«Історія України-Русі. Том 1»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

"У Словян і Антів - каже грецький письменник Прокопій (VI віку) - дає порядок не одна особа, але з давніх-давен усим порядкує громада й порішає усякі справи". Інший знов письменник каже, що у них багато начальників, бо кожне племя мало свого. Начальники ті не жили з собою в згоді і тільки коли насовувалось якесь лихо, коли треба було усім гуртом з ним битись, то тоді тільки народ вибірав одного з тих начальників за вождя усіх племен. Але ті вожді, чи начальники племен - не були якимись князями, що мали велику силу. Се були лишень кращі люде серед инших „старців" - старіших, поважніших голов. Уся ж сила була в руках "віча" - зборів отих "старців", старших з кожного племени. На тих вічах ухваляли всякі важні справи - як от щоб усім племенам виступити гуртом війною, зібрати воєнні сили, кого вибрати за привідцю. Так було десь в VI-VII століттях. А літ 300 пізніш (у Х в.) ми вже чуємо й про князів, як от Деревлянський князь Мал. Але виявляється, що князі ті, так само як і Антські вожді, не мали якоїсь більшої власти, а вся вдасть, як і давніше, остається в руках віча, зборів „ліпших мужів". В оповіданнях Літописі ніде нема й мови про князів, а тільки, що племена - Поляне, Уличі, Деревляне воюють, радяться, але все сами: про князів їхніх не чути. Вони справді були, але не мали сили перед вічем, перед волею волості-землі. Аж тоді як у Київі появляється дружина - аж тоді князь вбивається в силу й починає ту силу розтягати на сусідні землі та племена.

III. ПОБУТ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ

З давніх-давен словянські племена, а між ними й наші українсько-руські, жили - кожен рід осібно, не густими хуторами, бо простору тоді було доволі. Рід такий - се було кілька родин, велика сімя близьких чи далеких родичів. Усе майно було у них спільне, бо тоді землею, чи иншим чим, не треба було ділитись - маєш усього скілько хочеш, аби працювати не лінувався! Порядок в такому роді давав старшина, „старець" - звичайно найстарший та найповажнійший з усіх. Ще не дуже давно бували на Україні такі великі, не ділені сімьї, душ по 20-30 в одній, і мали вони спільне господарство.

Згодом такий рід збільшувався - в ньому були вже не тільки близчі свояки, але й „далекий родочок", і з такого великого роду з часом витворилось „племя". Так воно діялося у инших Славян (напр. у Сербів пізніш), так певно було й на нашій прабатьківщині перед розселенням Словян.

Коли велика родина, рід так вже розростався, що далі вже трудно було разом господарити, то така родина ділилася на кілька менших, що сідали собі окремим дворищем, як найдалі, на нових ґрунтах. Згодом з таких родин-дворищ, що межували між собою й памятали, що вони одної крови, творилося село, „вервь". Але село - се вже був не рід, а громада, і всі справи сільські рішають на зборах, на „вічу", старшини з поодиноких дворищ.

Для сіл потрібні були городи (міста). Само слово город показує, що то було огорожене, безпечне місце. Город ставився для захисту, оборони, щоб було куди в небезпечну годину сховати своє добро й себе самого. Та не тільки од сторонніх ворогів треба було захисту: між дрібними волостями та племенами бували завзяті бійки, то й тут треба було мати якесь безпечне місце. Часом город такий був для цілого гурту сіл, а часом і поодинокі села мали свої невеликі городки. І справді, на українській землі - особливо в більш засиженій частині, північній - бачимо велику силу „городищ" - останків тих городів (в Київщині налічують їх 435, на Волині - 348, на Поділю більш як 250, в Чернигівщині коло 150). Не дурно чужі люде прозивали Словянщину „краєм городів"! „Городища" ті не однакові: одні круглі, часом на рівнині, обсипані валом, а часом і ровом - се звичайно-найдавніщі, прості городи; другі - на високих, крутих шпилях, в кутку між річками та яругами, обсипані з того боку, де можна увійти, кількома валами один по-за другим. Се звичайно „городища" пізніші - князівсько-дружинних часів. Окрім валів, город часто боронили деревляні стіни. А коли сам город не міг змістити усіх осадників, то „передгородьє" обводили деревляними палісадами-частоколом (звалося то „острог").

Городи єднали людей - сусідні громади: треба було усім разом будовати та поправляти город. Крім того підчас війни була спільна оборона; громади гуртом повинні були дбати про громадський спокій, вишукувати винуватих та злочинців. Все се звязувало людей в одну цілість, привчало до громадського й політичного (потрохи) життя.

