«Історія України-Русі. Том 1»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як каже письменник Гіпократ, що жив 50 літ після Геродота Скифи не мали а-ні домів, а-ні хат, а на великих 4-х і 6-ти - колесних возах робили з повсті халабуду, укриту з усіх боків; такий віз тягли дві або три пари волів, і в тих будках сиділи жінки та діти Скифів а сами вони їхали слідом верхи на конях. Становилися табором де-небудь у степу, поки худоба (табуни овець, коров та коней) не спасе того степу, а тоді рушали далі.

За той довгий час, що жили по наших степах Скифи, ми не маємо ніяких писаних документів, і тільки у Греків та Римлян зрідка знаходимо де-що про сей довгий період нашої історії, та ще високі могили, що стоять по наших степах, нагадують про Скифів (понасипали їх Царські Скифи).

Ще в V віці перед Різдвом Христовим ми бачимо могутнє царство Скифів, але вже в IV віці Скифів починає тиснути зі сходу нове племя - Сармати, і помалу, до часів Різдва Христового, Сармати вкрили увесь той край, що звався досі Скифією, а тепер вже - Сарматією. Сармати були люде того ж коріня, що й Скифи, - зрідні теперішнім Персам, - тим-то вони одні з другими й помішалися, і хоч ми вже й не чуємо про Скифів, а тільки про Сарматів, проте Скифи жили собі як і раніш. Тому-то увесь сей довгий період (літ 700-800) звичайно прозивають Скифо-Сарматським.

Сармати були, так само як і Скифи, народ кочовничий. Так само переходить з табунами худоби та з родинами в повстяних будках на колесах, але жінки сарматські не сиділи все в будках, як скифські, а їхали верхи та стріляли з луків як чоловіки. Мущини носили широкі шаровари, і взагалі одежа у них була широка, фалдиста.

З Сарматських племен - найбільші були Язиги та Роксоляни (або Білі Аляни). Незабаром поруч з Білими Алянами виступають в І віці по Р. X. просто Аляни, і в І та ІІ віках імя се стає головним для ріжних кочових народів, - так само, як таким головним імям попереду були Скифи та Сармати.

Якийсь час алянське імя панувало на просторі від Дунаю аж до Аральського моря (в Азії), але не довго. В II та ІІІ століттях, в західню частину чорноморських степів примандрувало з півночи, з-над Балтицького моря, німецьке племя - Готи і виперло звідти Алянів. З другого боку, в III столітті по Христі прийшла з Азії турецька орда Гуннів і напирає на Алянів зі сходу. Аляни розсипаються, і останки їх, загнані в Кавказькі гори, задержались й досі в маленькому Осетинському народі. На сьому й кінчається панування іранської (персидського коріня) людности над нашими чорноморськими степами.

А тим часом, як в степах панували оті кочовничі та на пів-кочовничі народи іранського коріня, в краях гірських, карпатських бачимо инший гурт народів, тракійського коріня (до них належать теперішні Волохи-Молдаване). З тих народів згадаємо: Бесів „під Карпатськими горами", десь на верхівях Дністра й Сяна; Койстобоків - на полудневому згірї Карпат, і Карпів - коло Дністра й Прута. Сі тракійські народи були дуже войовничі, любили полюванє, були великі пяниці і славні були своїми співами. Про тракійців оповідали, що вони навіть закони укладали в піснях, щоб легче було памятати. Вірили вони, що душа несмертельна (сього не було тоді й у більш освічених Греків).

Коло того часу між карпатські гірські та степові народи клином всунувся новий, Бастарни, - певно німецького коріня, а після того як римські імператори приборкали тракійські народи й Бастарнів і перегнали їх в инше місце, з півночи, з-за Висли рушив на полудень німецький народ - Готи. Зі сходу приперли їх Словяне, а з заходу инші народи, і вони подались на полудень та вискочили аж над-Чорним морем. З того, що по дорозі через наші землі не знайшлось для них місця, видно, що ті землі були заселені Словянами. Сі Готи просиділи в Чорноморських степах літ з двісті, і виперла їх звідти турецька орда Гуннів, що насунулася з Азії в IV столітті. З сього часу й аж до XVI-XVII віків наші степи стають краєм переважно кочових орд турецької родини. Часом вони пробували на нашій землі дуже недовго - тільки переходили через степи, часом зоставались кілька віків. Добра од них Україна не зазнала - саму лишень шкоду.

