Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Три дні посилів я так удома. Біля моєї брами весь час вартувало двох агентів, а на вулиці появилося стійка Державної Варти.

За три дні приніс мені один з «милих цивільних» візвання до Головного Штабу, що містився недалеко Сінної Площі, де офіційно повідомили мене, що я звільнений в резерв української армії «по хворости», а з жандармської управи прийшло повідомлення про тимчасову заборону виїзду з Києва.

Часи зміняються: перше забороняли в’їзд до столиці, а тепер виїзд. Арешт з мене зняли, бо очевидячки «брат імператриці» ласкаво зволив за мене поручити.

Треба було подумати, що діяти далі з собою, бо з решток полковничої шшні, якої до того вже за останніх півтора місяців не одержав, бо нова влада не давала Запоріжцям грошей, довго не проживеш.

Зустрів я своїх знайомих, бувших старшин російської армії, між ними Миколу Емілієвича Бредова. геншт. Генерал, мав двоюрідного брата командантом 41. німецької дивізії, потім в Добрармії командував гвардією, а в 1919 р. його армія мала сутичку з Галичанами та Запоріжцями під командою от. Сальського. по заняттю Києва). Від них я довідався, що з наказу гетьмана всім бувшим старшинам російської армії виплачують «демобілізаційне» у висоті трьохмісячної, повної платні.

Маючи всі потрібні посвідчення, чому би б самому не піти за тим «демобілізаційним», щоби мати потім змогу перечекати три, а при ощадности й чотири місяці.

Пішов я до «управлєнія усзднаво воінскава начальніка», не пам’ятаю, яку назву дали йому за гетьмана, бо вивіска була стара. Там відмовили мені дати «демобілізаційне», пояснюючи, що воно належиться тільки тим, яких звільнено з російської армії, а про тих, «каторіє з украінской, распоряженій не імєєтса».

Даремне було доказувати, що я був би міг не втручатись у боротьбу за велико-українську державність та простісенько дезертирувати, чи «демобілізуватись» так, як інші, і тоді мав би право, але шкода було говорити.

Пішов я ще до Головного Штабу; де також потвердили те, що чув у «військового начальника» та потішили, що, мовляв, дістану решту платні з полку, коли там будуть гроші.

Незабаром приїхав з полку один гайдамака, який вертав хорий домів, і переказав, що там видано наказ про усунення мене від командування полком за демагогію та большевицьку пропаганду. До полку прибув новий командант. Полк не дістає грошей, харчі добуває реквізиціями та наскоками на російську територію, бо тепер перекинено його на російський (большевицькнй) кордон, але гетьманові хлопці таки не присягнули.

Взагалі настали великі зміни: команданта Богданівнів О. Шаповала також зняли з посади, позмінювали багато курінних, тому що Богданівці двічи відмовилися присягнути гетьманові — навіть у 2-му Запоріжському полку (бувшому Республіканському) сам Болбочан роззброїв дві сотні за те, що не присягнули гетьманові.

Багато козаків покидає ряди та розходиться. Ходять чутки, що незабаром покінчать і з от. Натіївом, з якого гетьманська влада невдоволена.

Очевидячки, треба було спробувати якось проскочити до Лахгюаою. куди пішла більша частина тих. що розбіглись з полку; менша частина, як доповів цей гайдамака, рухнула на партизанщину, бо, як ходять чутки, полк. Шинкар готує якесь повстання. Але не так то легко було виїхати з Києва. Коли пробував я на стації взяти білет, то побачив, що поруч мене, біля каси стояв якийсь панок, і дуже підзірливо перезирався з жандармом та стійкою Державної Варти. Цього панка я, мабуть, десь уже бачив. Взяв я навмисне білет лиш до Дарниці — а цей панок також; я всів до потяту, а він також. За яких два дні спробував я піти пішки через ланцюговий міст на Лівобережжа, та за Мнкільською Слобідкою нагадав мені дуже вічливо цей самий добродій, і то в при явностн кінної стежі Державної Варти, що Слобідка це вже не Київ… Довелось вертати назад.

Тоді я вирішив утікти човном рікою Десною, але поки мав змогу непомітно дістати човно, обставини змінились, а з ними змінився і останній мій плян.

У Києві жив ген. — майор рос. служби Вад. Олександрович зі своєю дружиною Вірою. Він служив разом зі мною в ляйбгвардії Литовського полку, і ми приятелювали, хоч Олександрович був на кілька років старший. І з панею Вірою був я добре знайомий з Варшави, де стояв цей полк, та знав її ще панночкою. Ґен. Олександровича по перевороті покликано на посаду ген. старшини для доручень при гетьмані і він цю посаду приняв. Олександрович був з тих військових, для яких політичне питання — темний льох і за цю несвідомість він згинув пізніше, коли почалось повстання проти гетьмана.

