Читать книгу «Історія України-Русі. Том 1» онлайн.
Храмів або церков та жерців, себ-то служителів тим богам, у Словян не було, - у ті часи люде становили жертовники сим богам по лісах під дубом; коло тих жертовників збіралися й молилися, а хто хотів, приносив тим богам жертви, а за-для того різали на жертовниках усяку худобу. Мертвих одні племена ховали в землю, инші - палили на великому вогнищі і попіл збірали у глечик а той глечик становили на горбі. Значних покійників ховали дуже пишно; з ними живцем закопували у яму, або палили на високому стосі дерева, жінку, котра на те згодилася (Словяне, особливо багаті, мали по кілька жінок одразу), коней, ставили страву й усячину для потреби умерлих на тім світі; покійника вбірали у найкраще убрання. Після того як поховають покійника, на могилі його справляли тризну - се те, що тепер зветься поминки, або „проводи": пили, їли, співали пісень, потім танцювали й боролись. Через рік приходили на могилу, знов справляли „тризну", а могилу досипали землею.
Шлюб у давніх Словян робився так: парубок, або й жонатий чоловік, коли хотів узяти собі жінку, сплачував родичам дівчини віно - себто обдаровував їх подарунками; часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, умовившись із своєю любкою, „умикав" її, себ-то силомиць, або крадькома, завозив до себе.
ПЕРІОД ДРУГИЙ
САМОСТІЙНО-ДЕРЖАВНИЙ ДО РОКУ 1340
Про руську державу у Полянській землі, з столицею Київом, згадують чужі письменники IX та Х століття. Але почалася вона багато раніш - напевно вже на початку VIII віку були в Київі і сильне військо і князь із значною властію. Що початок русько-української держави стався у Київі, в тому нема нічого дивного. Се було найстарше, найбільш торговельне й багате місто на всім тім просторі, що пізніш став зватись Руською державою. Сюди зїздилися й купці з чужих країв з усяким крамом. Тих багатих і торговельних людей треба було захистити, треба було оборонити їх од сусідів, ласих на їхні товари та багацтво. Тому то київські люде, особливо значнійші, більші, що прозивалися боярами, здавна позаводили при собі ватаги людей сильних, одважних, військових. Згодом у Київі зібралося чимале військо і воно обороняло місто од сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край. Старший над тим військом був київський князь.
Але вже десь у VIII столітті найпізніш, київські князі перестали бути тільки сторожами київської торговлі; маючи велике військо - дружину, що треба було його чимсь прогодувати, вони почали нападати на сусідні племена та споружати далекі походи, на землі Візантійської держави, а потім і на схід, коли підупала Хозарська держава. В тодішні часи військо найбільш живилося тим, що награбить у сусідів або возьме за викуп, щоб не грабувати.
Ті походи на чужі землі збогачували дружину та князя, бо купці-дружинники навозили звідти чимало товару, невольників і потім те все продавали. Що далі, то все зростала дружина київського князя й охота до походів за данею в підбиті вже землі та до наскоків в далекі чужі краї. Почали князі наймати в дружину чужинців - найбільш Варягів (Скандинавів, з теперішньої Швеції та Норвегії), їх було в Київі так багато, що вони забрали в свої руки всю управу, а громадське віче, „старци градскии" вже мало важили: не слухали їх ні князь, ні дружина. Аж пізніш, в другій половині XI в., коли ослабла княжа власть, „віче" знов показало свою силу.
Маючи велику дружину, київські князі помаленьку розширили київську державу на північ, на захід, на схід і на полудень. Не однаково князі „примучували" ріжні племена. Ті, що сиділи далі і до них не можна було часто ходити, платили тільки дань та давали помочи під час воєнного походу, але мали ще своїх князів і сами собою порядкували; до инших сажав київський князь з своєї руки князя, а ще до инших посилав своїх „мужів" - „посадників" і ті вже робили так, як скаже київський князь. Сажаючи своїх князів та підручних в чужих землях, київський князь ніби то робив їм добро: обороняв їх од сусідів, заводив спокій, нищив і карав розбійників, а зате приходив що року зимою по дань, а часом держав там своїх „мужів" цілий рік з військом. Обійшовши землі зимою, князі й бояре разом з купцями на весну зїздилися у Київі і поскладавши товари на човни, везли Дніпром на продаж аж до Царгороду, до Греків.
