Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тут не докінчив, бо вийшов з канцелярії німецький старшина і вояки, витягнувшись, вдарили ногами як автомати, аж поки не почули команди «свобідно» і тоді знову почали ходити по пероні, але вже мовчки.

— «Батьку! А ходи-но вечерятт!.. — гукає від вагому Ковбасенко. — Всі вже сідають!»

Мушу згадати, що той вагон, у я кому мешкав я тепер, відріжнявся від інших вантажних вагонів. Річ у тім, по ще перед виїздом з Олександрівська запропонував мені Натіїв приняти посаду інспектора кінноти того окремого корпусу, який ми створитись із Запорожців, а командування полком мав я передати комусь іншому. Звичайно, що я відмовився, але все таки мене припинено інспектором, лише з залишенням на посаді команданта полку. У той час уже були інспектори піхоти, артилерії та технічних військ, які вже мали в штабовому ешелоні особові вози з великими написами призначення; Ось і мені написало Гайдамацтво крейдою через цілі двері: «А ось інспектор кінноти!» та ще намалювало дві конячі голови, які нібито посміхаючись заглядають до воза…

Також і на інших возах ешелону були всякі жартівливі написи та малюнки.

Врешті дістали ми дозвіл вивантажитись. Росташовуємось у тій частині Барвінкова, що на височині за багнуватою річкою, а пильнувати Німців залишається 1-ша сотня з двома скорострілами, яка росташовується так, щоби в кожній хвилині мала змогу взяти їх у два вогні. Гармаші стали так, шоби зі свого росташування мопли мати під обстрілом всі підходи до стації та місточка. На найближчі стації вислано стежі, а до телеграфічних апаратів, аж до Лозової та Слов'янська, діслано своїх телеграфістів.

Одночасно виїхали наші стежі аж до Лозової розвідати шлях, а тим гайдамацьким стежам, що лишились у Канкринівці для зв’язку з Хортицькими, наказано вислати до нас зв'язкових. Ми думали в разі чого відходити або у Великий Луг, або в Хорольсько-Єреськівський район.

Закінчивши ці зовнішні справи, ми перейшли на внутрішні, зокрема почали живу співпрацю з населенням. Місцеві просвітяни просто розхапували інтелігентні кадри полку, тому наші стежі їхали все з кимось із просвітян. З тими стежами висилали ми повідомлення, що селяни мають здавати все, шо від них вимагають, за поквітуваннлм і винагородою, чи то грішми чи то реквізиційними квітками, а щоби найти потрібні фонди, зробили ми декілька платних вистав у Барвінкові та околиці і влаштували збірку добровільних датків між гайдамацтвом та населенням.

Гетьманська влада, репрезентована тут якимсь підстаркуватим російським полковником з вісьмома ще царськими поліціянтамн, дуже нерадо дивилася на цю нашу акцію, але коли спробувала зажадати від нас її припинення, написавши вимогу на папірці російською мовою, то дістала її назад з допискою «не зрозуміли», і заспокоїлась.

Німці теж були з нас невдоволені, бо селяни все показували їхнім відділам наші поквітування, які видавано з німецьким перекладом, і які доводили, що наказ уже виконано. До того трапилась ще й біда: панн із наших відділів таки з тієї 4-ої сотні з допомогою охотників з села Аношки ліквідував карний відділ, у якому було трохи Німців, трохи російських офіцирів та двох козаків з 2-го Запоріжського полку. Хоча хлопці з 4-ої сотні присягались, що відділ спіймали на гарячому вчинку знущання над селом і що його зліквідували до ноги в ліску далеко від села на шляху, так що і сліду по нім не лишилось, то все таки коменданта полку покликано до штабу дивізії, де були відомости, то причиною того, що пропав без сліду перший слов’янський відділ для привернення державного ладу, були між іншим кінні зі шликами. Ледви вдалося довести, що шлики може зодягнути хто захоче, але холодні відносини з цього приводу так і залишились.

Барвінкове жило під той час дуже своєрідним життям, у якому переплутувалися та змагалися всякі впливи. Українські просвітяни та свідома інтелігенція, а було їх там небагато, вели культурно-освітну працю, головно в напрямі національного освідомлення, майже цілковито виключаючи соціяльні питання. Навпаки російські соціял-революціонери та большевики однаковісінькими методами роздмухували клясові противенства й вели рішучу акцію проти Українців, використовуючи політику гетьманського уряду і його здебільша російських урядовців, щоби довести, що ніякої України немає та що це все лише пансько-німецька вигадка для приборкання народу та революції.