Гунни пробували в наших степах може зо сто літ; їх виперла звідти на захід инша орда - Болгарів. Сі Болгари були турецького коріня, й одна частина їх пізніше одійшла на північ, у фінські землі над рікою Волгою та Камою, і там засновала свою державу, - друга частина перейшла через наші степи, осілася з початку між Дністром та Дунаєм, а потім перейшла за Дунай і теж засновала своє Болгарське царство. Але там за Дунаєм було вже тоді так багато Словян, що Болгари геть помішалися і через кілька поколінь се був вже зовсім словянський народ.

В VI віці, слідом за Болгарами, насунули з Азії Авари (Обри - як зве їх найдавнійша наша Літопись). Вони воювали з Словянським народом Антами, але в степах наших довго не держалися.

Після Аварів прибули знов Хозари. В VII та VIII віці вони держали в своїх руках Керченську протоку (Фанагорію, пізнішу Тмуторокань), Крим, якийсь час і наддніпрянські Словяне платили їм данину. Столиця їхна була Ітіль, де Волга вливається в Каспійське море. Вони були корисні для українських земель, бо літ з двісті (у VIII та IX ст.) не пускали з Азії турецьких орд та вели з нашими предками торговлю. В кінці IX в. Хозарська держава хилиться до низу, а в Х в. добив її українсько-руський князь Святослав.

Нарешті ще одна орда - вже фінського коріня - Угри, чи Мадяри. Вони в IX в. перейшли через наші степи й осілися на середньому Дунаї.

Стільки народів усяких бачили наші степи, а наші люде зазнали од них чимало лиха та кривди.

В той час, як оті згадані народи проживали в степах над Чорним морем, народи словянського коріня, а між ними й наші предки-Українці, сиділи дальше од моря, в краю лісовому та в тому середньому, що між лісом і степами. Намножуючись з часом, вони посувалися все далі на полудень та на захід. Степові народи з часом ставали все слабіші, ставало їх менше; стали степи мало-шо не порожні, а як коли, то й справді були порожні, і тоді почали наші люде осідати тут, і так розсілися мало не по всій теперішній Україні, аж до моря Чорного, Азовського й до Дунаю.

Але перш ніж говорити про українські словянські племена, скажемо взагалі про Словян та про те, як вони розселялися.

Словяне сиділи на споконвічних своїх землях аж до II чи ІІІ століття по Різдві Христа, коли ото в наші чорноморські степи примандрували германські племена (Готи, то що). Тоді ото почали й Словяне пересуватись на захід. За яких 300-400 літ (у VI та VII столітті) Словяне опанували Дунай (се пізніші Болгари), перейшли на правий бік Дунаю (Серби) і просунулися аж до Адриятицького моря (Серби та Хорвати. Сі полудневі Словяне наробили багато клопоту Візантийському (Грецькому) царству, їхні ватаги господарили по всій Грецькій землі, а деякі аж в Малу Азію заходили. „Словяне відібрали у Римлян всю Грецію" - з сумом записав в ті часи один літописець, а другий - письменник, грек Константин Порфирородний, зауважає: „Пословянилась вся земля наша й стала варварською".

Тим часом як полудневі Словяне опанували Дунай і землі на Балкані, инша частина Словян посунулася на західній полудень і осілася обік германських (німецьких) народів. Се Словяне західні: Чехо-Морави, Словаки, надбалтицькі, полабські. Коли вони посунулись на захід то за ними пішли й Поляки (осілися на лівому боці річки Висли).

Але не сиділи на місці й русько-українські племена. Як тільки з чорноморських степів пішли на захід Германці (Готи), а за ними Гунни, то зараз же подалися вони на полудень, опанували річку Дон і просунулись аж до Азовського (Сурозького) моря. Грецький письменник VI в. Йордан оповідає, що Словяне сиділи тоді на північних згірях Карпатів, від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів. Словяне (південні Словяне) сидять на Дунаї до Дністра і на північ до Висли, Анти ж (українсько-руські племена) по-над луком Чорного моря від Дністра до Дніпра. Таким чином уже в VI, а найпізніш в VII віці, ріжні словянські племена позаймали ті землі, на яких ми бачимо їх і тепер.

Які ж східно-словянські племена, а між ними й русько-українські, знаємо ми в ті давні часи? Найдавнійша літопись наша згадує такі племена (правда, в пізніші часи - у Х та XI столітті). На півночі словянської прабатьківщини, на верхівях Дніпра, Західньої Двини та Волги, сидять Кривичі. У них були міста: Полоцк, Смоленск, вони ж мабуть збудовали й Ізборськ (пізніш Псков). Але Новгород, ще далі на північ, певно засновало инше якесь словянське племя. Сі Кривичі та Новгородські Словяне все посувались в поріччя Волги, в землі фінських народів: Веси, Мері та Муроми. З мішанини кривицьких (та ще вятицьких) Словян з Фіннами склався наймолодший, але найбільший числом словянський народ - великоруський (пізніш - Московський).