При кінці IX віку багато вже земель належало до Київа: не тільки землі українські (Уличів, Деревлян, Дулібів, Тиверців, Сіверян) та білоруські (Дреговичів, Радимичів), але й великоруські (Кривичів, Вятичів, Новгородських Словен); крім того Русь держала тоді Азовське море і Подонє. Таким чином на початку Х в. Київ опанував вже мало не всі ті землі, що з них складалася Руська держава, і ті землі почали теж зватися руськими.
Таке велике діло, сотворення Руської держави, сталося вже у IX столітті, а проте ми не знаємо навіть наймення тих давніх князів. Найдавніща Літопись, уложена в XI столітті, вже не памятала нічого про події IX віку, не знала навіть, як почалася Руська держава. А тим часом треба було якось той початок пояснити… Отож літописець, знаючи, що в Х віці у Київі було багато Варягів і вони мали велику силу та що київські князі посилали їх „намістниками" в ріжні землі, - впав на думку, що й перші князі руські певно були з тих Варягів.
Літописець оповідає, ніби-то у 862 році один з Варязьких ватажків, на імя Рюрик, із братами своїми Синеусом та Трувором і з своєю величенькою дружиною осіли у Новгороді і наложили на тубольців дань за те, мовляв, що вони будуть обороняти їх од ворогів-сусідів. Сі варяжські виходці на думку літописця, почали собою довгу низку українсько-руських князів.
У дружині Рюрика - оповідає літописець - окрім його братів, були ще менші ватажки - Аскольд та Дир. Вони не схотіли остатися у Новгороді і пішли Дніпром униз аж у Візантію, щоб там або стати до війська грецького, або пошукати собі иншої, кращої долі. Пливучи Дніпром, побачили вони на крутім березі його великий город. Вони спитали людей, що се за будівлі, їм одказали, що се город Київ, - збудовав його колись Кий - і належить він до Словянського народу Полян, що тепер платять дань Хозарам. Аскольд і Дир прирадили їм не платити тієї дани Хозарам і, щоб оборонити гброд од них, зосталися там із своєю дружиною, збіраючи дань з Полян за ту оборону. Таким побитом вони зробилися першими князями в нашій Україні.
Так каже літопись, але як ми вже знаємо, Київ в кінці IX в. був столицею великої Руської держави, мав може з двісті літ перед тим своїх князів і не був безпечно, таким мізерним городком, щоб якась бродяча невелика скандинавська ватага прийшла й усілася там, а Поляне ще й раді б тому були. Крім того, з инших джерел відомо, що Аскольд та Дир справді князювали в Київі, але не разом: Аскольд десь між 860-867 роками, а Дир - аж при кінці 880-их років. Можна навіть думати, що Аскольд був уже христіянин, бо на його могилі, над Дніпром, пізніш поставлено було церкву.
Дуже може бути, що відомий похід Руси на Царград у 860 році підняв князь Аскольд. Русь вирушила в похід на 200 кораблях. „На човнах були варвари, що тримали у руках мечі, грозилися на город і кричали. Сі варвари-Руси були хорошого зросту, русяві й з сірими очима. Значніші між ними голили бороди й носили довгі вуси; на головах, з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною, носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреї, що защіпалися прищіпкою на правому плечі. Узброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та мечами гострими з обох боків, а щити в них були довгі та внизу вузькі".
Так описують Греки те військо, що прийшло до них. Облягла Русь Царгород і спершу таки добре їй щастило, але знялася буря багато човнів потопила й розкидала, і чимало тоді з того походу не вернулося до дому.
