«Історія України-Русі. Том 1»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Незабаром після того Володимир, покликавши з Візантії митрополита та священиків, став заводити христіянство в своій державі - перш за все у Київі. Літописець оповідає, що грецький митрополит з священиками похрестили людей у Дніпрі: матері й батьки держали малих дітей на руках. Як скінчилась церемонія, усім новохрещеним понадівали хрести. Після того пішли священики по инших городах та деяких селах хрестити людей.

Сам Володимир тим часом пішов на Волинь, куди приїхав до його єпископ (архиєрей) і вони там теж заводили христіянство. На Волині князь збудував город і назвав на своє імя Володимиром (Волинським), а в ньому постановив церкву пресвятої Богородиці. Так ширив Володимир нову віру, але ще довго, більш як 300 літ після нього, було ще багато в Київській державі людей, що держалися своєї старої прадідівської віри.

Багато мав клопоту Володимир з Печенігами. В кінці Х віку та на початку XI вони безнастанно нападали на Полянську землю й робили величезну шкоду. Про ті печенізькі войни чимало оповідає найдавніща літопись так, як розсказували про те старі люде.

Одного разу, говорить літопись, Печеніги прийшли під Київ, і Володимир вийшов проти них з своєю дружиною; обидва війська зійшлись і стали одно проти одного на річці Трубежі, але ніхто перший не хотів переходити її. Тоді печенізький князь став на тім боці, на крутім березі і почав гукати на Володимира. Як Володимир вийшов, то печенізький князь сказав йому: „як ми маємо воювати та вбивати людей своїх, висилай краще, кого хочеш, з дружини своєї, - нехай побореться із силачем моїм; як що твій поборе, то ми підемо собі у свої степи й три роки не займатимемо вас; а якщо подужає мій, то ми три роки будемо грабувати землі ваші. Володимир пристав на се і повернувшись до свого табору, зібрав раду та почав питати, чи не знає хто такого чоловіка, що зміг би подужати Печеніга. Вийшов тоді до князя дідок один та й каже: „у мене пятеро синів, князю; чотирі у твоїй дружині, а пятий, найменший - Микита, чинбарює дома, бо з його вийшов добрий кожумяка: той піде боротися, бо сильно дужий". Покликали до князя того Микиту кожумяку, і схотів князь уперед спробувати його силу. От привели бугая, дуже роздратували його, і став той бугай ревти та ганятися за людьми; розігнавшись, він був кинувся на князя. Тоді підскочив до нього Микита, ухопив його збоку за шкуру та й спинив його, аж вирвав з мясом шматок шкури, скільки захопив у жменю. Князь був дуже радий, що знайшовся такий силач, і на завтра звелів йому вийти боротися. З ранку зійшлися обидва війська, а на середину вийшли борці. Печеніг - великого зросту чоловік, собою дуже страшний, - засміявсь з Микити, бо то був росту невеличкого, але кремязний чоловяга. Счепилися борці, й згріб Микита того Печеніга у оберемок, та так здавив його, що той і помер у його в обіймах. Тоді кинув ним мертвим об землю, та й наступив ногою наголову. Зраділа й загомоніла Володимирова дружина, а Печеніги, перелякавшись, стали тікати. На місці тому, де вони боролися, постановив Володимир город і найменував його Переяслав, себ-то місце, де він перейняв славу од Печенігів. Таку легенду переказує літопись.

Другого разу ізнов Печеніги прийшли в Полянську землю і напали на город Васильїв (тепер Васильків), що Володимир назвав його так на своє христіянське імя. У тому Васильїві раніш, як ще Володимир був поганином, були його тереми, а в них жили його жінки. Володимир вийшов проти Печенігів з невеликою дружиною, але Печеніги її розбили, а сам князь ледве втік.