На правому боці Дніпра, нижче Кривичів - були Дреговичі. Головні міста їх - Туров та ще Пинск. Пиньщину, на верхній Припеті, заселяв український народ, а решту Дреговицької землі - Білоруси.

На лівому боці Дніпра, в поріччі Сожа - Радимичі. Головні міста: Гомли (тепер Гомель) і Чичерск. Радимичі належали до білоруського племени. Зате сусіди Радимичів - Вятичі, на верхівях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхівях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) - пізніша Муромо-Рязанська земля.

Перейдемо тепер до українсько-руських племен. В самій середині сидять Поляне. Се було дуже невеличке племя. На північному заході воно граничило містами Білгородом (на Ірпені) та Вишгородом (на Дніпрі). На сході споконвічною границею був Дніпро; на полудні останнє місто було Родня, там де річка Рось вливається в Дніпро, але вже в XI в. через Печенігів Поляне покинули обороняти Поросся, а заходились се робити ближче до Київа - по річці Стугні. Сей малий трикутник - то осередок історичного життя нашого народа. Звідси пішло й імя Русь, що потім поширилось на всі українські і не українські (білоруські та великоруські) племена. Найголовніще місто у Полян було Київ.

На лівому боці Дніпра сиділи Сіверяне, Сівера. Се було най більше з українсько-руських племен і сиділо воно в поріччі Десни, по р.р. Сейму і Сулі. Найбільші міста у них були - на півночи Любеч, Чернигів, на полудні - Переяслав.

Далі, за річкою Сулою, найдавніша літопись не згадує про Словян, але відомо, що десь від V віку і по Х-ий Словяне займали Подонє, і ще в Х віці була над Азовським морем Тмутороканська волость (земля) в руках Русинів; але як в другій половині Х віку натиснули на Подонських Словян Печеніги, а потім Половці, то вони мусіли посунутись далі на північ.

Бік-о-бік з Полянами сиділи, на захід од них, Деревляне. На півночи границею у них була річка Припеть; на північному сході досягали вони Дніпра, на заході межували з Дулібами, на полудні - доходили до верхнього Бога (річки). Головне місто у них було Коростень.

Далі на полудень од Полян сиділи Уличі - спочатку на нижньому Дніпрі (на правому боці Дніпра), а пізніш пересунулись на середній та верхній Бог до середнього Дністра. На полудень сягали вони до Чорного моря, поки не одіпхнули їх звідти Печеніги.

Край між Дністром та Дунаєм заселяли Тиверці; вони ж сиділи по Дністру. На північному заході вони доходили до гірських країв Карпатів, а на верхньому Дністрі межували з Дулібами.

На захід від Деревлян сиділи Дуліби. Головні міста їх: Волинь, чи Велинь, Бужськ, Перемишль, Луцьк, Володимир, Червень (тепер Чермно, на південь від Грубешова). Від тих міст - і людей тоді прозивали: Волиняне, Бужане, Лучане, Червняне. На північ Дуліби сиділи на середньому Побужу (західній Буг), на заході - в поріччях Буга й Сяна і наближалися до Висли. Тут на заході граничили вони з західно-словянським племенем Поляками.

Далі на північному заході українська земля межувала з Білорусами (в поріччю Нарева). Тут Українці висунулись клином на північ між Поляками та Білорусами (міста: Берестє, Дорогичин, Мельник). Недалеко од сього клина, далі на північ, сиділи вже Литовські племена (Ятвяги, Жмудь, Пруси). По всій північній границі української землі були Білоруські племена (Дреговичі, Радимичі), на північному сході - Великоруське племя (Вятичі), на схід - фінське (Мордва). На заході - як уже згадувалося - український народ межував з Поляками, та ще в полудневих згірях Карпатів - із Словаками, на полудневому заході в Карпатах і за Карпатами - з Уграми (Венграми), на полудні - з Волохами (Русини були навіть в Семигороді). Сиділи українські люде й по нижньому Дунаю аж до Чорного моря. Про те, яких сусідів-кочовників мали українсько-руські племена на полудні, в Чорноморських степах, згадувалося раніш. Останні там згадані Угри. Після них прийшли в наші степи Печеніги (у ІХ столітті), що на довго засіли там і багато вчинили шкоди українській землі. Та з ними ми ще стрінемося далі.

II. ЖИТТЯ ГРОМАДСЬКЕ