«Історія України-Русі. Том 1»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Володарь страшний був для сусідів, і з своїми Галичанами він заходив далеко за Вислу, грабуючи польські землі. Тож Поляки пустилися на хитрощі і через якогось Поляка Петра Власта, що був на службі у Володаря, а потім зрадив, одного разу на ловах Володаря схопили і одвезли його в Польщу у неволю; брат Василько мусів викупити його за величезні гроші: 20.000 гривен.

Але скоро після того обидва брати - спершу Василько, а незабаром й Володарь - у 1124 році повмірали; у кожного з них осталося по два сини: у Володаря - Ростислав, і йому достався Перемишль, і другий - Володимирко: сьому дано Звенигород; у Василька - Юрий та Іван, і їм достались Галич та Теребовля. Ростислав десь у 1130-тих роках помер, і синови його Іванові Володимирко дав Звенигород, а сам перейшов на старший стіл - Перемишль.

У 1144 р. Володимирко переніс свою столицю з Перемишля у город Галич. З того часу земля його починає зватись Галичина, або князівство Галицьке. Перед тим як раз повмірали Василькови сини, Юрий та Іван, бездітними, і Володимирко, підгорнувши під себе їх уділи,та вигнавши з Звенигорода Івана Ростиславича (прозивали його Берладником), став володарем великої держави, що простягалася від р. Сяну і р. Вислока аж до р. Дунаю, - уся Галичина опинилася в руках Володимирка.

Сей князь, слухаючись своєї дружини-бояр, що мали велику силу в Галичині і, як побачимо далі, орудували не тільки всіми справами, а навіть втручалися у хатнє життя самих князів своїх, перестав слухатися київського князя. Але сим він наробив те, що у 1144 році инші українсько-руські князі (волинський, чернигівський, переяславський, туровський - не кажучи про київського) послали проти нього свої полки в Галичину, щоб і вона й князь її чули на собі верховність Київа, так само як і инші українсько-руські землі. У сю князівську колотнечу устряли Поляки з королем своїм Володиславом ІІ, що помагав Всеволоду Володимировичеві київському, своєму своякови, та ще Угри з королем своїм Гейзою, і з того часу сі чужинці розласувалися на Галичину.

Володимирко, не подужавши спільної сили князів, замирився з ними й заплатив київському князю Всеволодові чимало: 1.400 гривен срібла. Не вподобалася ся річ вічу та боярам - не вподобалося їм те, що князь так самовладне править князівством, і як Володимирко поїхав з Галича на полювання до р. Тисьмениці, Галичане покликали до себе його небожа Івана Ростиславича Берладника. Повернувшись з полювання, три тижні облягав Володимирко Галич, поки здобув його, а тоді люто покарав тих бояр, що вчинили таке проти його. Іван утік до Київа.

Тим часом в Київі вмер Всеволод і почав князювати Ізяслав II, що зазіхав на Галичину. Тоді Володимирко удається до Юрия Довгорукого, ворога Ізяслава, і стає його спільником. Щоб ще міцніш була приязнь, женить сина свого Ярослава на доньці Юрия, Ользі. Коли Юрий Довгорукий розпочав війну проти Ізяслава ІІ-го, Володимирко встряв у їх бійку, але Ізяслав прогнав з України Юрия, а тоді пішов на Володимирка і під Перемишлем розбив його. Володимирко мусів замиритись з ним. Замирення сталося на тому, що Володимирко зрікається тих городів, що захопив у сій колотнечі й присягає, що буде союзником Ізяславові до смерти. Проте присяги теї він не додержав і городів не оддав. Тоді Ізяслав послав до нього посла, і той став дорікати йому, що він не додержав присяги. „Князю! - говорив він - ти цілував хрест брату свому Ізяславу, що все сповниш і будеш з ним в союзі, а тепер уже не додержуєш хрестного цілування?" А Володимир на те: „От міні той маленький хрестик!" і прогнав того посла од себе. За те - каже літописець - того ж таки дня, як князь ішов до вечерні, з ним стався грець (апоплексія), і він того ж дня, десь при кінці 1152 або на початку 1153 року, помер. Се був дуже меткий і розумний князь, що зручно йшов до могутности й слави, помагаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом. За його часів Галичина стала могутньою державою: він збудував її сили й славу, і передав її цілу синові Ярославови.

