанці. Вони обіцяли зв’язатись з іншими та спробувати разом з есерами повести організацію селян для дальшої боротьби і піддержувати зв’язок з Гордаєнківцямш.

В Полтаві був я в місцевому самоврядуванню, яке вело з попередньою твердістю справи міста, але трохи нарікало на гетьманську Державну Варту, яка була лише старою царською поліцією під новою назвою.

І великою похвалою висловлювались тоді про коменданта, що був за Центральної Ради, полковника Кудрявціва (помер на плямистий тиф в польськім полоні 1920 р.), який вдержував добрий демократичний порядок, і з повагою згадували його поведінку під час гетьманського перевороту, якого він не визнав, подавши відозву до населення Полтавщини, в якій закликав до послуху законній народній владі.

Ці з наших, які лишилися в Полтаві, притулилися «уборщиками» в кадетському корпусі. Вони зв’язали мене з селом Мачухою, що було в контакті з Єреськамн, і готовило повстання проти гетьмана та Німців. Люди нарікали на недостачу авторитетного кермуючого осередка.

Ніччю потяг переїхав Гребінку, а на світанку станув перед нами високий крутоярий беріг, що блестів золотистими копулами церков, між якими високо горіла, на невидному ще тут сонці, вежа Лаврської дзвіниця, а там, за нею, бані Мазепинського св. Миколи та Андрія Первозданного.

Довго тягнемось правим берегом Дніпра від Києва ІІІ. до Києва ІІ, нарешті стали.

Досить солідна німецька варта з декількома представниками Державної Варти, з яких один старшина балакав російською та німецькою мовами, перевірюють документи у всіх і вся та в нас також. Ця перевірка тягнеться довгенько таки, а пан старшина Української Державної Варти довго не може розчолопати, що ми за одні.

Врешті шли Київ уже цілком прокинувся зі сну, пішли ми до трамваю та від’їхали ним до великого театру, викликуючи здивування серед Київлян. Мабуть, шликів та оселедців, що пройшли через Київ зі Слобідськими Гайдамаками, не помітили перелякані мешканці, або вони не вбились їм у пам'ять.

Коло великого театру висіли ми з трамваю і коли проходили попри стійку Державної Варти, що стояла поруч із німецькою, до нас підійшов вартовий і спитав, хто ми, бо Німець, мовляв, «цікавиться».

І дійсно, коли в 1908 р. російська гвардія вдягнула кричачу уніформу, то я, проходячи вулицями Києва, в цім параднім однострою із всякими яркими прикрасами та додатками, викликав менше зацікавлення навіть у вуличної дітвори, як тепер, йдучи вулицями столиці України в українськім національнім однострою.

Київ приніс масу несподіванок. По-перше, діти були здорові, син принятий до гімназії як внук відомого російського професора, а моя тодішна дружина — Московка, заявила, що вона писала мені так, щоби «урятувати від бандитсько-большевицьких впливів Мазепинців». По-друге, тітки були вже влаштовані: одна діставала платню, як удова російського старшини, що згинув в боротьбі з большевиками, друга дістала працю в «Кордонній Охороні», як «донька героя Севастопільської оборони» — російської, звичайно, проти Франко-Англьо-Турків. По-трете, в головному інтендантстві не хотіли навіть приняти справоздання полку, мотивуючи це тим, що невідомо, чи Запоріжці будуть далі існувати та чи уряд гетьмана має вилизувати кашу, що наварила Центральна Рада, якої зобов’язань гетьманський уряд не визнає. Лише по трьох днях даремних блукань по ріжних канцеляріях натрапив я на одного знайомого, товариша з військової школи, А. Фроста (вбитий в складі Житомирської Юнацької Школи в бою під Бердичевом в 1919 р.), підполковника інтендантури, який врешті якось поладнав так, що справоздання принято за поквітуванням, яке зліквідувало би цілу справу на випадок яких-небудь закидів.

