Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак захоплений несподіваним появленням галицьких Українських Січових Стрільців і Запоріжської піхоти, цей курінь дезорієнтувався і був невтральним в часі боїв з большевиками та зголосився до У С. С. як частина, яка визнає Центральну Раду, і залишився в Олександрівську, принявши до свого складу дещо місцевої інтелігенції та пролетаріяту.

До гетьманського перевороту курінь поставився цілком байдуже, бо власне він і Центральну Раду визнавав більше як постільки — поскільки, а повнив свої власні завдання забезпечення своєї «республіки», відповідним інформуванням У. С. С. та зовнішньою чинністю.

З прибуттям 2-го Запоріжського полку Болбочан запропонував куріневі влитись частинно до його полку, а частинно до Дорошенківців.

Як ми бачили, Хортичани були частиною, як я вже назвав цей тип, стаціонарною та ще виконувала спеціяльні завдання, пов’язані з місцевими обставинами, а тому вливатись у Запоріжські частини, навіть незважаючи на їх соціяльне успосіблення, куріню було не на руку, тому він відмовився.

Болбочан ужив примусових заходів і одного дня оточив Хортицьких і обеззброїв тих, хто не хотів виконати наказу влятись до 2-го Запоріжського та Дорошенківців, а це були якраз члени Хортицької організації.

Створилась дивна ситуація: в уяві австрійської команди ми — Запоріжці чисто всі були бунтарі проти гетьманської влади, інакше кажучи, проти австро-німецької політики, а Хортицькі, мовляв, льояльні, отже, тому по обеззброєнні Хортицьких австрійська команда почала тягнути німецько-хорвацькі кінні відділи до Олександрівська, а одночасно наша 4 сотня, що тоді доглядала Кучугумський яр, пішла на Олександрівськ допомагати Хортицьким, з якими у нас вже був зв’язок. Висилаю негайно вартовий паротяг з нашими пішаками (треба зазначити, що це був якраз період збільшення полку, про що мова далі) з наказом заняти ту стацію під Олександрівськом, що на прямому шляху на Конкринівку, а сам поїхав легким автом, узявши на вантажне охорону, щоб обігнати 4 сотню і з’ясувати становище на місці.

Приїхавши з паротягом пішаки, коло 50 зі скорострілом, швидко обсадили стаційний будинок, де було лише декілька зв'язкових від піхоти, та наробили страшенного переполоху в штабі Натіїва (сам Натіїв був тоді в дорозі до Києва), а я зі своєю вартою проскочив просто до Болбочана, якого зустрів на чолі свого полку, який з музикою виходив з місця, щоби демонструвати в мент виходу німецької кінноти. Одночасно ладналися для парадної зустрічі, як заманіфестовання приязні до Запоріжців, галицькі Січові Стрільці, від яких поїхав архикнязь Вільгельм (Вишиваний) до головної австрійської команди полагоджувати непорозуміння. Отже, було зовсім не на часі зводити будь-які розрахунки з другим Запоріжським полком, а тому ми і зголосилися як передова частина Гордієнківців, які вирушили на відомість про австро-український конфлікт. За якої півгодинки наспіла ще й четверта сотня, що бігом з бойовими стежами на чолі вскочила у місто якраз тоді, коли У С. С. і 2-й Запоріжський, під самим носом австрійської кінноти, що мусіла спинитись, проходили одні проти других, вітаючись окликами.

Навіть сердита 4 сотня мимоволі приєдналася до маніфестантів.

Кінчилось нібито «благополучно», але треба було якраз у цей час приїхати панові гетьманському комендантові та ще через Павлоград, цебто якраз до тої стації, що вже була обсаджена гайдамаками. Якийсь поважний полковник у незнайомих погонах, які для наших хлопців вже були символом дратуючим, звернувся до вартових на стації гайдамаків російською мовою з наказом взяти його речі та викликати авто, бо приїхав командант міста Олександрівська.

Пішаки було розгубилися та почали було братись до чемоданів, але підійшли вершники з 4 сотні, висланої для зв’язку зі стацією і разом вирішили: «московський самозванець» і, заарештувавши пана команданта, відвезли під вартою до Запоріжського коменданта, пояснивши, що вони взяли візника «з поваги до віку» арештованого. У такий своєрідний спосіб приїхало до місця призначення нове начальство.

Болбочан використав цей випадок для того, щоби спекатись нового команданта та переконав його, що після непорозуміння він не користуватиметься авторитетом, а тому, мовляв, краще від’їхати, поки фронтові відділи ще в Олександрівську.

Два дні по тому випадкові впорядкована була спільна вечеря Укр. Січових Стрільців та Запоріжців і концерт в місцевому саду, на який були запрошені Гордієнківські старшини, а в саду були наші гайдамаки, яким я дозволив піти до саду, щоби близче зазнайомитись з У. С. С.-сами. Перед вечерою бачу, проходжується по саду юрба наших чубатих, а між ними архикнязь Вільгельм і патер Бон, нерозлучний його прибічник — з роду Бельгієць, та дуже добре балакав по українському.

Своєрідна група: масивні наші хлопці, чубаті типові українські лиця, а між ними породисте обличча архикнязя, молоденького та щупленького тоді хлопчика, з русявим волоссям і голою верхноньою губою, у австрійськім однострою та мазепинці та виголене, хитре, трохи якесь пухке обличча пана патера, невеликого і теж якогось пухкого в свойому довгополому однострою військового австрійського панотця.