Стрінула мене раз пані Віра та запросила до себе до хати, де я побачився з генералом і розбалакався про моє положення. Пані Віра почала надягати на чоловіка, що він повинен якось влаштувати мене на службу. Одної днини покликав мене генерал до себе та й каже, звичайно по російськи, бо по українськи не знав слова, що він призначений командантом 12. дивізії, яка мас формуватись на Полтавщині з кадрів давнішої 9-ої російської дивізії. Полки: Орловський, Севрський, Брянський мають бути переіменовані в Лубенський, Прилуцький та Кременчуцький. Штаб дивізії мав стояти в Лубнах, а штаб корпусу в Полтаві. Чи я не згодився би бути начальником штабу. Бачиш, — каже, — треба, щоби бодай начальник штабу розумій по українськи; і гаразд буде, коли його знатимуть в тих околицях, з яких формуватиметься дивізія. А ти там був, а до того ти й для кадрових не чужим будеш, бо на війні був у штабі 1-го Корпусу. Крім того, є ще одно питання, в якому лише ти можеш мені помогти: там, у Лубнах, тепер орудує всім ген. Литовців — знаєш, цей бувший командант нашого полку перед війною, ну цей Шільбах, який з патріотизму перед війною просив, щоби йому змінити родове німецьке прізвище і йому змінили тоді з Шільбаха на Литовців, по литовськім полку. Він наформував якихсь бандитів під назвою «Лубенський Гайдамацький Курінь», повдягав їх та себе в шлики та хоче, щоби з них сформувати дивізію. В цьому його попирає якийсь пан Шемет, але Кононович, Горбацький і гетьман впроти таких регулярних формувань. Отже, треба буде побороти Литовцева, який тим способом хоче дірватись командування українською дивізією, хоч сам не приймав ніякої участи у виборі гетьмана».

«А ти хіба приймав?» — питаю. «Як же ні, я один з перших явився в ставці Скоропадського: щоправда, мені це порадив Кононович, як і Литовцеві, але факт фактом».

«Добре, кажу, а ти знаєш, що я за бунтар та що я піл доглядом?» «Менше з тим: я візьму тебе на свою поруку».

«Ну, а чи ти знаєш, що я всеодно продовжуватиму цю акцію, за яку мене усунули?»

«Думаю, що в умовах регулярного війська це буде неможливо та й мене не будеш підводити».

Подумав я трохи, але поскільки знав, що з себе уявляв «Гайдамацький Курінь» пана Литовцева, то й погодився їхати до Лубнів, під догляд ген. Олександровича, а заразом бути начальником його штабу Оригінально, щоправда, але чого то не буває на світі Божому.

Для мене цей виїзд був рятунком з важкого положення, в якому опинився в Києві, та нагодою нав’язати зв’язки зі всіма своїми та з моїм полком.

III. Побут у Лубнах. Формування українських військ за Гетьманщини. Мій новий конфлікт з владою

Погідним ранком останніх днів липня, причіплений вже до пасажирського потягу, від’їздив на Полтаву невеличкий сальоновий вагон, що віз вищій командний склад українського гетьманського армійського корпусу до місця призначення. На жаль, забув я прізвище його коменданта (якесь дуже українське), невеликого ростом чорнявого генерала та штабовів, а також команданта ІІ. пішої дивізії, що їхав разом з нами.

Дорогою до Лубен велись розмови, звичайно російською мовою, про завдання майбутнього формування, про заведення карности у війську — причому командант корпусу все налягав на те, що треба рішуче додержуватись дореволюційного російського впоряду і не числитись зі всякими «революційними дурницями», зокрема треба «вивітрити керенщину», якої на жаль, залишилося ще чимало навіть в російській «Добровольчій Армії», яка не може бути зразком для української, що мусить взоруватися на Німцях. Обговорюнано також наказ гетьманської клади про українську мову та українізацію командного складу. Начальник штабу корпусу просив, щоби до українського тексту подавати і російський переклад, головно в перші місяці формування, щоб не витрачувати дармо часу на переклади зі словарями.

Команднім корпусу обстоював гадку, що кадрові старшини повинні мати скінчений бодай кадетський корпус (Юнацьку Школу), а для сотенних це обов’язкова умова, тай годі з тим числитись, чи якесь прізвище кінчиться на «ко», ані з тим, чи він з Тульської чи Самарської губернії, або чи знає українську мову; мови, мовляв, можна навчитися, а вояком, то не так легко стати.

Врешті і Лубни.

Командний склад 12 дивізії висідає. На стації зустрічає нас комендант 45 Лубенського полку, що тим часом виконував обов'язки команданта дивізії, зі звітом, уложеним по російському статуті (впоряді), але українською мовою, та після цього звіту комендант починає говорити по російськи. Разом із ним зустрічає нас тимчасовий начальник штабу дивізії, російський «штабс-капітан» воєнного часу Захарченко в повнім однострою з еполетами сотника. Цей говорить чистою українською мовою та ще полтавською говіркою і дуже похмуро позирає на мене, певно, думає: Ось ще одного Москаля привезли.

Починаю з ним балакати по українськи, але обличча його не прояснюється, навіть коли згадую, що був командантом Гордієнківців; певно тому, що моя мова була тоді доволі нечиста, бо я ще і досі балакаю «по чернигівськи».

Коменданта дивізії та полк. Лукина взяв до своєї повозки комендант 45 полку й повіз на призначені вже помешкання. Для мене помешкання не було. Не знали, мовляв, чи приїду. Тому, взявши свій нескладний багаж, пішов я до управи Державної Варти розвідати, де можливо тим часом притулитись. В управі зустрів мене помічник начальника Державної Варти, що своїм зовнішніш виглядом і розмовою дуже нагадував «ліхого прістава» царських часів. «Квартір савсєм нет, гаспадін палковнік. Столько гаспод афіцероф наехало сразу. Назаренко! Проводи високоблагородіє по Жидам, может у катораво найдьош что небудь свабодноє».