Покликав мене до себе також полковник Слівінський, що й надалі був начальником Ґен. Штабу. Він почав мені радити — на моє здивування російською мовою — офіціяльно просити за посадою в Генеральному Штабі, бо цим я, мовляв, запобіжу певним неприємностям. Я відповів йому, що це «державне почуття», до якого закликав він вже під час боротьби з військами Муравйова, зобов’язує мене не кидати свого полку, з яким я зжився, та який тепер на фронті, бо це видаватисьме дизерцією та викличе в полку лихе вражіння.

Тому що відповідь моя була по українськи, то полк. Слівінський перейшов на цю мову, та знову таки дораджував перейти до Ґен. Штабу, де брак фахівців.

Але найбільша несподіванка чекала мене у вагоні от. Натіїва, який приїхав після довгої затримки в Харкові в німецькому командуванні та стояв тепер на залізничому двірці Київ І. Туди прийшов я спитати, коли отаман вертає до дивізії, щоби й самому присісти. От. Натіїв покликав мене до свого воза та радив подати прохання, щоб звільнили мене від командування полком з причини недуги, бо, мовляв, інакше це звільнення прийде таким способом, що зіпсує мені цілу карієру на майбутнє. Так треба зробити тому, що в гетьманських кругах уважають мене за небажаного команданта. На це відповів я, що, як мені здається, справжньому воякові говорити неправду не випадає: я здоров і мушу бути корисним Україні. Тоді от. Натіїв настирливо порадив подумати. Про віщо ж було думати, ясно, що настав час чкурнути до полку. Тому через добу, обравши свій нескладний багаж, вибрався я на стацію до потягу, то йшов на Полтаву. Пішов сам один, бо ті, що зі мною приїхали з господарської частини, вже були від'їхали.

На стації виявилось, що я дуже помилився, думаючи, що в Києві я вільний. До мене підійшов старшина Державної Варти з якимсь цивільним та ввічливо доповіли, що мене чекають в жандармській управі на Ярославовому Валі (Велика Підвальна) та, чи не буду я такий ласкавий тули проїхати, Не було ради! Як тут відмовитись від тої «ласкавої» пропозиції, коли чекають озброєні панове з Державної Варти.

Поїхали, як належить українському полковникові, двокінною повозкою на гумах, по приятельськи з двома агентами, дуже огрядно вдягнутими в цивільне, гак що назовні виглядало, немов то рідня зустрічає гайдамаку, що вернув з походу.

В управі зустрів мене знайомий, ще зі служби в Штабі Київської Округи, полковник Балєвцев, який такою зустрічю дещо був здивований, але провів докладний випит та заявив, що мені закидують ні більше ні менше, а большевицьку пропаганду в полку і між населенням, а головним докачом цього обвинувачення був наш «Гайдамацький Заклик» — виданий в Полтаві, якого декілька примірників із написами «з Полтави», «з Харкова», «з Чернигова» (очевидячки, робота Лахтіонова), покачав мені як «вєществєнноє доказательство».

Мене запитали, хто з Німців чи з українських начальників може за мене поручити, бо інакше мушу залишитись в арешті до вияснення справи. Я назвав усіх своїх знайомих Німців, а між ними і прінца Гесенського, з Українців полк. Дашкевича-Горбацького, прибічного старшину для доручень гетьмана, з яким я служив разом у лейбгвардії Литовського полку, та самого ж таки полк. Балєвцева, на що він пробурмотів «Ну знаєте, Всеволод Миколаєвич, я же не український діяч, а так просто «технік», та додав, що добре було б, коли 6 за мене поручив брат цариці».

Мило провів й час в управі до вечера, а вечером у товаристві двох «ирилічних» поліц. агентів прийшов додому, добре що не далеко, де мені накатали нікуди не «одлучаться», бо інакше арештують, та де я довідався, що всі мої папері, які торкалися української визвольної боротьби, забрали Державна Варта, очевидячки як цінні історичні документи.