Річ ясна, що Гордієнківці були їм сіллю в оці, бо своєю поведінкою та ділами опрокидували ці їхні твердження і село не лиш чуло від нас про захист його інтересів, але й найкраще цей захист відчувало. Проте шалена агітація цих російських лівих груп збивала селян спантелику, а наших хлопців довела врешті до збройної розправи з цими агітаторами, на жаль, доволі близькими соціально. Оскільки ліві російські групи вели підпольну акцію, то буржуазні, допавшись до влади, вели свою пропаганду всіми можливими засобами, а який був зміст тієї пропаганди, можна дізнатись хоча би з одинокого в Барвінкові кіна.

Це кіно містилося в якомусь дуже примітивному, але великому помешкані цілком без вікон і належало до якогось Жида. Давало три сеанси в тиждень: під час базарних днів та в неділю. Сеанси йшли в день, саля все була повна і з авдиторією дуже ріжноманітною. Репертуар дуже своєрідний. «Старий революціонер» — фільм, у якому бачимо оригінальне трактування перебіг у революції, що її провадять на користь Росії: Родзянко, якого бачимо під час промови до народу, ген. Корнілов. якого несуть на руках російські старшини вулицями Москви та який бере під охоронну варту царську рідню. Це революція. А ось її противенства: збирається гурт молоді, що готується вести агітацію проти війни, та лише чекає, коли поверне батько одного з них «старий революціонер», якого царський уряд заслав за участь в революції 1905 р. на Сибір. Він вертає, але, на здивування всієї молоді, у вояцькому одязі, як охотник «вайни до побєднаво канца». Повш зміна настроїв у молоді. Як не агітують проти війни всяка «інородці», але ми вже бачимо «старого революціонера» з молодими його товаришами, що їдуть на фронт у веселому, прикрашеному червоними прапорцями та боєвими гаслами ешелоні. На фронті його вибагливо зустрічають у штабі, ласкаво балакають штабовій, а нарешті подає йому руку сам ген. Алекеіїв, вітаючи першого добровольця «Свабодной Расєї». Другий фільм «За родіну» — теж епопея боротьби за «Свабодную Расєю». Ґвардійський старшина, переживши драму, знімає царські відзнаки, причіпає червову стрічку і гине в бою. І в цім фільмі низка маніфестацій, парад, героїчних генералів, революційна «Гасударствєнная Дума», ще хвилинка й покажеться маніфестація союзу «істінна русскіх людєй». Як смішним видавалось те все, коли на майдані, де було кіно, ходили для порядку німецькі вартові, тоді як цей фільм був у дійсности протестом проти тих же Німців. В ньому виховувалось революцію, до якої в живих її учасників ще не зникло захоплення.

1 не лише я самий не був вільний тоді від сугестії лютневих подій та їх чинників, але й не вільні були під них хлопці четвертої сотні. Отже, ми були безрадні проти навали всіх цих агітацій, таких ріжних, і всіх нам ворожих. Ясно, що в таких умовах не міг полк ставити тому всему опори й бути монолітом.

Настрої гіршали. Ось вже сотник Нестроїв почав проситись домів, щоб приводити до порядку господарство, бо він же ж дідич.

Сотник барон Стакельберг теж просив відпустки як для недуги, а його третя сотня все поривались наводити «порядок» по селах так, що небезпечно було пускати її на стежі. «Смертники» нудьгували без мідних вражінь і лишень 2 і 4 сотні залишилися самі собою, але й на них впливала муравлина праця пропаганди справа й зліва — викликуючи зневіру. До того зі сходу стали напливати валки збігців, не лише втікачів з жаху перед большевицьким режімом, але й українських селян, яких повикидали з їхніх осель Москалі — селяни та військо — під тим претекстом, що вони, мовляв, «самоорпредєліліс» та мусять вертати там, звідки прийшли.

Все це викликувало і фермент, і погані настрої, а в цім випадку зневіру до революції та тягу направо. Тримались ще в полку казки, як що нашепотів нам Великий Луг про стародавні запорізькі традиції волі та правди, — трималась ще любов до села, міцніша у дітей його, слабша в тих, що лише відчували кого стихійний здвиг, але цього було мало, щоб не мали і ніякого страху перед тим, що ми станемо свому народові чужими.

Що ж було діяти? Піти на села, бо Лахтіонів повідомив, що на Чернігівщині розпічинається активна боротьба?… Але чи ми маємо право руйнувати збройний осередок, який, існуючи лєгально, може бути корисним і для нелегальних, але співзвучних інших груп? А політичного проводу у нас не було, бо ні одна українська партія з нами зв'язків не нав’язала, і ми були самі, рішуче самі, бо й решті Запоріжців вже не вірили.

В цю важку хвилину рішили ми — трійка: Андрієнко, Іваненко та я, — тримати як найміцніші зв'язки з селом та шукати українських соціялістичних партій, але тієї праці докінчити мені вже не удалося.

Отаман Натіш їздив ще раз до Києва та, проїздячи попри нас, зажадав виставлення почесної варти, бо він їде з німецьким начальником, тому хоче йому заманіфестувати нашу справність. Виставили. Вийшов отаман Натіїв з якимсь німецьким генералом, привітав варту, приняв звіт та поїхав далі.