Ярослав Володимирович, що прозивали його за його розум Осмомислом, високо підняв Галицьке князівство. За нього Галицька держава простягалася од гір Карпатських, по річках Сяну, Дністру та Пруту, де тепер Буковина, аж до Дунайських гирл.

Ось як малює його силу незвісний письменник XII в. у свойому творі „Слово о полку Ігоревім": „Галицький Осмомисле-Ярославе! високо ти сидиш на своїм золотокованім столі, підперши Угорські гори своїми зелізними полками, заступивши королеви (угорському) дорогу, зачинивши Дунаю ворота, радячи суди до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!"

Ярослав, по смерти батька, завзято далі воював із Ізяславом II, Великим князем київським, і тільки після смерти його замирився з сином його Мстиславом. Незабаром після того довелося йому воювати з Іваном Берладником. Іван сей домагався батьківщини й упрохав Ізяслава Давидовича, щоб той йому допоміг. Помагали йому й деякі Галичане і инші охочі, що зібрав він коло себе, - прозивалися вони „берладники" (волоцюги). Багато клопоту було з ним Ярославові, аж поки Берладник той не вмер у 1161 році (кажуть, що його отруїли Греки у городі Солуні, куди він утік після смерти Ізяслава).

З Угорщиною та Польщею Ярослав був у згоді. Все було гаразд - тільки не гаразд було у нього з справами домашніми.

У Галичині - як вже згадувалося - вбилися в силу бояре, а за часів Ярослава вони забрали у Галичині таку силу, що князеві було дуже скрутно.

Ось що вони вчинили із своїм князем. Ярослав не любив своєї жінки Ольги (доньки Юрия Довгорукого) і узяв собі за жінку якусь Настасию Чагрову, боярську доньку і од неї мав сина Олега, княгиня ж Ольга із сином своїм Володимиром і прихильними до неї боярами утікла в Польщу. Тоді инші бояре, лихі на князя за те, що бояре Чагровичі мали тепер велику силу у Ярослава, ухвалили напосістися на нього; самого князя схопили, Настасию живою спалили на вогнищі, рідню її повбивали, сина її Олега заслали на заслання, а княгиню вернули додому й присилували князя жити з нею. Але Ярослав не переставав любити свою Настасию навіть тоді, як вона померла, і Ольга знову мусіла тікати до своєї родини у Володимир Суздальський, і там через літ 10 померла, постригшися в черниці.

Ярослав помер у 1187 році. Умираючи, він поставив князем у Галичі Олега, сина од Настасиї, а Володимирові дав Перемишль. Бояре не перечили йому, а як тільки князь помер і поховали його у Галичі, в церкві пресв. Богородиці, бояре зараз вигнали Олега і князем своїм настановили Володимира.

Володимир Ярославич, хоч його й посадили на князівський стіл бояре, не хотів слухати їхніх порад, і бояре стали з ним ворогувати. Знов, як за Ярослава, вони встряють в хатнє життя князя. По смерти своєї жінки Володимир узяв собі за жінку якусь попадю і од неї мав двох синів. Бояре ніби-то обурилися сим, і зажадали від князя, щоб він видав їм попадю на смерть. Але Володимир так любив її, що покинув навіть князівство і з нею та двома синами од неї утік до угорського короля, а Галичане покликали до себе князювати Волинського князя Романа Мстиславича, і він прийшов до них. Тим часом угорський король вирушив на Галич, щоб вернути Володимирові його князівський стіл, але побачивши, що серед Галичан безладдя, він замість того, щоб посадити Володимира, арештував його і засадив в Угорщині в вежу, а за князя поставив в Галичи сина свого Андрія.

Та не довго Володимир сидів у вежи: того ж таки року він утік і подався до польського короля Казимира Справедливого, що дав йому помочи. Володимир знову вернув собі Галич, вигнавши звідтіль Андрія. В тім йому допомагали сами Галичане, бо їм добре далися в знаки чужинці, і вони з превеликою радістю зустріли Володимира. А Володимирові на велику користь склалося те лихо, що він перебув, бо тепер став він князювати, як слід, і Галичина на якийсь час одпочила, аж до самої його смерти у 1198 чи 1199 році. Помер він бездітний (про дітей його від попаді нічого не чути), і на ньому кінчається княжіння Ростиславового роду у Галичині, а разом з тим кінчається й життя Галичини, як осібного князівства. Далі Галичина стає частиною великої Галицько-волинської держави, та про се мова буде далі.

