Читать книгу «Історія України-Русі. Том 1» онлайн.
Сей князь покликав до себе на підмогу Чорних Клобуків (се ті Торки та инші люде турецького коріня, що осіли на Вкраїні - в Переяславщині та Київщині; прозивали їх так через те, що ходили у смушевих шапках), підступив під Київ, розбив Ігореву дружину, а Ігоря узяв у неволю, запровадив його у Переяслав і там посадив його у манастир, а сам сів на великокняжому столі у 1146 році.
Увесь час свого князювання воював Ізяслав із Ольговичами та дядьком своїм Юриєм Володимировичем Довгоруким Суздальським, що почитав себе за старшого й хотів сам бути Великим князем київським. У 1149 р. се Юриєви таки пощастило зробити, але Ізяслав кинувся за підмогою до угорського короля Гейзи II, що держав його сестру Євфрозину. Той покликав із собою чешського короля Володислава II та польського Болеслава Кучерявого, що держав небогу Ізяславову Верхуславу, доньку його брата Всеволода.
Спільники Ізяславови скоро мусіли його покинути, бо їм самим треба було поспішатися до-дому через те, що Володимирко Галицький, помагаючи Юриєви Довгорукому, підступив до їх гряниць, в тій надії, що він добуде собі за ту поміч Волинь. Тоді Ізяслав мусів замиритись із Юриєм, бо сам він не міг встояти проти його й поступився для нього Київом. Але через скільки місяців після того Кияне, спізнавши вдачу Юрия, самі запросили до себе Ізяслава. Тоді він несподівано зявився перед Київом і вигнав свого дядька. З того почалася на довгий час війна між дядьком і небожем; вона захопила трохи не всю тодішню Україну, бо одні князі були на стороні Юрия, другі - на стороні Ізяслава. До самої смерти довелося Ізяславові битися за великокняжий стіл із Довгоруким і його спільниками, Ольговичами та Володимирком Галицьким, що не кидав думки здобути Волинь.
У 1150 р. Ізяслав покликав до себе свого дядька Вячеслава Володимировича, бо він був старший у роді Мономаховичів і мав найбільше право на Київський стіл. Він упрохав Вячеслава всиновити його, сидіти у Київі і тим не давати другим князям змагатися за великокняжий стіл. Тим він забезпечив за собою Київ до своєї смерти (у 1154 році). Дуже за ним жалкували Кияне, бо любили його; жалкували й Чорні Клобуки, що за все його життя у всіх походах були його спільниками.
Після смерти Ізяслава, Вячеслав покликав у Київ брата Ізяславового, Ростислава Мстиславича; його він теж усиновив і той став великим князем на тих таки умовах, що й Ізяслав, себ-то: усим порядкував Ростислав, а Вячеслав сидів на князівському столі. Але не довго всидів Ростислав у Київі. Завівшись з Ізяславом Давидовичем Чернигівським, він утеряв Київ. Але не вспів Ізяслав оглядітись, як на його насунувся із своєю дружиною Юрий Довгорукий і без великого клопоту зробився у 1155 р. Великим князем (Вячеслав перед тим помер).
Не міцно сиділося Юриєві на сьому столі, бо - раз, що Кияне його не любили, а друге - що на стіл сей дивився, як на свою батьківщину, син Ізяслава II, Мстислав та ще князь Ростислав Мстиславич Смоленський, що хоч не довго і не самостійно, а все ж був якийсь час Великим князем київським. Проте до війни у них не дійшло, бо Юрий скоро вмер: бенкетуючи у одного боярина, він занедужав і на шостий день після того помер (у 1157 році). Кияне сильно не любили Юрия і по його смерти пограбили його майно, а Суздальців (бояр та дружину), що навів Юрий з собою, повбивали.
Після його смерти захопив Київ Ізяслав Давидович Чернигівський. Ізяслав Одначе, розпочавши війну з Мстиславом Волинським, що покликав собі на підмогу Ярослава Галицького, він не вдержавсь і при кінці 1158 року повинен був оддати Київ Мстиславови, а сам скоро після того був убитий під Білгородом.
Мстислав, уступивши в Київ, зараз покликав до себе дядька свого Ростислава Мстиславовича Смоленського і той став знову Великим князем. Се був останній Великий князь, що мав ще вагу Великого князя на Україні і зумів здержувати князів од суперечок. За його життя ніхто з них не квапивсь на Київ, хоч і було багато бійок поміж князями. Його, як патріарха руської землі, почитували й Чернигівські Ольговичі, і Волинські Ізяславичі, і Галицький Ярослав, і Переяславський Гліб (син Юрия); так само й Новгород і Рязань були йому слухняні.
