Читать книгу «Історія України-Русі. Том 1» онлайн.
Але вернемося до того, що діялося на Вкраїні-Руси по смерти Ярослава.
Не вспіли сини поховати батька свого, як по-між ними почалися сварки й незгоди. У Київі став князем, як найстарший з усіх, Ізяслав, але він був не дуже меткий; брати не слухали його, а Кияне не любили. Проте менші брати-сусіди (Всеволод Переяславський та Святослав Чернигівський) не хотіли одразу виступити проти нього, а уложили з ним спілку і втрьох почали загарбувати землі у братів та небожів. Перш за все вигнали з Галичини небожа свого Ростислава, й він утік в Тмуторокань. Але там Святослав посадовив сина свого Гліба; Ростислав вигнав його відтіль і сам почав князювати. Та Греки корсунські, побачивши його вдачу й завзятість, стали боятись його, щоб він як-небудь не пошкодив їм; вони закликали його у Херсонес і на бенкеті у тамошнього намісника (начальника города) отруїли; після його зосталось три сини, але про них буде мова далі.
Незабаром помер Вячеслав Смоленський, і на місце його брати посадовили Ігоря з Володимира (Волинського), а Волинь забрали собі. Через якийсь час помер і Ігор, покинувши двох синів. Проте дядьки поділили Смоленську землю між собою, а для небожів не покинули нічого.
За Смоленском пішов і Полоцк. Там сидів Всеслав, унук Рогніди. Він напав був на Псков і пограбив Новгород. Тоді Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли на його, розбили, багато народу побили й замирилися з ним, присягнувши на хресті й євангелії, що ніякого лиха йому не зроблять. А як він повірив їм і прийшов до них, то вони схопили його та двох синів його й повезли у Київ, де й укинули в вязницю, Полоцьку ж землю забрали собі. Всі ті загарбані землі три брати поділили між собою.
Але незабаром спілка сих трьох князів розпалася. Початок тому прийшов з степу. В степу, після того як Печеніги зникли, зявилася нова Орда, що звалася Торки. Але вона була невелика й не дуже хижа, то русько-українські князі їх повоювали, а решту розселили по своїх землях, і вони поміщалися з нашим людом. Але слідом за Торками прийшли Половці. Се було татарське племя, дике, дуже войовниче. Року 1068 напали вони на Переяславщину. На річці Альті вони розбили військо трьох братів і розкинулися по обидва боки Дніпра, грабуючи Київщину. Через се в Київі сталося повстання - перша описана в нашій історії українська революція. Кияне почали прохати князя, щоб він дав їм коней і зброю і сам-би повів їх проти Половців, а Ізяслав не схотів того. Тоді Кияне обурились, скликали раду, а на раді положили: прогнати князя, а на його місце настановити Всеслава.З криком кинувся народ визволяти з вязниці Всеслава. Привели його на княжий двір і обявили своїм князем, бо вважали його за доброго ватажка. Ізяслав, побачивши се, утік з Київа у Польщу і через півроку привів звідтіль Ляхів. Та Всеслав не захотів битися за чужий князівський стіл і втік до себе у Полоцьк. Тим часом Киянам дуже не хотілося мати своїм князем Ізяслава. Вони послали до Святослава та Всеволода посланців і благали їх, щоб которийсь з них йшов до них князювати: „ідіть до нас, на свою батьківщину - казали вони. - А як не схочете, то нічого нам не останеться, як запалити своє місто та йти у Грецьку землю". Одначе брати, бачучи, що Ізяслав має більшу силу, не наважувалися воювати з Ізяславом і не згодилися на те. Тоді Ізяслав, підійшовши до Київа, вислав уперед сина свого Мстислава і той Мстислав страшенно лютував та мстився за те, що Кияне вигнали його батька: багато народу повбивав, одним стинав голови, другим виколював очі й усяково знущався - особливо над тими, що визволяли Всеслава й настановили його своїм князем.
Одначе не довго Ізяслав князював у Київі: на початку р. 1073 Святослав та Всеволод вигнали Ізяслава з Київа, і київським князем став Святослав. Князював він у Київі аж до смерти своєї у 1076 році.
Як помер Святослав, почав князювати у Київі Всеволод. У Чернигові він посадив сина свого Володимира (Мономаха), а Волинь оддав синови Святослава Олегу. Але він з усім тим поспішився: старий господар київського стола, Ізяслав, вертався назад. Він подався у Польщу до зятя свого Болеслава Сміливого за поміччю, забрав знов із собою Поляків і пішов на Київ. На Волині вони стрілися з Всеволодом, що виступив проти них з Київа. Замирилися вони на тому, що Ізяславові припав Київ, а Всеволодові - Переяслав. На війні з небожами своїми, Олегом Святославичем та Борисом Вячеславичем у 1078 році, Ізяслава вбито, а Кияне покликали до себе Всеволода Ярославича. Ізяслава поховали у Десятинній церкві у мармуровій домовині.