Руська людність за Карпатами, як вже згадувалося, зявилась ще в VII-VIII вв. В Х віці сі краї належали до Київської держави, але вже в середині XI в. підгорнули їх угорські королі. В XII віці Закарпатську Русь поділено на „комітати" (столиці); Спішський, Шаришський, Землинський, Ужський, Бережський. Головою кожного комітату був „наджупан": вони й судять, і дають порядок усьому, скликають людей на війну, збирають данину (третину беруть собі за службу, а решта - до королівського скарбу). Уже з тих часів (XII в.) серед руської людности було доволі Мадярів (Угорців) і Німців. Увесь час, з XI ст. Угорська Русь оставалася під угорським королем, бо хоч і були проби в XIII ст. прилучити її до Галицько-волинської держави, але нічого з них не вийшло.

Степ і Тмутороканське князівство.

В Х столітті, як вже згадувалося, Руські оселі доходили аж до Азовського моря. Коли в кінці Х і на початку XI в. кочовники одіпхнули Руську людність на північ, в Тмуторокані (на устю Кубани, на Томанському півострові) Русь держалася далі, і навіть волость ся уважалася дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів Володимира - Мстислава (того, що побив Касогів і поборов князя їхнього Редедю). Пізніш, в 1060 р. там сидів Ростислав Володимирович (Галицький князь). Взагалі в XI в. Тмуторокань була пристановищем для князів-ізгоів: вони сюди тікали, як пізніш тікали деякі невдоволені на Запорожську Січ. Але з кінцем XI в. вже не чути про Тмуторокань - десь в половині чи в кінці XII в. загорнула її під себе Візантія.

Крім Тмуторокані багато Русинів було з давніх-давен в Криму. На Подоню в XI-XII вв. руські оселі задержались тільки по-де-куди, як от міста Біловежа, Шарукань. На нижньому Дніпрі (на устю Дніпра) було важне місто - Олешє (тепер Алешки): сюди привозили з Київа товари, а звідси вивозили в ріжні краї рибу. Належало воно до київських князів почавши з XI в. На нижньому Дунаї те-ж бачимо руські осади та волости. В Берладі (тепер Вирлата, на лівім притоку Дунаю), здається княжив Іван Ростиславич, прозваний Берладником. Коло нього було 6.000 Берладників - на пів військо, на пів промислова людність, зовсім як пізніші козаки. В Берладь втікали князі-ізгої так само, як раніш в Тмуторокань. Нарешті до Руської держави належали не тільки переддунайські, але й деякі задунайські городи.

Так ми переглянули коротенько усі українські землі в XI-XII століттях.

Згадавши про те, як підупала Київська держава та утворились осібні українські провінції (землі), перейдемо до Галицько-волинської держави, що склалася на початку ХІІІ в. і ціле століття заступала велику й славну недавно Київську державу.

Галицько-волинська держава не була вже державою усієї України, як Київ, а обнімала тільки Західню Україну: Землі Галицькі та Волинські. Початком її треба вважати той час, як Роман Мстиславич вдруге осівся в Галичу, по смерти останнього Ростиславича Володимира (найпевніш у 1199 р.). Усівся він в Галичі міцно. Се видно з того, що незабаром по тому він остро узявся до боярства - особливо дався в знаки тим, що були противні його князюванню в Галичині.

За свого князювання нагнав він великого страху Половцям - сильно розгромив їх двома походами; тремтіла перед ним і сусідня Польща, та й Литва зазнала од нього лиха. Він і Київську землю пригорнув до себе: тоді в Київі сидів за князя його тесть Рюрик Ростиславич. Роман двічи вигонив його з Київа і наостанці постриг його силомиць у ченці, а у Київі посадив сина Рюрикового Ростислава; Ростислав присягнув йому на вірність і був од нього у всьому залежний.

Разом з тим Роман зумів обійти й Ольговичів Чернигівських, і вони теж присягли бути з ним в союзі. З угорським королем Андрієм жив у приязні.

Таким побитом, за короткий час - кілька літ - він зробив Галичину могутньою державою, і літописець не дурно взиває його „самодержцем всеї Руси".