Після повороту скликав от. Натіїв — піших до курінних, а кінних до сотенних включно — до ресторану в Славянську для святкування якогось ювилею — мабуть, піврічча існування Запоріжського Загону. У великій салі купелевого ресторану (Славянськ купелева місцевість) подано обід з вином, грає музика, виголошуються промови. Коли вже вихилено не одну чарчину, звернувся до старшин от. Натіїв з промовою та з’ясував у ній, що заслуги Запоріжців для України починає оцінювати не лиш гетьманська влада, але й сам ясновельможний пан гетьман висловився, що Запоріжців треба викликати до Києва, де вони мали би скласти надійну підвалину української збройної сили та перетворитись у гетьманську гвардію сердюків. За цю високу оцінку Запорожжа отаман підносить чарку з окликом: Слава ясновельможному пану гетьманові!..

Недружне і непевне «слава» загуло у відповідь, вкрите українським гимном. Передостанні встали Гордієнківці; та не піднесли й не пригубили чарок.

По цім слові полк. Болбочан у якійсь дуже дипльоматично-крученій промові зазначує — що визнанням запоріжськнх заслуг гетьман сам підносить себе в очах Українців, доказуючи, що він є справжньою українською владою, тому цю чарку повинні вихилити всі: за єдність та порозуміння всіх Українців як Українців.

Треба було б мовчати, бо слова лише слова, але важко стерпіти це плазування високими словами. Тому я, як комендант Гордієнківців, після поради зі своїми, докинув і своє слово, зазначуючи, що хоч і дійсно перший президент українського парляменту сказав: «Українці мусять єднатися як Українці для захисту прав українського народу», але ледви чи закликав він до єднання з тими, що ці права народні насилують. Знову щодо визнання наших заслуг з боку сучасних господарів на Україні, то треба бути найменше сліпим, щоби не бачити заслуг не лише Запоріжців, але й тих, тепер розброєних, Січових Стрільців,[22] а щодо ласкавої думки про наше відкликання до Києва, то здається, що славне колись Товариство Низове Запоріжське через цілу його історію, за спадкоємців якої ми себе маємо, в будь-яких сердюках не служило, навіть у Богдана, не то що в інших. Тому здається, що ця пропозиція не відповідає ані нашій назві, ані обов’язкам, бо ж не відомо, чи зможемо в сучасних умовинах на вулицях Києва «боронити прав українського народу», тож Гайдамаки Гордієнківці уважають за краще залишитися зі зброєю на кордонах рідної землі, щоби захистити свій нарід, як не від жахів утрати волі, то від страхіть війни. Інтереси трудового народу, а не сердюцтво, це найголовніше для Запоріжців, і вони мусять як один разом гукнути: «Ми за народ життя своє дамо» — «Українському народові слава!

«Слава-а-а-а!». — загремів відгук, також недружний, як і перший, а орхестра по надумі заграла знову український гимн.

По цих промовах і по тім «слава», що було таке недружне, стало ясно, що Запоріжжа вже прийшло до стану не того справжнього, народнього та революційного війська, якими були і всі інші військові організації того часу.

Після обіду взяв мене от. Натіїв під руку та, відвівши на бік, став переконувати, щоб я залишив вибрики та видужав з цього революціонізму, бо це пошкодить і мені і полкові, тому що сила по боці гетьмана і Німців. Стара пісня, яку я вже чув 1917 р.

Невдовзі по цім випадку покликали мене з кимсь із господарської частини до головного інтендантства в Києві, щоб з’ясувати фінансово-господарський стан полку та розвіяти ці лєґєнди про надужиття, які про полк по Києві ходили, а до цього, мабуть, причинились Болбочан та Сікевич, які вже тут були.

При від’їзді от. Натіїв запевнив мене, що, не дивлячись на певну негативну славу запоріжських командантів, мені нічого не загрожує в Києві, а якщо я не поїду, то це, мовляв, підтвердить всякі вигадки.

Правду кажучи, мені не дуже-то хотілося їхати, хоча було на кого полк залишити, бо Андрієнко дав би раду, але крім того, що кортіло подивитись, що там діється по так зв. «перевороті», та нав’язати потрібні для полку зв’язки, мав я ще особисті причини: з дому писали, що хоріють діти, що треба якось приготовити сина до іспиту до гімназії, до родина бідує, — головно тітки, які залишились без всякої підпори — та що тільки я, як «український герой», можу дещо допомогти.

Отже, причин було доволі. Скликав я тоді малу раду сотенних і помічника, і вони вирішили їхати, а якщо трапиться, то швиденько чкурнути в полк або до Лахтіонова.

[22] Київських Січ. Стрільців (С.С.), не Галицьких (УСС)