За князювання Всеволода багато було йому клопоту із небожами - ізгоями, що безперестанку сварилися за городи та уділи свої, кликали один проти одного Половців, і ті так грабували народ, що дуже тяжке життя настало на Україні.
„Ізгоями" звалися такі князі, що їм не дано земель, бо позабирали старші свояки. Вони мусили силоміць добувати собі батьківські чи якісь инші землі. За Всеволода було вже аж три родини ізгойських: три Святославичі - Роман, Олег і Давид та малий Ярослав, два Ігоревичі: Давид та незвісний на імя його брат, і три Ростиславичі: Рюрик, Володар та Василько. Вони сварилися та воювалися з дядьками, бо Всеволод забрав Чернигів (ізгойська волость Святославичів), а Ярополк Ізяславич - Волинь (ізгойська волость Ігоревичів). З тих „ізгоїв" Ростиславичі так надокучили Всеволодови, що він оддав їм Галичину, одірвавши ії од Волини. Се було початком окремого Галицького князівства й сталося десь коло р. 1084.
Всеволод, як і батько його Ярослав, був породичений з заграничними державцями. Сам мав жінку - візантійську царівну, сина Мономаха оженив з донькою англійського короля, сина Мстислава з донькою шведського короля.
Помер Всеволод у 1093 р. і похований у Софійському соборі. Кияне настановили були Великим князем сина його Володимира, але він не схотів бути Великим князем, кажучи, що Київ належить Святополкові, бо Святополк - син Ізяслава, а Ізяслав - старший од його батька, Всеволода.
Хоч не до мислі був Святополк Киянам, бо й вояка з його був немудрий і на розум був він не багатий, і чоловік дуже скупий, та поміркувавши, прийняли його за князя.
Тим часом Мономах у 1097 р. скликав у Любчу (під Київом) усіх князів на раду, бо дуже йому хотілося покласти кінець незгоді поміж князями, що все тільки сварилися та билися поміж собою. І положили вони на раді тій, що за-для того, щоб не було ніяких сварок, кожний з них мусить займати свою „батьківщину" і нею ділитися у своєму коліні. Поділилися вони землями так: Святополкові - Київ; Володимирові Мономахові - Переяславську та Ростовську землю; Давидові, Олегові та Ярославові Святославичам - Чернигівщину та Муромсько-рязанську волость; Давидові Ігоревичові - Володимир (Волинський); Володареві Ростиславичові - Перемишль; братові його Василькові - Теребовель. Поділивши так землі, вони положили на раді, щоб зараз таки усі князі привели свої дружини й одностайно стали на Половців та вигнали б їх з України. На тім і раду скінчили, на тім усі князі й хрест цілували.
По раді тій поїхали вони з Любча, та не вспіли доїхати й до своїх городів, як поміж ними почалася сварка: почав її Давид Волинський. Їдучи з Святополком київським, став він наговорювати йому, що ніби-то Володар, а особливо Василько Галицькі, надумали одняти од його, Святополка, Київський уділ. Святополк повірив і послухавши Давида, запросив до себе в гості Василька. А як той приїхав, звелів його звязати й оддати Давидові. Давид тоді покликав своїх конюхів, звязаного Василька поклали на віз і привезли у Звенигород -(недалеко од Київа). Тут слуга Святополків виколов йому ножем очі. Як привезли Василька у Володимир до Давида, то той посадовив його у осібну хату й до неї приставив сторожу. Володар, довідавшися про те, що зроблено з його братом Васильком, пішов на Давида й визволив брата свого, а потім брати у-двох ізнов помстилися над Давидом, попаливши його пограничні землі.
Тим часом Мономах доручив Святополкові йти на Давида й покарати його за те злочинство, що вчинив він із Васильком, а разом з тим і забрати собі Волинську волость од Давида. Так Святополк і зробив. Але за одним заходом хотів прилучити до Волині й Галичину, та тут йому не пощастило: на „Рожні полі" (на вододолі Серета й Буга) перестріли Святополка Володар і Василько й розбили його сильно. Але незабаром Давид знову засів у свойому Володимирі. Тоді Святополк звернувся до князів, щоб вони одібрали Волинь у Давида. Князі послухали.
У 1100 р. вони зїхались у Ветичах (під Кивом за Дніпром) на раду й присудили: одібрати од Давида Волинський уділ і покинути йому невеличкі городи: Острог, Божський, Дубен і Черторийськ; ними ото він і володів до смерти.
Так князі на сій раді знищили постанову, що сами були зробили в Любчу: щоб кожен князь держав свою батьківщину.