Оповідають, ніби римський папа Інокентий III, маючи на мислі навернути через Романа Русинів на латинство, послав до Романа своїх послів, і ті казали йому так: „Папа Римський - цар над царями, і як що ти, княже, пристанеш на католицьку віру, то він зробить тебе королем Руським". Мовчки слухав Роман ті речі, а тоді, витягши меч свій із похви, промовив: „Сього в папи вашого немає, а поки се при міні - не треба міні ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, - здобуду і я; як був князем, так і буду, а ламати свою віру, за-для королівської корони, не стану!" Так і поїхали собі папські посли, нічого не здобувши. Так оповідають давні письменники, але чи було таке посольство справді у Романа, сказати напевно не можна.

У 1205 році Роман знайшов собі смерть на війні з польським князем Лєшком. Мертвого привезено його й поховано в Галичу. Після нього зосталася вдова і двоє малих синів його: Данило мав 3 роки, а Василько - ще немовля.

Роман полишив по собі глибокий слід в народній памяти - більш ще як Володимир Великий та Мономах. Ще й досі на Україні є весняна гра „Воротар" і в ній згадується про „людей князя Романа, нашого пана" та про „мизинне дитятко, у сріблі, у злоті, на золотім кріслі" (память про Романових сиріт-княжат); згадується про нього й у великоросийських „билінах" - піснях. А давніше були ще пісні й про боротьбу його з Половцями, були якісь перекази про побіду над Литвою. Збереглася приказка, ніби якийсь невольник Литвин, тягнучи плуга, сказав: „Ой Романе, Романе, лихим живеш - Литвою ореш!" Одно слово - Роман скрізь виступає сильним, грізним володарем, гострим, часом немилосердним.

Зараз після смерти Романа почалася безнастанна колотнеча за Галицький стіл між Рюриком Ростиславичем Київським, Ольговичами Чернигівськими і Ігоровичами Сіверськими - онуками Ярослава Осмомисла з материного боку (вони теж добивалися Галича), Галицькими боярами, польським князем Лєшком і королем угорським Андрієм, що допомагав Романовій вдові. Колотнеча та тяглася цілих 40 літ. Рюрик Ростиславич, почувши про смерть Романа, зараз розстригся з ченців і знову зробився Київським князем і вкупі з Ольговичами Чернигівськими пішов на Галич, а вдова Романова кинулась за поміччю до угорського короля Андрія. Андрій допоміг їй і не дав Рюрикови заволодіти Галичем. Та бояре (принаймні ворожа Романови партія) не хотіли Романа і його синів і таки вигнали вдову з дітьми та покликали Ігоровичів, онуків Ярослава Осмомисла. Старший з них, Володимир Ігорович, сів у Галичу, Роман Ігоревич - у Звенигороді, а третього, Святослава Ігоровича, брати посадили у Володимирі-Волинському. Не довго князювали вони: через пять літ, у 1211 році. Угри та Поляки, що обіцяли небіжчикови Романови оступатися за його сиріт, прогнали їх. Ігоровичі попали до рук Угрів, а бояре випросили їх собі й учинили нечувану річ: повісили Романа та Святослава, а князем собі настановили (теж небувала річ!) боярина Володислава Кормильчича. Проти сього виступив угорський король Андрій, що вважав Галичину підлеглою собі і, змовившись з польським князем Лєшком, зробив заручини пятилітнього сина свого Коломана з двохлітньою дочкою Лешка Соломією і настановили вони Коломана князем Галицьким, а од його імя правив у Галичині угорський воєвода Бенедикт. Папа Римський прислав молодому подружжі королівську корону, з такою умовою, щоб галицький народ привернути до римсько-католицької віри. Се не подобалося Галицьким людям, а до того ще й Андрій угорський посварився з Лєшком.

Тоді Лєшко, щоб вигнати з Галичини Андрія, запросив князювати в Галичу Мстислава Мстиславича, на призвище „Удатного", з Новгороду. Сей князь увесь час одбивався то од Угрів, то од Поляків, то од Галицьких бояр, поки нарешті Угри не пішли геть з Галичини, а Лєшко замирився. Але Мстислав був не твердої волі чоловік, і бояре, що хотіли, те з ним і робили. Послухавшись бояр, він оддав доньку свою за королевича з Андрія угорського і передав йому Галичину, а собі зоставив тільки Пониззя. З Данилом він теж породачився, оддав за нього другу доньку, Ганну. Був з нього добрий вояка, але нездарний володарь. За нього стався перший прихід Татар на Русь.