Після Аскольда бачимо у Київі князя Олега. Літопись зве його „віщим", тоб то характерником - тому він ніби то мав щастя у всьому. Се був князь славний війнами й походами. Літопись оповідає про незвичайно щасливий похід його на грецьку столицю Царград.
Скрізь ніби то по словянських землях, підлеглих йому, набрав він велике військо, посадив його на 2.000 човнів і Дніпром та Чорним морем поплив до Царграда; розбив Греків і скрізь навкруги, по селах і городах, спустошив усе та спалив, побив багато народу і обступив город з усіх боків. Тоді царі грецькі Лев та Олександер, бачучи таке лихо, послали до його своїх послів і замирилися з ним. Олег узяв великий викуп, забрав чимало добра і на знак того, що він поборов Візантію, на головних воротах Царграду ніби то прибив свій щит.
Тим часом инші джерела ніде не згадують про такий ганебний для Візантії похід Руси, то треба думати, що се літописець записав те, що переказували за його часів люде. Зате зовсім певна умова Руси з Греками року 911, на якій підписаний Олег, „великий князь руський". Два роки пізніш Олег підняв великий похід на Каспійське море та у теперішню Персію. Оповідають, що прибуло з Дону у Волгу, а звідти в Каспійське море, 500 кораблів руських і на кожному по 100 душ. Кілька місяців Русь господарювала по-над морем і далі в персидському краю, але як верталася вона до дому, то на неї напали Хозари й більшу половину побили.
Про смерть „віщого" Олега літопись оповідає таку легенду (на пів-казку).
Бажаючи знати, коли прийде по нього смерть, покликав він до себе кудесників (знахурів) та волхвів, і один з них сказав Олегови так „Великий ти, князю, вояка; завжди ти - під стрілами ворожими, та не в чесному бою спіткає тебе смерть твоя, - не од ворога лютого, не од болісти лихої й не од старости скінчиш ти дні свої", а од любого коня свого". Замислився Олег, оддав свого коня слугам, звелів поставити його у станю і до смерти покоїти, кохати його та годувати найкращим зерном.
Минуло кілька літ, і Олег, вертаючись з походу до-дому, згадав про коня свого й заїхав до стані, де той кінь стояв; спитав він про нього слуги свої, що приставлені були до коня того, а слуги одказали йому, що кінь його любий давно вже пропав і голий кістяк його давно миють дощі і сушать вітри у степу на могилі.
Пішов Олег подивитися на те місце, наступив на череп ногою і промовив: „Збрехав-єси мені, старий кудесниче! Ото й од тебе, мій любий коню, тільки голий череп зостався, а я й досі живу". Тільки він проказав се, як з мізковні тієї вилізла невеличка гадюка, обвилася круг ноги княжої і вкусила його. Від того, каже легенда, й помер Олег.
Яка б там не була смерть його, ми знаємо, що він помер десь у 912-915 роках і похований у Київі. З наказу потомка його Ярослава, кістки його вийнято з могили, охрещено і в-друге поховано під Десятинною церквою.
Після Олега став князем київським Ігор, що взяв собі за жінку Ольгу з города Пскова.
Ось як легенда розказує про се. Був якось Ігор на полюванні у Псковщині. Трапилось йому переїхати річку; перевозила його через неї на човні проста сільська дівчина Ольга і так впала йому в око, що він почав жартувати з нею; вона так мудро одказувала йому і так йому вподобалася, що він узяв її з собою до Київа і там одружився з нею. Але на ділі Ольга мабуть була донькою Псковського князя. Так само як і Аскольд та Олег, Ігор пробував щастя в поході на Царград. Але не був він щасливий: Греки попалили Ігореви човни якимсь вогнем, кидаючи його на них з берега (здається, се був звичайний порох, про котрий тоді ще ніхто не чув); дружина Ігорева перелякалася того дива, і Ігор як пішов, так і вернувся до-дому з порожніми руками, позбувшися кораблів та трохи війська.