З городів багато зосталося й надалі тільки тим місцем, куди люде ховалися під час небезпеки. Але деякі з них здобули велику силу й стали осередком не тільки для сусідніх сіл та своєї околиці, але й для сусідніх городів та їх округів. Се могло статись од того, що город був дуже вигідний та міцно укріплений, але ще більш мали вагу торговельні причини: коли город стояв на якійсь торговельній дорозі, то там осідали назавжди торговці та промисловці; той город притягав людей, що селились в його окопах, а коли там не зміщалися, то по-під ними, і виростав тоді „острог" - огорожені села навколо города. Такий город здобував собі повагу, і до голосу його „гражан" прислухалися й инші, менші городи. Од такого міста часом почали прозивати себе й люде: наприклад, Бужане та Червняне на Дулібській землі. На місці давніщих племен повстають тепер землі - волості з своїми городами. Ті племена, що не розвинули у себе городського життя, попритягали до себе сусідні, чужі центри (осередки). Так наприклад Київ притягнув до себе Деревлян, Чернигів - Радимичів і Вятичів. А з другого боку, через сильний розвиток городських центрів, де-які племінні землі розпадаються на кілька волостей-князівств: Сіверщина поділилась на Чернигівську й Переяславську волость, Кривицька земля - на Смоленську й Полоцьку (або й Псковську).

Словяне, а між ними й наші прабатьки, споконвік були хлібороби. Сіяли пшеницю, овес, жито, ячмінь, просо, горох, мак, льон. Уживали до роботи: рало, плуга, борону, заступ (рискаль), ціпа. Орали кіньми й волами. Зібраний хліб складали „на гумні" і там молотили „на току", а зерно ховали „в клітях" (коморах). Зерно мололи ручними жорнами. Вміли товкти зерно (пшоно).

Любили Словяие й коло дерева та городини ходити. В літописях часто згадуються „огородники". Коло Київа наприклад навкруги були городи та садки. Багато викохували худоби, держали: волів, корів, овець, кіз, свиней, коней, навіть ослів. Уживали молоко, сир і масло; багато мясної страви. Їли мясо найчастіш волове та овече, але споживали й коняче. З птиці держали: голубів, курей, качки, гуси, журавлів, лебедів.

Про бжільництво нема чого й говорити, що в ньому кохались дуже, особливо в лісовій стороні: бжоли водилися в видовбаних в дереві дуплах, як в уліях; там і зімували. „Мед і скора" (шкура), „скора, віск, мед і челядь" - се головне багацтво Словян: головне, що вони продавали та чим платили дань. Крім того, меду багато уживали й дома - пили його й прості люде й пани.

В багатих лісом та звіром краях своїх Словяне ловили чимало звіря й вивозили на продаж велику силу звірячих футер: з бобрів, соболів, лисів, білок (вивірок) та инше. Ловили багато риби (лосось, лин, щука, осетер, угорь, пструг, окунь).

Дуже розвинуте було у Словян кушнірство та ткацтво. Полотно ткали товще й тонше, з узорами; обувя виробляли всяких фасонів. Гончарство теж було сильно розвинене - ще з часів новокамінної доби. Але поруч уживали й деревляний посуд: бочки, бодні, діжи, відра, збани, корита. Були вже цілі спілки, товариства „древоділів", що будовали стіни, мости, а пізніш - як перейняли христіянство - церкви.

Обробляли залізо, бронзу, мідь, срібло, золото - робили усячину, що треба в господарстві та зброю для войни. Поруч з тим були свійські майстрі, що уміли виробляти дуже делікатні речі для людей заможніх.

Що їли тоді Словяне? Звичайна страва бідніщих людей була така: хліб (найбільш житній), сочиво (варений горох, квасоля та инша городина - певно якийсь борщ), або каша, та варена й помащена олією городина; в скоромний день сир, у пісний - риба (це вже пізніш, як зайшло христіянство); бувало мясо. Їли ще кисіль: муку розбовтували водою, варили і підливали „сити" - розведеного водою меду. Пили найбільш мед, пиво та сирівець. Вино зате було річ дуже дорога - тільки дуже заможні та значні люде могли уживати його.

Одежа була проста й немудра. Тільки багатирі робили собі убрання з оксамиту. Убрання було таке: сорочка, свита, поверх того, мабуть тільки у заможнійших, керея, на ногах якісь панчохи, чоботи - „сапоги" або постоли, часом черевики; на голові „клобук" - шапка, плетена або шкуратяна.

Жили в „домах", з вікнами й дверима. Дім був на два поверхи: на горі були „сіни" (холодна хата), у низу - комори („клъти") та тепла хата, „истобка". На князівських дворах були ще осібні „мовниці"- бані (лазні).

Зброя була така: для того щоб нападати - спис, ніж, меч (пізніш ще шабля), сокира (топір), лук з стрілами та сагайдаком; для оборони - щит, броня та шолом. Прості люде звичайно мали тільки списи, ножі, стріли та сокири.

Нарешті музичні інструменти були: сопілка, труба, гуслі та бубен. Для забави були ще кості для гри (з баранячих кісток).