Ще одну легенду переказує літопись - про те, як Печеніги не могли взяти города Білгорода (недалеко од Київа, тепер село Білгогородка). Він був добре обгорожений, і одразу взяти його було не легко, то Печеніги облягли місто й хотіли взяти його голодом. Довго так сиділи вони кругом города, а місто усе не піддавалося. Обридло Печенігам те сидіння й вони послали своїх послів сказати, щоб городяне піддалися їм, бо все одно вони замучать їх усіх голодом та згагою. Тоді Білгородці одказали їм таке: „завтра ми пришлемо до вас десять своїх чоловіка у заставу, а ви пришліть нам десять своїх, щоб вони подивилися, чому ми вам не піддаємося й ніколи не піддамо міста". На раді-ж, що була перед тим у Білгородців, один дідок присовітував їм от що зробити: „зберіть, каже, із кожної хати хоч по жмені вівса та пшениці, а в кого нема, то хоч висівок яких, та все те несіть до мене". Назбірали - де хто що знайшов, та й поприносили; із усього того наварив дід кисілю й звелів викопати глибоку яму; у ямі на дні поставив він великий переріз і всипав туди той кисіль; зверху опорядили ту яму, наче криницю, і поставили журавля з цебром. Так само зробили й другу яму, тільки у переріз всипали меду, що знайшли у княжім льоху й розвели його водою. Як прийшли печеніжські посли, то Білгородці повели їх до тих криниць і з однієї витягли кисілю, а з другої - меду, та й кажуть: „Дивіться самі: чого ми маємо піддавати вам місто, коли земля дає нам і харчі й питво!" Здивувалися Печеніги, насипали того кисілю й меду у кухлики тай понесли до свого князя й розказали йому, що ось яке диво є у сьому городі. Повірив князь, випустив білгородських заручників, зняв облогу з города й подавсь у степ.

Багато клопоту мав Володимир з сими Печенігами. Давніще Полянська земля з полудня мала городи по річці Роси, а тепер довелося Володимирови сипати вали та ставити городки ближче до Київа - по річці Стугні та Ірпеню (на р. Ірпеню він зміцнив отой Білгород, що про нього була мова). Так само й з лівого боку Дніпра, щоб забезпечити себе од Печенігів, понасипав Володимир валів і понаставляв городків три ряди - по річках Сулі, Трубежу й Сейму. А щоб ті городки не стояли пусткою, то Володимир сажав там людей з инших північних українських та білоруських земель.

Володимир, після того як охрестився, не ходив вже в далекі походи, а дбав про спокій і порядок в своїй державі та ще одбивався до Печенігів. Жив у злагоді з царями візантійськими, бо таки доводився їм родичем по жінці; так само був у миру із польським князем Болеславом Хоробрим, з угорським Стефаном та чешським Ольдрихом.

У Володимира од ріжних жінок було, крім дочок, дванадцятеро синів. Од Рогніди був у нього син Ізяслав. Як вже була мова попереду, Рогніду Володимир узяв собі силомиць, убивши її батька і братів. Сього не могла вона йому по смерть свою забути і все дожидалася тільки нагоди, щоб помститись за батька свого. Раз у-ночі - оповідає літописець - як Володимир спав, вона ніби-то підійшла до його ліжка й мечем хотіла зарубати його, але він прокинувся й вхопив її за руку. На другий день Володимир звелів їй одягти дороге убрання й дожидатися його. Вона догадалася, що князь хоче покарати її на смерть і прибравшись, вивела із собою за ручку малого сина свого Ізяслава, котрий держав у рученятах меч. Скоро увійшов Володимир, підступив до його маленький Ізяслав і промовив: „Батьку, ти тут не один!" а Рогніда сказала, показуючи на сина: „хоч ти й вбєш мене, так за мене є кому помститись!" Володимир пішов і порадившись з дружиною своєю, пустив Рогніду од себе й оддав їй батьківщину, город Полоцьк, де вона жила із сином своїм до смерти. Ізяслав зоставсь у Полоцьку і почав собою осібний рід Полоцьких князів. Инших синів своїх, ще за життя, Володимир порозсажував по всій державі (де саме - була мова раніш). Умираючи, він покинув в руках синів величезну київську державу.

Помер Володимир 15 липня (юля) 1015 року, у селі Берестові, де тепер стоїть Печорська Лавра. Поховали його у Десятинній церкві, поруч з жінкою Анною, що вмерла кілька літ раніш. Його, так само як і бабку його, княгиню Ольгу, православна церква почитує за святого.

За життя свого Володимир найбільш любив сина свого Бориса; держав його біля себе й хотів після смерти зробити його великим князем у Київі, але саме перед його смертью Бориса не було у Київі, бо Володимир послав його на Печенігів у степ. Святополк, знавши про сі заміри батька й про те, що Кияне теж прихильні до Бориса, - та почувши, що батько вмер, став задобрювати бояр та дружину й сів на престолі київському. Володимир, за життя, не любив Святополка за те, що він часто суперечив йому, а до того намірився був повстати на батька. На се підмовила була його жінка, донька польського короля Болеслава, та католицький єпископ Райнберн, що був при ній. Довідавшись про сі лихі заміри, Володимир посадив Святополка з жінкою і єпископа того у вязницю, і вони таки довгенько там сиділи. Ставши великим князем київським і боячись, щоб Кияне, як повернеться Борис до-дому, не перейшли на його руку, Святополк задумав убити брата. Для сього, коли Борис вертався до Київа й став табором на р. Альті (коло города Переяслава), він найняв у Вишгороді кілька чоловіка і ті душогуби підкралися до намету Борисового і там, саме тоді як він молився Богу, прокололи його списами. Коли убивці привезли його в Київ до Святополка, він ще дихав, але Святополк звелів дорізати брата. Скоїлося се на десятий день після смерти Володимира. Бориса поховали у Вишгороді.