Умер він у 1167 році недалеко од Смоленська, вертаючись з подорожи в Новгород; туди він, їздив мирити свого сина Святослава з Новгородцями. Як прийшла звістка про його смерть, Кияне, князі, що сиділи у Київщині: Володимир Мстиславич та Рюрик і Давид Ростиславичі, й Чорно-Клобуцькі старшини послали до Мстислава Ізяславича послів, щоб покликати його на Київський стіл.
Тим часом треба нам поглянути трохи на північ, щоб зрозуміти дальші події. В той час, як на Україні князював Ростислав Мстиславич, північна Ростово-Суздальська земля вбивалася в силу і згодом далася в знаки Україні. Край сей заселений був здавна племенами Чудськими та Фінськими. Але Юрий, а далі син його Андрій, заселяли сей дикий край словянськими невольниками та своїми дружинниками, будували там городи та оселяли села. Чудь та Фінни, слабіщі, менш культурні од Словян, мішаючись із Руськими людьми та перейнявши христіянську віру, потрохи втеряли свою народність і мову, і з сієї мішанини склалось зовсім осібне од Українців, і вдачею і на обличчя, племя, що потім стало зватися Великорусами. Уже здавна Великоруси визначалися своєю більшою рухливістью, здатніщі були до торговлі та до такого иншого, але у громадському ділі вони зовсім зрікалися своєї волі й зовсім підлягали волі свого князя. Тим-то Князеві й любо було жити серед такого народу.
Ще Юрий, що родився у Київі і виріс там в ті часи, коли Київ між всіма городами величався, домагався, щоб бути Великим князем у Київі і там умерти, але син його Андрій виріс на півночи, над Волгою, і Русь-Україна була для нього й чужа і не люба. Він задумав неодмінно зробитися Великим князем і перенести велико-княжий стіл з Київа у свій Суздальський уділ. А для того, щоб зробитись міцніщим, він у своєму уділі перестав роздавати землі своїм братам, синам та своякам, не вважав на волю дружини й народу, збудував місто Володимир (на р. Клязьмі) і зробився там самовладним державцем. Тим він заложив основи великого самодержавного князівства, а далі - царства Московського.
Коли Великим князем київським став Мстислав, Новгородці прогнали од себе Святослава Ростиславовича і ніяк не хотіли приймати його до себе, а прохали Мстислава, щоб прислав до них свого сина. Мстислав довго змагався, але наостанці згодився й послав їм свого старшого сина, Романа. Сим покористувався Андрій Суздальський і наче допомагаючи Ростиславичові, зібрав инших невдоволених князів і з великою силою підступив до Київа. Мстислав не був готовий до війни, поміч з Волині не поспіла; три дні він бився, але не встояв і мусів тікати, покинувши Київ. 8-го марця 1169 року, на другому тижні великого посту, зявилися спільники у Київі. Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні - оповідає літописець - грабували вони й палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та манастирі, забірали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Київі велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйновали; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйновати, ослабити.
Андрій зробився Великим князем, але не остався у Київі, а подався до свого Володимира на Клязьмі, де йому вільніще було князювати, а в Київі залишив свого меншого брата Гліба (Переяславського). З того часу Київ вже на віки перестав бути осередком політичним - не був вже більше столицею Української землі, і хоч князі й здобували його собі, то тільки через те, що він, хоч і зруйнований, а все ж був найкраще місто з усіх городів українських. З того ж таки часу правобічна Україна горнеться до князів Галицьких, що вбилися тоді в силу, а північна Русь починає своє осібне життя, шириться і міцніє, бо й умови були для того щасливі (хто там поквапиться на той холодний та бідний край!), а найбільше через те, що північні князі прибрали все громадське й політичне життя до своїх рук, не даючи найменшої волі людям. Се як раз було до души північним Словянам. Українці були тоді, як і тепер, не такої вдачи: їм здавна люба була воля і в домашньому, і в громадському житті; вони не терпіли ніякого гніту, а хотіли, щоб усі були рівні та вільні.
Ото-ж ще з того часу північна Русь зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку „Великим Князівством Московським", а далі - царством Московським (од столиці Москви, що збудував Юрий у 1147 році).
Після того погрому Київа, що вчинив Андрій із Суздальцями, а трохи згодом брат Андрія Всеволод, північна Русь, чи Великоросія, як її стали звати пізніще, і Україна живуть кожна своїм осібним життям, мають осібну свою історію, свої звичаї, порядки, свою осібну мову й письменство і аж в кінці XVIII століття, більше ак через 600 літ, знову більша частина України починає жити спільним державним життям з Великоросією. А яке було життя України за той час - чи добре, чи лихе - і до чого довело її спільне життя з Великоросією, або Московщиною, будемо бачити далі.
