Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У той же час з Хорольщини прийшло повідомлення про німецьку карну експедицію проти селян, яка відбулася під фірмою нібито гетьманської влади, а Німців привели бувші російські офіцири та оці «державотворчі» дідичі — панн Хорольського району.

Принесли повідомлення недобитки покараних селян, скатованих канчуками так, як це ніколи не бувало за царської влади.

Це все так поділало на ліві групи в полку, що ми були напередодні крізи. Дійсно, 4 сотня відмовила виконати наказ вантажитись, думаючи, що везуть її роззброювати, та вже хотіла розходитися.

Повелося зібрати хлопців на горі біля Царициного Кута та росповісти, як колись по цих темних байраках у Великому Батькові Лузі гуртувалися люди, що вірлами вилітали нищити кривду та поганих ворогів, як вони мусіли часом визнавати султанську та королівську владу, щоби зберегти свій устрій, порядок і зброю, щоб використати її на майбутнє; треба було наводити порівняння між тими старими Запоріжцями та нашим сучасним становищем.

Гайдамацтво слухало уважно, на далекі зелені байраки позираючи, ніби чекаючи, що ось-ось вийдуть звідтам примари тих дідів, «що йшли на муки», щоби дати раду внукам, як боронити волю, а Великий Луг шепотів прастару казку. І хлопці таки вирішили держатись далі збройного гурту.

Швидко пішло вантаження на Канкринівці та Кучугумі, і знову закурились наші ешелони один по одному, але вже на північ від Дикого Поля від’їзджаючи і Великий Луг прощаючи.

«Ой не шуми луже, зелений байраче!»… плаче пісня.

Прощай, старий! Та чи знали ми, від’їзджаючи, що мало кому, не то що Тебе знову побачити, але й згадати на чужині не доведеться — що розсіються кістки Гайдамацькі степами, ярами, та по чужій неволі гіркій.

II. Події в Барвінкові. Від’їзд із полку. Під поліційним доглядом у Києві

Запоріжці зосереджувались в околиці Слов’янська, причому в Слов’янську мав стояти штаб Натіїва, і звичайно, йому ближчий полк 2-ий Запоріжський.

Знову штаб робив спробу підтягнути Гордієнківців під свій безпосередній догляд, але, на щастя, умови росташування в купелевому місті були несприятливі для кінноти, так що вдалося залишитись у Барвінкові, де треба було перестояти декілька днів на стації у возах, щоб доказати своїм неможливість росташування кінноти по міських будинках, та перебороти протиділання Німців, які чомусь не бажали собі цього окремішного росташування.

За ці дні, щоб нам щось не трапилося, приробили ми до возів сталі східки та влаштували чету скорострілів у хуторі, якраз понад стацією, так, щоб могла бути обстрілювана стація і під’їзди до неї, туди ж і наставлено «для практичних навчань» дві гарматки, яких, «щоби не обтяжувати обслуги», так і не звозилось до ешелону.

Весь день сотні були на вправах у районі сусідних сел, а вечерами чимало Гайдамацтва мало вільний вихід, але хлопці виходили до міста четами й не ночували по возах, щоб на всякий випадок не можна було нас усіх застукати в ешелонах.

Може, це наше гостре поготівля було і зайве, але одного разу чогось загостив до нас німецький панцирний потяг і було то якраз після непорозуміння, яке вийшло зараз таки по приїзді.

Тільки як вийшли Гордієнківці перший раз із возів, побачили на стації вже нам знайомі оголошення, а саме про повернення землі дідичам, а військового майна Німцям, приправлене всілякими загрозами на адресу тих, що не виконали б цього наказу. Але відозви ці випадали тут ще брутальніше, бо уложені німецькою мовою з перекладом на дуже добру російську, з підписами гетьманського команданта, якогось генерал-майора і старости, оба з виразно не українськими прізвищами і підтверджені ще підписом німецького команданта, якогось «ляйтнанта».