Тоді Святополк, боячись за свій князівський престол, задумав убити й рідного по матері брата Борисового - Гліба, князя Муромського й зараз таки послав до нього гонців своїх, щоб він скоріще їхав до Київа, бо батько, мовляв, помирає. Гліб, почувши се, рушив в дорогу, прийшов до Дніпра (у місті Смоленску) і сів на човен. Тим часом Ярослав, одібравши звістку од сестри своєї Предслави про те, що батько їх помер, а Святополк вбив Бориса і сам сидить тепер за великого князя у Київі, послав сказати про се Глібові у Смоленску. Гірко заплакав Гліб, почувши таку новину, а тим часом надійшли до човна наймити Святополкови і вбили князя, а тіло його викинули на беріг поміж двома колодами. Вже не скоро, - як Ярослав зробився великим князем, то він звелів перевезти тіло Гліба у Вишгород і поховати поруч із Борисом. Борис і Гліб, як діти христіянської царівни (болгарині) та за те, що скінчили життя своє такою лютою смертью, почитуються за святих.

Третій брат, Святослав, що сидів у Деревлян, прочувши про те, що Святополк убив двох братів, злякався, щоб і його не спіткала така несподівана смерть і втік в Угорщину, але біля Карпатських гір нагнали його наймити Святополкови і вбили.

Святополк забрав Деревлянську землю й прилучив її назавжди до Київської. Узявшись на такі способи, Святополк незабаром мав в своїх руках добру половину батьківських земель: мав Київ і всю Сіверщину (Чернигів та Переяслав), мав землі Туровську, Деревлянську, східні волости на ріках Оці та Волзі, Смоленську землю, Володимирську волость (Волинь і Західні краї). Але більш не довелося йому збірати земель, бо проти нього виступив брат Ярослав Новгородський.

Ярослав, схотівши покласти край Святополковій роботі, зібрав 40 тисяч війська (був з ним і полк Варягів) - і року 1016 рушив на Київ. Проти його виступив Святополк з Киянами та ще покликав собі на поміч Печенігів. Зійшлися вони коло города Любеча, і довго, місяців зо два, чи й більше, обидва війська стояли по обидва боки Дніпра одне проти одного. Кияне насміхалися з Новгородців, взиваючи їх „теслями", та казали, що присилують їх собі хати ставити. Розлютовалися Новгородці, і вночі Ярослав звелів свойому військові повязати голови хустками, щоб поночі можна було розібрати, де свій, а де ворог, перейшов Дніпро й напав на Киян. Багато побив і потопив він їх у озері, - поблизу його була битва - а спільники їх, Печеніги, не змогли допомогти їм, бо стояли по той бік озера. Святополк утік до свого тестя Болеслава у Польщу, а Ярослав увійшов у Київ. Через два роки, у 1018 р. Болеслав Хоробрий із зятем своїм Святополком пішов на Київ, узявши на поміч військо з Німців та Угрів. Ярослав виступив проти його, і над Бугом, коло міста Волиня, вони стрілися. Болеслав перейшов перший річку, бо дуже розлютувався на одного з Ярославових ватажків, на імя Будий, що ставши на березі, гукав на його: „А ну лишень, ходи сюди: ми проштрикнемо тобі твоє товсте черево, то буде тобі легче" (Болеслав був такий гладкий, що ледве держався на коні). Кинувся він на Ярославове військо, розбив його, і Ярослав мусів тікати в Новгород. Болеслав пішов з зятем у Київ, побув там з місяць і доставши од зятя щедрі дари та набравши чимало здобичи й велике число українських невольників, подався до-дому. Найважніще те, що Святополк одступив йому украінсько-руські землі по лівому боці Буга, а за ними Галичину. Та не довго тішився Святополк, бо Ярослав, перечувши, що Болеслав покинув Київ, у 1020 році виступив на Святополка; стрілися вони на березі р. Альти, і Ярослав у-пень побив Святополка. - Святополк ледве втік, побіг на захід, до Берестя і десь там загинув. За всі свої діла Святополк у літописях здобув собі призвище: „Окаянний".

