Читать книгу «Історія України-Русі. Том 1» онлайн.
Ото ж сталося так, що за князівських часів на Руси було дві мови: народня, українська, що нею люде розмовляли між собою, співали пісень, справляли обряди усякі (весілля, то що), а друга - письменницька, старо-словянська. Всі книжки писані були сією мовою.
Що ж то за книжки були і які тоді були письменники? В ті часи, коли заводилося христіянство, манастирі та таке инше, думали, що тільки й можна говорити про святі та божі речи, щоб душа спаслася, а решта - то все нічого не варте. То ж і бачимо превелику силу усяких „Слів", житій святих та взагалі богословських творів (самого Івана Златоустого було щось з двісті „Слів"). Але все ж як не-як, не могли письменні люде обійтися самою богословською стравою - хотілося знати де-що й про світ божий, про инших людей, про всячину на землі - не тільки на небі. То й почали перекладати усячину з грецької мови та складати з того „Изборники" (збірники), де можна було дещо знайти з історії, з географії, з природничих наук та инше. Се ніби як у нас тепер журнали. Проявилися у нас, а найбільш очевидно в Київі та поблизу його, свої письменники. Одні були добре вчені і писали дуже мудро, як от митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський. Прозивали їх „фільософами". Другі знов писали дуже по простому і в фільософію не вдавалися: се Лука Жидята, Теодосий Печорський, Яків Мніх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон та багато инших. Між ними найбільш письменників-богословів, але є й такі, що писали літописі, і завдяки їм ми ото й знаємо про те, що діялося тоді в Київській, а потім Галицько-волинській державі.
Зовсім осібно стоіть „Слово о полку Ігоревім" невідомого письменника, якогось дружинника чернигівських князів. Оповідається в ньому про те, як Ігор Святославич, князь Новгороду Сіверського, захотів прославитися побідою над Половцями і року 1185 вибрався з братом Всеволодом Курським, сином Володимиром Путивльським і небожем Святославом Ольговичем, князем Рильським, аж на Дін. Тут стріли Половців. Зразу були перемогли руські князі, а потім, коли їх одрізано було, Половці страшенно їх погромили і забрали в полом. Князь Ігор утік з полону, а син Володимир оженився на доньці половецького хана Кончака і через два роки вернувсь на Русь з Всеволодом. Се твір не церковний, а світський, і до того дуже поетичний. Правда, поезія його не народня, а тільки одною ногою операється на народню, а другою - на всякі твори візантійського та русько-візантійського письменства. Отже се показує, що тоді була не тільки поезія чисто народня, але й учена, серед вищої верстви людей. Крім „Слова о полку Ігоревім" деякі уривки такого ж характеру трапляються в літописях.
А чи дійшло що до наших часів в народньої поезії? Чимало. Ми вже згадували, що й досі в піснях співають про Романа та його дітей. Далі - в колядках, щедрівках, весільних піснях бачимо сліди князівсько-дружинного життя: молодий і молода - „князь і княгиня", їх окружають „бояре", з старшими боярами на чолі, велика „дружина", напр.:
Так само бере він дань з Переяслава, де дають йому коня у збруї, і нарешті з самого Київа, де дають йому панну в наряді. Ото ж сим колядкам буде з тисячу літ!