Багато щасливійший був поход Ігоря на Каспійське мореат в персидські краї.
Русь, з великими силами, притягаючи по дорозі охочих до здобичи, дійшла суходолом аж до Дербенту; звідси на кораблях по річці Курі добралися до великого та багатого города Бердау (недалеко теперішнього Баку), звоювали його і просиділи там аж пів-року, нападаючи на сусідні землі. Набравши великої здобичи в тих землях, вернулися до-дому.
Кінець Ігоря був дуже сумний, і Літопись оповідає про се так. Ігор мав воєводу Свенельда. Се була його права рука і щоб задовольнити його та його дружину, Ігор дав йому Деревлянську дань: іди, мовляв, туди і збірай на себе. Тоді почала ремствувати Ігорева дружина: „Свенельдови оняке добро, а ми голі - збірай дань з Деревлянів і на себе та на нас!" Ігор послухав і пішов до Деревлян. Дружина почала грабувати немилосердно їх села і міста, пускала їх з вогнем, багато народу убивала. Дуже розлютувалися Деревляне, бо з них, як вони казали, дерли дві шкури: і Свенельд бере і князь знов так само. Не стерпіли вони сього і одна з громад - міста Іскоростеня повстала, напала на Ігоря, до голови побила дружину Ігореву, а самого князя привязали до двох нагнутих стовбурів дерева, і коли вони порснули вгору, то розірвали князя на-двоє. Там, недалеко города Іскоростеня, й поховали його.
Се був князь, як знати, завзятий і здібний, коли не дав розвалитися такій великій державі, але разом з тим такій ще не міцній, як була тоді Руська держава. Під умовою, що уложив він з Греками року 944, бачимо підписи яких двадцяти „світлих і великих князів", що сиділи по ріжних волостях та землях і слухалися „великого князя руського". А ще ж були землі з своїми тубільними князями, що тільки платили дань, та ще такі, що тільки приходили руському князеві на поміч, як його союзники!
По смерти Ігоря зостався маленький син Святослав; тому князювати почала жінка Ігорева Ольга. Перш за все вона, як оповідає Літопись, повзялася на Деревлян і ще дужче їх приборкала. Літописець оповідає про се так, як воно дійшло до нього з народніх уст. Оповідає він, що Ольга ніби-то схотіла помститися за смерть чоловіка свого Ігоря і на те випав як раз дуже підхожий случай. Деревляне, убивши Ігоря, задумали одружити Ольгу з князем своїм Малом, щоб узяти в свої руки нового князя Святослава. Щоб посватати Ольгу, вони послали у Київ своїх послів. Як ті приїхали, і Ольга дозналася, чого вони бажають, то переказала їм через своїх людей, щоб вони, за-для більшої пихи, звеліли нести себе до неї у тих самих човнах, в яких вони приїхали; а сама тим часом у своєму дворі загадала викопати глибоку яму. На другий день прийшли до послів Ольгини слуги кликати їх до княгині, а вони одказали тим слугам: „не хочемо ми ні кіньми їхати, ні пішки йти, а несіть нас у човнах". Так і зробили - узяли ті човни й понесли, а вони, сидячи у них, дуже пишалися. Як принесли їх у двір, де дожидалася їх Ольга, то зараз, з її наказу, вкинули ті човни з послами у яму і живцем закопали.
Та не вдовольнилася Ольга сією помстою, - мало було їй сього, - і вона послала сказати Деревлянам, що коли вони хочуть, щоб вона пішла за їх князя, то нехай пришлють у Київ своїх найзначніщих людей сватати її. Деревляне послали зараз своїх сватів, і як вони прийшли до Київа і хотіли бачити княгиню, то Ольга сказала, що не допустить їх на свої очі немитими й звеліла витопити лазню (баню), куди й пішли посли паритись. Як усі вони зайшли у ту лазню, двері зачинили, підпалили її з усіх боків, і всі вони живцем в ній згоріли.