Тепер київським князем став Ярослав. Знищивши Святополка, він став володарем більшої частини батьківської держави. Він мав у своїх руках усю полудневу її частину, українську-руську, разом з Туровом і Пинськом, але без західньої окраїни, що загарбав Болеслав, князь польський, та ще без східньої Тмутороканської обпасти, де сидів його брат Мстислав. За те до Ярослава належали ще волзькі волости - Ростов та Суздаль, на півночи - його власний Новгород, а може ще й Смоленск. Найбільш клопотавсь він проте, щоб західні окраїни вернути назад. Але йому заважали инші справи, як от наприклад війна з братом Мстиславом Тмутороканським. Се був князь одважний, войовничий, лицар-вояка - він нагадував діда свого Святослава. Одного разу він воювався з князем Касогів (Черкесів) - Редедею і, щоб скінчити війну, вони умовилися вийти на бій сам-на-сам. Редедя був дуже здоровий чоловік, але Мстислав подужав його і кинувши об землю, убив. З того часу Касоги платили йому данину і допомагали у війні. Такому князеві тісно було в далекому закутку, у Тмуторокані і він простягнув руку й собі на батьківську спадщину - пішов на Київ. Одначе Кияне не пустили його до себе, і Мстислав пішов за Дніпро, підбив собі Сіверянські землі, і остався у Чернигові. На другий рік Мстислав знову пробує щастя. Тоді Ярослав, бачучи, що сила в Мстислава велика, покликав собі на поміч Варягів. Коло Листвина (недалеко Чернигова) вони зійшлися. Настала темна, горобина ніч; знялася страшенна буря з вітром, блискавкою й дощем, і Мстислав напав на Ярослава. Він побив його військо до-щенту, а Ярослав утік у Новгород. Мстислав зараз послав за ним погоню й послів і наказав їм переказати йому так: „вертайся, брате, у Київ і сиди там, бо ти - наш старший брат; а я візьму собі ліву сторону Дніпра аж до моря". На тім брати й замирилися: правобережні землі осталися за Ярославом, а лівобережні - за Мстиславом. Після того аж до смерті Мстислава жили вони у великій злагоді.

Тепер Ярослав мав вільні руки, то й узявся до західніх окраїн. Року 1031 він із Мстиславом, після смерти польського короля Болеслава Хороброго, пішли на Поляків і забрали в них назад Галичину та Забужські землі, що був загарбав їх Болеслав Хоробрий. Польським князем тоді був Мєшко (Мечислав). Після його смерти став князювати Казимир, що держав рідну сестру Ярославову Добронігу-Марію. З ним Ярослав жив у добрій злагоді і допоміг йому зміцнити Польщу - на шкоду своїй державі пізніше.

У 1036 р. помер Мстислав бездітний, і Ярослав став єдиним князем на Руси-Україні. Ще у Пскові князював його брат Судислав, так Ярослав схопив його й засадив у вязницю, де той і сидів аж до смерти Ярослава; та ще оставсь у Полоцьку Брячислав, син Ізяславів, Ярославів небіж, але того Ярослав не займав, бо по заповіту Володимира князівство те було віддане у рід Рогніди; після смерти Брячислава там став князем його син - Всеслав.

Тепер Ярослав держав всю Руську державу, крім Полоцка; на заході він мав усе те, що й батько його Володимир, може навіть і більш - тільки Закарпатські землі ледве вже чи належали до Ярослава. На полудень, через те, що Печеніги підупали, Ярослав став будувати городи по р. Роси (Юрьїв на Роси) - отже просторонь між Стугною й Росью була залюднена. Збудовав він два городи й на півночи: Юрьїв (у Чудській землі) та Ярослав на р. Волзі.

За Ярослава Печеніги вже були підупали на силі й менш робили йому клопоту. В-останнє напали були вони на Київ року 1036. Під самим Київом, на рівному полі, Ярослав вкрай побив їх і розвіяв, і з того часу про них у літописях наших і чутки немає. На тім місці, де побив Ярослав останній раз Печенігів, він збудував велику церкву св. Софії, що стоїть у Київі й досі.

За Ярослава була останній раз війна з Греками. Ярослав послав на них свого сина Володимира з визначним київським боярином Вишатою. Буря порозбивала Володимирови байдаки й повикидала на беріг, але частина їх встигла утїкти в Дніпро; частина дружини з Вишатою пішла суходолом до Дунаю, простуючи до-дому, але Греки нагнали їх, побили й одних повбивали, а других забрали у неволю, а імператор грецький звелів повиколювати їм очі. Продержавши їх у неволі кілька літ, пустили аж тоді, як цар грецький Константин Мономах замирився з Ярославом і віддав свою родичку, царівну, за сина його Всеволода.