Як кажуть хлопці, архикнязь сам підійшов і почав розмови про полк, про Центральну Раду і т. д. «Теж простий який!» — кажуть здивовано хлопці, — простіший за першого майже Республиканця» (хлопці вперто продовжували звати 2 Запоріжський — Республиканським), а й гарно по українськи балака! Не від того, щоби й Центральну Раду та її універзали визнати»…

Вечера відбулась помпезно, а поруч з цією старшинською вечерою у другому відділі веранди товпилося гайдамацтво, якого ніяк не міг виперти командант 2 Запоріжського полку, який все хотів, щоби веранда була порожна. Але його зусилля привели лише до того, що сам архикнязь Вільгельм заступився за Гордієнківськими гайдамаками, кажучи, що вони вже перебули революцію і є також рівноправними громадянами, як і старшини, тому поза службою мають повне право навіть брати участь в обіді, а не тільки бути свідками на веранді. Нове здивовання наших хлопців, яке ще збільшується, коли після тосту, яким архикнязь вітає Запоріжжа, він повернувся до гайдамацького стола з окликом: «Гайдамацтву слава!», перехиляючи притому цілком вже не архикнязівським рухом добру таки чарку.

«…Здоров був, Вишиваний!» — гукнули йому у відповідь гайдамаки.

«Це вже нечемно», — нахиляючись каже до мене Болбочан. — «А-ле справді по запоріжськи», — відповідаю.

Внаслідок цього першого знайомства полку з архикнязем Вільгельмом, почали ходити балачки про те, що добре було би «охрестити хлопця на нашу віру, бо хоч він і з королівського роду, але може вийти із нього путящий гайдамака».

Разом із тим Болбочан, прикликавши ще перед цею спільною вечерою мене до себе, спитав, чи не згідні Гордієнківці разом із Дорошенківцями та 2 Запоріжським полком зробити маленький путч та проголосити гетьманом всієї України Василя Вишиваного? Це, мовляв, протиставило би німецьким впливам впливи австрійські та, мабуть, що знищило би російського генерала Скоропадського і всю його російсько-німецьку авантюру, приєднало би до України Галичину та евентуально притягло би до нас багато галицької інтелігенції та відродило би Синих[21] і Січових Стрільців, а до того, мабуть, було б приємно і панам з Антанти, бо це ослабило би міць австро-німецької спілки.

Василя Вишиваного, рахуючись з його дуже демократичним успосібленням, легко буде умовити хоч би через У. С. Стрільців та патера Бона підписати, яку захочете, конституцію до часу скликання установчих зборів, які його зможуть проголосити виборним гетьманом, у ролі президента.

Переворот цей можуть піддержати У. С. Стрільці та ті галицькі вояки, які є тепер на території України, але їх участь має бути більше пасивна з огляду на підпорядкування австрійсько-військовій карності.

Виходило нібито добре, але я сказав Болбочанові, що не можу дати йому рішучої відповіди і мушу рорадитись не лише зі своїми хлопцями, але і з тими революційними селянсько-робітничими організаціями, з я кими ми у зв’язку. Бо хоч і знаю, що Вишиваний зробив би на селах дуже позитивне вражіння, але що іншого балачки, а що іншого діло. На останню мою заяву Болбочан відповів тільки те, що він радив би мені бути більше обережним та не кокетувати з революцією, бо тепер це не в моді і може скінчитися для мене поганими наслідками. Все ж таки він просив мене, якось і то скорше до повороту Натіїва, влаштувати можність близького познайомлення з архикнязем гайдамацтва, а якщо я так хочу, то й селянства.

Такий випадок не було тяжко підшукати, бо крім зносин зі селом в організаційних справах, про які я далі розкажу, почалася також буйна просвітна діяльність, яка йшла разом із селами, у яких ми стояли, і завдяки її вже склалась театральна селянсько-гайдамацька група, яка вже готовила до постави «Назара Стодолю», «Гостя з Запоріжжа» і інші. Крім цього, гайдамаки вже порядкували мандрівні бібліотеки і брошурки та готовили летючки-брошурки для селян, які з’ясували би останні події та завдання, які під цю пору стоять перед селом.

Отже, «Назар стодоля» був готовий. Треба було ще подбати про відповідні додатки, і ми вирішили влаштувати також і селянське свято, використавши для того два сумежні великі сади, панський та шкільний, які лежали на похилах на одному з кінців Царицинового Кута, та мали кілька вільних від дерев муравників. На одному з них построєно сцену, яка давала змогу оглядати виставу тисячній юрбі, розташованій по муравниках, садку і похилах. Сцену збудовано велику, бо великого гурту статистів і статисток таки у власних одягах не бракувало.

Щоби не перешкоджував нам пліт, ми його зняли, позичили також з недалекої фабрики динамо і таким способом освітили сади електричними лампками, понатикуваними по деревах і схованими між листям. Енергію для освітлення дав нам «Пежо».

Коли вже все було готове, повідомили болбочана і він призначив нам як тимчасовий командант корпусу перегляд, на ячкому мав бути і архикнязь.

На цей же день оголосили ми афішами в Павлограді, Олександрівську та Мелітополі про гайдамацько-селянське свято у Царициному Куті та запросили гостей, за якими мали вийти наші ешелони з невеличкими гайдамацькими вартами і кіньми по возах, щоби цим громадяни хоч як-небудь відчули, що і вони трохи були гайдамаками.

До того ж дня скликано на свято усіх організованих селян, які мали вислати бодай своїх представників (далекі мали використати ешелони), щоби подивились на справність свого війська та познайомились з галицькими Січовими Стрільцями.

В програмі був — перегляд, спільний обід селян та війська, фестин та вистава.

На цей день могли ми спокійно стягнути цілу нашу сторожу, щоби було скільки можна більше гайдамацтва.

[21] Синьожупанців, яких за гетьманської влади, розв’язано.