А Половці все шарпали та шарпали Україну з усіх боків. Князі ходили проти них, збіралися і по-троє, та нічого не могли зробити: Половці раз-у-раз розбивали їх дружини, грабували й пустошили їх землі, заганяли багато народу в неволю. Уже Святополк узяв собі за жінку дочку половецького хана (князя) Тугорхана, так і се мало помогло: вони часто нападали на самий Київ, ватажок їх Боняк пограбував був манастирі (між иншим і Печорський), повбивав ченців, забрав ікони та усяке добро, і ніхто з князів не став з ним до бою.
У 1103 р. Святополк та Мономах зібралися на раду під Київом (на Долобську) і положили весною рушити гуртом на Половців. Кияне пішли берегами по-над Дніпром, а Галичане припливли човнами з Дністра, а тоді піднялися вгору Дніпром, тим часом як з гори Дніпром спускалися піші дружини инших князів; всі вони зібрались на острові Хортиці (де згодом була Січ запорозька). Човнів була така сила, що як вони пливли, то з берега на беріг можна було перейти по човнах. Як зібралися усі дружини, то од Хортиці разом рушили на Половців, нагнали їх у степу і хоч їх була страшенна сила, тяжко їх побили, вбили дванадцятеро половецьких князів, забрали багато худоби, овець, верблюдів, коней та невольників і вернулися до-дому. Року 1111-го Володимир ізнов ходив на них, аж на Дін, і знов розбив їх і набрав багато усякого добра. Ся боротьба з Половцями дала Володимирові славу „доброго страдальця за Руську землю". І справді, він на цілих пів-століття припинив половецькі наскоки, і з того часу Половці йдуть у найми до руських князів.
У 1113 р. помер Святополк і його поховано в Київі, у Михайловському манастирі, що він сам вибудував. Кияне не любили його і скоро він вмер, зараз кинулися на його бояр, побили й пограбували їх, а тоді й Жидів, що за Святополка забрали були велику силу й процентами та ґешефтами доводили людей до руїни. До того ще, за Святополка, й сіль, що привозили з Галичини, стала страшенно дорога, бо Жиди, ділячись з князем заробітком, забрали се діло в свої руки й нагнали на ній таку ціну, якої раніш ніколи не було. Тим-то Кияне й обурилися на них та на инших князівських прибічників і геть добро їх поруйнували.
На другий день після смерти Святополка Кияне на вічі положили послати послів до Володимира Всеволодовича та просити, щоб він став за Великого князя: бо слава про нього йшла дуже хороша, та ще й раніш Кияне хотіли, щоб Мономах був у них за князя. Володимир і сим разом не згожувався, та таки послухав послів, прийшов і сів на великокняжому столі у Київі. Таким способом Кияне обійшли старших князів - Ярославичів, і на київському столі сідає сильнійше та здібнійше коліно Всеволода. Дуже любили Кияне Володимира, і справді він був добрий та розумний князь, любив правду, що-дня сам судив людей на своєму дворі. Він не давав волі старшим, дужим та багатим кривдити менших, слабших та бідних; так само не давав він, щоб князі сварилися та билися поміж собою.
Дбав він про те, як би збільшити свою державу. Під боком у нього, на Волині, сидів син Святополка - Ярослав. Він був незадоволений, що Мономах перевів з Новгорода у Білгород (під Київ) сина свого Мстислава, щоб Мстислав по смерти заняв зараз же Київ. Ярослав сам мав думку сісти на київському столі. Почалися сварки у Ярослава з Мономахом. Літописець говорить, що пішло все з того, що Ярослав посварився з жінкою своєю, онукою Володимира (донькою сина його Мстислава) і з сеї причини Володимир розпочав війну. Війна ся скоро скінчилася на тому, що по двохмісячній облозі города Володимира-Волинського, Ярослав скорився й ударив Володимирові чолом. Та не на довго замирилися вони. На другий день Ярослав прогнав од себе жінку свою і тим навіки порвав з Володимиром. Сподіваючись, що Володимир на нього нападеться, Ярослав кинувся за поміччю до свого свояка, угорського короля Стефана ІІ-го та до польського короля Болеслава Кривоустого, що держав його сестру Сбиславу. Поки Ярослав збірав своїх спільників, Володимир прилучив Волинь до Київа, і як Ярослав прийшов із Поляками, Уграми, Чехами та своєю дружиною, то мусів обложити свій город Володимир, де сидів його супротивник. Але ся облога, хоч і міцна, дорого коштувала Ярославові: коли він вертався якось од міста до табору, на Ярослава кинулись якісь два Ляхи і вбили його. Се було у 1123 році. Спільники Ярославови після того розійшлисяі і таким побитом Мономах одним заходом збувся й того, що простягав руку на Київ, і Волинь прилучив до себе. Тепер він був володарем більшої части земель Руської держави, і тільки