Ярослав мислив зміцнити свій рід і звеличати його, а за для того він породнив своїх дітей з чужоземними володарями; так сина свого Всеволода, як вже згадувалося, одружив із царівною з роду імператора грецького Константина Мономаха; дочку Єлисавету оддав за норвежського короля Гаральда, другу дочку Анну - за французького короля Генриха І; рідна сестра його Преслава була за королем польським Казимиром, одна з дочок за угорським королем Андрієм, а два сини його держали німецьких князівен; сам же він мав жінку - доньку короля шведського. Усе се показує, що київська держава тогочасна вважалася за дуже неостанню серед инших європейських царств.

Правив державою своєю Ярослав так само як і його батько - через синів. Ще за життя свого Ярослав скликав усіх їх і так поділив поміж ними землі і городи: Ізяславові, як найстаршому, оддав він Київ з Туровом і Новгород з Псковом й наказав, щоб усі брати почитували та слухали його, як батька, і найменував його „великим князем"; Святославові оддав Чернигів з Муромом (землі Радимичів та Вятичів) і Тмуторокань, Всеволодові - Переяслав (південну Сіверщину) та Ростов з Білоозером, Ігореві - Волинь, а Вячеславові - Смоленск. Крім того був ще внук Ярослава - Ростислав (син Володимира Новгородського) і він одержав в уділ Галичину.

Ярослав наказував їм жити між собою у злагоді й любові, а старшому - не дозволяти, щоб брати кривдили один одного й наказав йому допомагати й боронити того, хто буде скривджений. Так почалися уділи (осібні князівства), що довели Україну до руїни і, як побачимо, оддали її до рук - уперед Татарів, а там Литви та Польщи.

20 лютого (февраля) 1054 р. у Вишгороді, на руках любимого сина свого Всеволода, помер Ярослав; йому було тоді 75 літ. Кияне дуже жалкували за ним, а митрополит і все київське духовенство стріли його аж за городом і поховали у Софійському соборі, у мармуровій домовині, що стоїть там і тепер.

По смерти Ярослава українська держава розвалилася, а проте багато всякого сліду - й доброго й лихого - осталося од неї на довгі віки. Осталася христіянська наука й віра, церква й духовенство, письменство, однакова книжна й церковна мова словянська по всіх наших землях; остався один княжий рід і з нього виходили довго потім князі по ріжних землях; осталося спільне імя руське; осталося однакове право й закони, однаковий лад у громаді, в управі, однакові власті; життя по ріжних українських землях виробилося однакове й заставляло людей почувати себе близькими одні до одних. Тим-то ся українська, Київська держава, хоч і загинула давно, але має велику вагу в нашій історії.

Чому ж та держава Київська, що була така велика за Володимира та Ярослава, раптом упала? Головних причин було дві. Перша- намножилося князів і кожен з них хотів мати якусь частину в своїй „батьківщині". Тепер вже трудно було зібрати до купи усі землі, як давніше, хоч дехто з моторніщих князів і пробував се зробити. Так от син Ярослава Всеволод знов назбірав був цілу купу земель, але вже не міг пригорнути ні Полоцька, ні Волині та Турова, ні Мурома та Тмуторокані. Пробував був зібрати землі й син Всеволодів Мономах та Мономахів син Мстислав, але не довелося їм мати в руках і половини земель держави Володимира Святого.

Друга причина, чому не можна було вже скласти великої держави, а навпаки - вона все більше розбивалася на шматки, та, що по самих землях люде, особливо бояре та всякі заможні, не раз лучче хотіли мати свого осібного князя, а ніж слухати київського або його воєводи. Такий свій князь звичайно більш слухав громади і дбав про неї, то й люде часто ставали за „свого" князя й помагали йому одборонитися від київського. В де-яких землях люде, громада на „вічу", повершають навіть князя, як от у Новгороді або Пскові, де князь не мав ніякої сили; в инших знов землях, як от в Галичині та в Чернигівщині, „віче" не мало сили, а ще в инших, як в Київі, воно має чималу силу, але все ж князь з дружиною дужчі.

По смерти Ярослава бачимо на Руси кілька уділів - осібних земель.

Найстарший уділ був Київський, де сидів Великий князь; зараз після його почитався уділ Новгородський, але він скоро одчахнувся од инших уділів, бо Новгородці стали громадою вибірати собі князів і, котрі їм були не до вподоби, тих прогонили й на їх місце кликали инших. За Новгородським йшов уділ Переяславський - він простягався од города Остра та верхівя р. Сули до поріччя Ворскли і Удів; далі йшли уділи: Чернигівський, Смоленський, Волинський і Галицький; Полоцький уділ по-старому зоставався в роді Рогніди.