Українські землі в ХІ-ХІІ в.
Разом з тим, як підупадала сила й повага Київа та київських князів, і деякі землі почали одставати од Київа та жити своїм осібним землі життям, з своїми осібними князями. Одстає Галичина, земля Турово-Пинська, Переяславська, Волинь. Осталося тільки два князівства, що не мали своїх дідичних (наслідственних) князів - Київщина та Новгород-Псков: Київщина - бо Київ вважався за найдорощий уділ, з-за якого безнастанно воювалися князі, а Новгород - бо там віче узяло таку силу, що князь був там неначе президент (голова) республіканської держави (такої, де князя сам народ вибірає). Скажемо коротенько про ті осібні українські землі, що утворилися в XII віці.
Турово-Пинська земля (князівство) займала землі середньої Припети. Се справжнє „Полісся" - край лісів і багнистих трясовин. Головні центри: Туров, Пинськ, Клецьк, Слуцк, Городно, Дубровиця, Степань, Чорторийськ. Турово-Пинська земля вважалася довго прищіпкою до Київа, але одколи там засів, по смерти Юрия Довгорукого, Юрий Ярославич (1161 року), Турово-Пинська земля стала осібним князівством, хоча й другорядним. Згодом ся земля сильно роздробилася, бо намножилося своїх князів, і кожному хотілося мати свою „волость". Через се сила князівства ослабла. З двох, боків князівство мало небезпечних сусідів: з заходу хижим оком поглядає на нього Роман Галицький (при кінці XII в.), а з півночи - Литва. Боячись Романа, Турово-Пинські князі шукали захисту у Литовських князів, але скінчилось на тім, що Литва стала господарем в їхній землі.
Колишню Сіверщину Ярослав розділив на двоє: на півночи князівство Чернигівське, а з полудневої Сіверщини зробив Переяславське князівство. Чернигівщина, од часів Ярослава, була уділом Святослава Ярославича, й рід сей так глибоко закоренився там, що ще у XV-XVI віках задержались там дрібні княжі роди з коліна Святослава. Чернигівська земля була привязана до Святославичів, Ольговичів та Давидовичів (все одного коліна). В XII віці було вже там три волости: Чернигівська, Новгородсіверська та Посемє (по річці, що вливається в Десну). Згодом зявилися ще дрібніші волости: Рильск, Путивль, Курськ, Трубчевськ.
Переяславське князівство веде початок од Ярослава. Тоді воно займало поважне місце: було третє з ряду (перше - Київ, друге - Чернигів); але одколи Мономах засів у Київі, Переяслав став прищіпкою до Ккїва; князі там не засижувались: деякі сиділи по кілька тижнів, а було й так, що по кілька годин. В Переяславській землі од того не було доброго ладу, і громада надумала завести своїх власних князів, щоб сиділи у них постоянно. А щоб забезпечити себе од претензій київських Мстиславичів та Чернигівських Ольговичів, вони покликали до себе князя з чужого коліна, не українського - Суздальського Юрия (Довгорукого), та сина його Гліба. Суздальські князі держалися в Переяславі аж до упадку князівства підчас татарської руїни.
Переяславське князівство більш од усіх инших терпіло од наскоків ворожих орд усяких - Печенігів, Торків, Половців: з заходу і з полудня був голий степ - дуже на руку усяким хижим ордам. Тим то се князівство було оборонною границею з степом на краю заселених руських земель; тому то в наших джерелах до Переяславщини вперше приложене славне пізнійше імя „України". Оповідаючи про смерть Володимира Глібовича, київська літопись каже, що за ним дуже жалкувала Україна: „о немже Украйна много постона". Далі се наймення переходить й на Київщину, що теж як і Переяславщина, літ 400-500 була пограниччям з Степом; а з Київщини та Переяславщини, в XVII та XVIII в., коли се пограниччя зробилось осередком українського життя, розійшлося наймення „Україна" й по инших кутках, де тільки жив український народ, і стало другим іменем полудневої Руси.