князі Чернигівські - Святославичі, Галицькі - Ростиславичі та Полоцькі - Всеславичі не дались йому до рук. А слава про нього далеко розкотилася по чужих землях, і котрийсь із візантійських імператорів - оповідає легенда - для того, щоб виявити своє поважання до нього, та ще через те, що мати Володимирова була родичка імператорови Константинови Мономахови, прислав ніби-то Володимирові царські знаки й клейноди, що носив сей імператор - Володимирів дід по матері. Клейноди сі були: 1. вінець з кованого золота, з дорогим самоцвітним камінням і хрестом зверху, - вінець сей прозвали „шапкою Мономаха", 2. барми - се теж кований з золота, уцяцкований самоцвітним камінням, комір і 3. хрест з животворящого древа. З того Володимира й почали звати Мономахом. Кзязював він у Київі аж до самої смерти і зоставив дітям своїм заповіт, або поучення, де між иншим говорить: „більш над усе майте страх Божий, не лінуйтесь, не покладайтесь на бояр та воєвод, сами доглядайте за всим; шануйте старого чоловіка, як батька, а молодого - як брата; будьте праведними суддями, присяги не ламайте, гостей і послів вітайте - як не подарунками, то напитками та наїдками, бо вони по чужих землях несуть і добру й злу славу; не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того навчайтесь, - батько мій навчився був говорити пятьома мовами - за се буває шана од чужих земель".
На своєму віку Володимир зробив 83 великих походи, 19 разів укладав з Половцями згоду, полонив 300 їхніх князів.
Володимир Мономах помер у 1125 році на 73 році свого життя. Поховали його у церкві св. Софії.
Після його Кияне обрали собі за князя старшого сина його Мстислава, що так само, як і батько, дуже добре правив державою.
За його князювання не було ні великих сварок поміж князями, ні великих походів (хиба що на Литву та ще на Полоцьк, що прилучив він до київської держави), а-ні ворожих наскоків на його землю, і народ трохи одпочив. Він помер у 1132 році і його поховано у манастирі св. Федора, що він сам будував.
Мстислав, син Мономаха, був останній дужчий київський князь. Після смерти Мстислава Київ перестає бути справжнім політичним осередком (центром), але все ж ще був найсильнійшим і найбогаччим містом не тільки всієї України, але й усієї східньої Європи. Тому за Київ починається тепер завзята боротьба, бо й київський князь, по старій звичці, уважався за першого серед инших. Коліно Мстислава задумало було забрати Київ в свої руки, щоб Київщина була окремою землею з своїми князями з роду Мстислава. Але проти сього виступили инші Мономаховичі, та ще вмішалися й Святославичі. Київ перескакує з рук в руки, як опука, але при тім страшенно терпить Київська земля: князі наводили Половців, кілька разів обдерто самий Київ. І боротьба перестає та затихає тільки тоді, як Київ і Київщина стають мало що варті: Київ кілька разів страшенно зруйновано, Київщину спустошено й поділено на шматки.
Але вернемося до того, що діялося по смерти Мстислава. Після Мстислава на його місце у Київі ступив брат його Ярополк, що до того часу сидів у Переяславі. Він, ще за батька Мономаха, вславився, як добрий вояка, а проте не зумів удержати князів у злагоді й незабаром, як він осівся в Київі, почалися великі сварки - попереду за Переяслав, а там далі й за инші городи почали змагатися князі поміж себе. Після смерти Ярополка у 1139 р. на велико-князівський стіл у Київі сів був його брат Вячеслав Володимирович Туровський, що був старший поміж Мономаховичами.
Але Всеволод Ольгович Чернигівський прогнав його й сам почав князювати у Київі. Щоб вдержатися на велико-княжому столі, він почав ще дужче сварити князів - Мономаховичів небожів та дядьків Ольговичів і Давидовичів; через те він не мав ні часу, ні спроможности пильнувати свого діла - сила Великого князя та повага до нього чим дальш, то все більше почала підупадати. Ще Чернигів, Смоленськ та Волинь так-сяк держалися Київа, а що Рязанська, Суздальська, Полоцька землі, Новгород і Галичина, то ті жили своїм осібним життям. Кияне ненавиділи його, як і всіх Ольговичів, а Всеволода ще й особливо, бо він чинив великі здирства та наводив Половців і пустошив українські землі.
Чуючи смерть, Всеволод закликав у Київ найзначніщих князів і змусив їх присягти братови його Ігореві, що хотів його оставити після себе за Великого князя; князі присягли, а як умер Всеволод у 1146 році, Ігор зараз заступив місце свого брата. Одначе Киянам не любі були Ольговичі, і хоч і присягали вони Ігореві, проте покликали до себе Ізяслава Мстиславича Переяславського.