Хлопці з 4-ї сотні позривали ці оголошення на стації, а за пів години вже ні одного з роспоряджень гетьманської влади, на щастя писаних російською та німецькою мовами, не було в Барвінкові. Щоправда, і ці оголошення, що були в Канкринівці та по селах нашого району, також не висіли довго, хоча були вони й писані по українськи.

За годину-півтора після цього випадку приїхав зі Слов’янська якийсь сердитий німецький полковник з представником Натіївського штабу для розгляду цього випадку. Звичайно, що в штабі заметушились.

Цілком спокійнесеньно докладаємо, що всякому зрозуміле обурення української військової частини, яка щойно вела боротьбу з російськими військами, коли їй на українській території українська влада подає оголошення не українською мовою.

Полковник дезорієнтований, але каже, що це, мовляв, територія з мішаним населенням, що не нам критикувати діяльність влади, бо це до війська не належить. А ми йому на те: А що, якби ось тепер німецька громадянська влада вивісила на території Альзації оголошення французькою мовою?…

Німець сердито відповідає, що такої глупоти від німецької влади не можна надіятись. — Ну, а як би так? — питаємо. Та він сердито мовчить у повній безрадности, а штабовець Натіїва ображується, що ми, мовляв, причіпили гетьманській владі, все ж таки українській, епітет ту поти, але це не ми, а підпираючі цю владу Німці…

Під час тих пертрактацій приїхав «аргумент» у виді панцирпотягу, але ми вже мали наші сотні та гарматки на вправах, так що скінчилося тільки словним конфліктом.

Через добу дві, коли ще не дістали ми остаточного дозволу вийти з ешелону, вивісили Німці нові накази того самого змісту, але вже українською та німецькою мовами.

Попереджено Гордієнківців, щоби вже цих оголошень не чіпали. Коли дивимось з воза, оголошень стоїть купка наших і читає. Зі стації виглядає німецький старшина, на пероні стоїть двох німецьких вартових. Прочитавши, один з Гайдамаків виймає червоний олівець та щось по оголошенню пише. За хвилинку біжить німецький підстаршина та переказує прохання пана «лейтнанта» з’ясувати, що це дописано. Нічого не дописано, лише поправлено червоним олівцем орфографічні помилки та мову. Німці зняли це виправлене оголошення, очевидячки, щоби куднсь його післати, та повісили нове, яке знову виправили хлопці.

Того дня вийшов я на прохід без ніяких рангових відзнак.

По пероні рівномірно проходжують два німецькі вартові в шоломах і з крісами. Пройдуть до кінця перону, обернулася по військовому і знову ритмічно чалапають до другого кінця, а напроти них весело пихкають люльки, спираючись на рушниці, два вартові гайдамаки.

Воліти між собою щось балакають, чую слово «Україна», тому починаю уважніше прислухуватись цій балачці і йду на ними в крок.

— Хто це може зрозуміти, — каже один, — що з тим українським військом: вдягнуті деякі, і то більшість у російські однострої, чимало з них балакає, як кажуть наші старшини, по російськи, а ось ці чорти вдягнуті по своєрідному, мають дивну причіску та рвуть оголошення написані по російськи»…

— «Дійсно дивно, — відзивається другий, — звідки вони з'явилися, ці українські війська. Сам чорт не розбере, що робити: з Українцями спільники, а тут вартуємо проти них, як проти ворогів, а вони з нами майже битись готові».

— «А чудернацькі ті війська, Гансе, правда: хто офіцир з них, хто вояк? На муштрі карність більша, як у нас, а в місті сидять і випивають разом. Не розбереш, хто кому пошану віддає, щось ніби усі всім. Вчора ладнались із поблизьких возів і їхній старшина гримнув гірше, як наш ляйтнант фон Ґрабен, а вечором бачу, йде собі з вояками у юрбі обнявшись та співає з ними разом, аж гуде»…

— «По чудернацьки все те виглядає, але ніби якось більше по людськи, як у нас. І взагалі революція»…