Ще перед Володимиром Святим на землі пізнійшої Волині та Галичини був цілий ряд більш або менш давніх політичних центрів, як Перемишль, Волинь, Бужськ, Луцьк, Червенські городи. Володимир зібрав їх до купи й оддав синові свойому Борисові, що сидів у Володимирі. Десь коло року 1052 - Галичину відділено від Волині і оддано Ростиславові Володимировичеві. Але й пізніш Галичину не раз князі прилучають знову до Волині, аж поки на князівському з'їзді у Любчу (1097) не забрали Галичину Ростиславичі, що й не випускали її з рук більш 100 літ, до кінця XII в., коли скінчився їхний рід. Волинь тоді перейшла до рук Давида Ігоревича, але її незабаром знову забрали київські князі, і аж за Ярослава Святополковича (в половині XII в.) Волинь одірвалася од Київа й живе своїм осібним життям. Разом з тим вона ділиться на дві части: на Володимирське князівство (родини Мстислава) і Луцьке князівство (родини брата його Ярослава). З другого боку, тоді ж прилучено до Володимирського столу Берестейську землю, а при кінці XII в. до Луцької волости - Погорину (на границі Волині й Київщини). Володимирську волость Мстислав поділив між своїми синами на четверо: старший син Роман дістав Володимир, другий, Всеволод - Белз, третий Святослав - Червень, четвертий, Володимир - Берестя. Володимир і Святослав незабаром повмирали, так що Мстиславова волость поділилась на два князівства: Володимирське і Белзько-Червенське. Але трохи згодом Червенська й Дорогичинська волость (північна частина Берестейщини) одійшли до Галичини.
Луцька волость по смерти Ярослава Ізяславича теж була поділена на чотири части, поки у 1220 р. все Луцьке князівство не зібралося знов в руках Ярослава Інгваровича (правнука Ізяслава II Київського). Але не надовго: незабаром Луцьке князівство переходить в руки коліна Романа й злучується з Володимирським.
Волинські „свої" князі, Мстиславичі, не дбали зовсім про Волинь, а все мріяли про Київ. Аж уже Роман і його син Данило не дуже вважають на Київ, а обертають усі сили на те, щоб здобути Галичину. І справді їм се пощастило зробити: вони міцно сполучили Волинь з Галичиною й заснували сильну державу, що стояла півтора століття й полишила чимало доброго для національного й культурного розвою українсько-руського народу.
Коли Володимир Святий ділив між синами землі, то Волинь і Галичину злучив в одних руках - сина свого Бориса, потім Всеволода. В 1050-60 роках в Галичині сидів Ростислав, син старшого Ярославича Володимира, і вона була відлучена від Волині, аж доки Ростислав не втік до Тмутороканя (1064 р.). Коли Ростислав утік, то Галичину з Волинею забрав Ізяслав, а по його смерти держав сі волости його син Ярополк.
Але од Ростислава Володимировича Тмутороканського, що отруїли Греки у Корсуні, зосталося три сини: Рюрик, Володарь та Василько- усі без уділів. Се були князі завзяті, і вони здобули собі свою батьківщину: Рюрик сів в Перемишлі, Василько в Теребовлі, а Володарь в Звенигороді.
Рюрик довго воювався із сусіднім Володимирським князем Ярополком Ізяславичем, бо князь сей дуже скоса дивився на те, що Ростиславичі зробилися його сусідами; а як ще й Великий князь київський Всеволод закріпив за Ростиславичами Галичину, то Ярополк у 1087 р. рушив на них походом і підступив до Звенигорода (галицького). Одначе на дорозі якийсь Нерядець убив його. Може бути, що на те намовили його Ростиславичі, бо, зробивши те злочинство, Нерядець утік до них у Перемишль. Великий князь хотів був покарати Ростиславичів за те душогубство, але підступивши до Перемишля, нічого їм не заподіяв і так вернувся до-дому.
У 1094 році Рюрик помер, і Галичину поділили проміж себе його менші брати: Володарь узяв Перемишль, а Василько- Теребовлю.
Се були дуже хоробрі князі і дружні брати; на долю їм випала безнастанна колотнеча із сусідами, - крім своїх русько-українських князів, ще й з Поляками та Угорщиною, що опанувала тоді Закарпатську русь, - але вони того не страхалися. У Василька заміри були дуже широкі: він мислив зруйновати Польщу, оселити на своїх землях Дунайських Болгарів, оселив в „Понизю" - по середньому Дністру, між Дністром і Богом, і в Задністрянських землях - Торків та Печенігів; думав виперти Половців з України.
Як ми бачили, на з'їзді в Любчу 1097 р. за Володарем та Васильком було затверджено їх городи. Того ж таки року Володарь розпочав війну - уперед на те, щоб визволити темного брата свого з неволі, а потім, щоб помститись за нього над Давидом Ігоровичем. Потім він воював з Великим князем Святополком, що, прогнавши Давида з Волині, задумав й Галичину одібрати од Ростиславичів. Та з сим Святополкови не пощастило, хоч він й покликав собі до помочи угорського короля Коломана, бо Ростиславичі узяли собі на поміч Половців. Під стінами Перемишля у 1099 р. Ростиславичі у-край розбили Угрів і вигнали їх з України, а самі з того часу утвердилися, як дідичні (наслідственні) князі Галичини. Після сієї битви Галичина забезпечила себе на яких сто літ від претензій Київських та Волинських князів, та й Угорщина довго памятала сю битву.