Торговлю вели Словяне з иншими народами з непамятних часів. Такі речі, як залізо, бронза, шкляні вироби (намиста усякі) - все се мусіли Словяне добувати у чужих людей. Добували вони з трьох боків: на полудні, од Греків, на заході і на сході. Головною дорогою на полудень був Дніпро. Їздили човнами цілі ватаги Словян аж у столицю грецьку Константинополь, або Царгород. Ті ватаги були такі великі і так часто показувалися на Чорному морі, що в IX та Х в. чужі письменники не звуть Чорного моря иначе як „Руське" море. З Руси возили туди футра, віск, мед і невільників, а звідти привозили: паволоки (делікатні шовкові матерії), усякі тканини, вироби з золота, з шкла, вино, овочі та коріння. З Криму вивозили сіль.

На захід був торговельний шлях до Балтицького (Варязького) моря (водою) та суходолом через теперішню Галичину в Чехію і в полудневу Німеччину. В сій торговлі Русь була тільки посередником для товарів візантійських та арабських (зі сходу). З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники та деякі фабрикати (італьянські та іспансько-арабські).

На сході Русь вела торговлю найбільш з арабськими купцями, що приїздили до Ітілю (столиця Хозарів на низу Волги) або до Болгару (на верхній Волзі). Деякі руські купці сами їздили на Каспійське (Хвалинське) море й далі верблюдами до Арабів. З свого боку й арабські купці їздили через Київ та Галичину аж у Краків (у Польщі) та в Прагу (у Чехів). Од арабських купців Русь мала шовкові матерії, вироби з металю та золота, полудневі овочі й коріння.

Через чималу заграничну торговлю розвивалася й торговля в самій Руси. Купці їздили по всіх закутках, скуповували те, що їм треба на продаж, а за те продавали товари загранишні. Певно, найбільш з того куповали люде багаті та вельможні, але чимало доходило всячини й до простого люду: деякі шкляні прикраси, намисто, срібло, а найбільш - сіль та металі. Сіль привозили тоді з Криму, з Балтицького моря (пізніш), але найбільш з Галичини та Семигороду.

Найбільшим осередком і для своєї й для загранишної торговлі був Київ. Тут сходилося безліч шляхів: водяний шлях з півночи на полудень і сухі дороги - шлях з Волині й „з Ляхів", шлях з Чехів і Угор через Галичину, шлях північний - на Курськ, на полудневий схід - на Переяслав і инші. Київ був осередком, де обмінювались товарами усі ті шляхи, де вічно кипіла торговельна робота.

Словяне були люде русові, румяні, великі на зріст. Про їхню вдачу чужі письменники говорять так: „вони ласкаві з гостями, приймають їх у себе й одпроважують з одного місця на друге, куди тому треба. Своїх рабів вони не держать у неволі назавжди, як се роблять инші народи, але визначають час, доки їм служити, а потім дають на вибір: чи схочуть вернутися на батьківщину з надгородою, чи зостатися у них як вільні люде. Жінки їхні на диво чесні". Инші знов говорять про Словян, що се люде натури привітної, щирої, поетичної, веселої, охочі до забав, до того любили й випити: „пьють (мед) в день і в ночи, так що инодї їм трапляється й умерти з кухлем в руках". Але се вже переборщив чужинець: пили тоді не так, щоб упитися, а більш, щоб підохотитись.

Що Словяне були люде мягкого серця, знати хоч би з того, що в їхньому праві не було кари на смерть. Але на войні вони вміли показати себе.

Словяне вірили, що усім світом править багато богів; усякі сили природні почитували вони, як якогось бога. Бог грому й блискавки був у них найстарший бог і звався Перун - його велика деревяна постать із срібною головою й золотими вусами стояла на горі у Київі; бог сонця й світла звався Даждьбог - Хорc; бог вогню - Сварожич; бог, що обороняє худобу од усякого лиха, звався Волос; бог вітру й негоди Стрибог. Окрім сих вищих богів були менші істоти, що їх поважали. Так Словяне вірили, що у воді живуть водянки й русалки (топлениці-мавки), у полі - польовики, у лісі - лісовики, або поліcуни, у хатах - домовики, у болотах - дідьки.

Словяне вірили у життя на тім світі, - говирили, що домовик, се душа покійника, котрий приходить з того світа. Але вони вірили, що душа на тім світі живе так як і на сім жив чоловік, то ховаючи, клали йому в могилу усячину, що потрібно для прожитку.

Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святкували Словяне прихід нового року; се й досі ще є у нас на Різдво та на Новий Рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посипають зерном на щастє. Все се зосталося з тих часів, як ще наші люде не були христіанами.

Як приходила весна, співали веснянок, а як сонце повертало з літа на осінь, то було свято Купайла, що й досі справляють наші люде.