«Історія України-Русі. Том 1»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тоді Ольга пішла з дружиною своєю до Деревлян, щоб на могилі Ігоря справити тризну. Поскликала на ту тризну багато значніщих Деревлян, понапоювала їх добре і коли вони усі попилися, тоді звеліла своїм воякам-дружині повбивати їх. Більш пяти тисяч люду було ніби то вбито на могилі Ігоря.

На другий год знову прийшла Ольга з своєю дружиною до Деревлян і на сей раз узяла з собою малого свого сина Святослава, - завоювала кільки деревлянських городів і обступила військом їх город Іскоростень. Деревляне перелякалися і зачинилися у городі. Тоді Ольга послала до них послів, і ті сказали їм: „Княгиня каже: буде вже з мене тієї помсти за чоловіка мого Ігоря; тепер я звоювала всю Деревлянську землю й наложила на неї дань. Так само хочу зробити й з вами. Пришліть мені тільки від кожної хати по три голуби й по три горобці, то я й піду". Іскоростенці дуже зраділи, що таку невелику дань наложила на них княгиня й зараз позносили все Киянам до табору, а Ольга звеліла до ноги кожному голубові й кожному горобцеві привязати по ганчірці, а у-вечері підпалити й пустити на волю. Так і зробили: підпалили ті ганчірки, привязані до ніг і попускали голубів і горобців на волю. Вони знялися й зараз таки полетіли у город по своїх гніздах, а горобці по-під свої стріхи, і город враз запалав страшенним вогнем. Кинулися бідні городяне з города у поле, а Кияне - на них; багато їх повбивали й багато позабірали в неволю.

Так оповідає Літописець те, що чув од людей. Але з сього всього певне тільки те, що Ольга воювала з Деревлянами й позбавила їх тієї волі, яку мали вони ще за Ігоря. Дуже може бути, що Поляне, од яких чув Літописець про помсту Ольги, навмисне зробили Деревлян якимись дурнями.

Друге, що оповідає Літописець про Ольгу - се те, як вона охрестилася. Літописець оповідає про се так. Ольга поїхала у Візантію, де тоді царював Константин Багрянородний. Вона йому дуже припала до вподоби за свою вроду й розум і він хотів одружитися з нею, кажучи, що їй краще б пристало царювати у великому царстві, - от такому, як була тоді Візантія, - аніж жити дома, серед дикого народу. Ользі Константин був не до мислі і вона рада б була як-небудь одчепитись од його, а через те сказала йому: „Охрести мене, - будь мені хрещеним батьком, а то не гаразд тобі мати жінку поганської віри". Цар дуже зрадів, і незабаром патріарх константинопольський охрестив її, і дали ій імя Олена. Тоді цар знов почав прохати її, щоб вона йшла за нього, але Ольга одмовила йому: „Я б і рада була, царю, та сам ти гаразд знаєш, що христіянська віра не позволяє батькові брати собі дочку за жінку, а тепер ти ж мені став хрещеним батьком, а я тобі донькою". - „Перемудрила ти мене, Ольго" - промовив цар і подававши подарунки - грішми їй і усім, хто був з нею, пустив їх до-дому. Було се у 957 році.

Так говорить київська Літопись, але, як ми певне знаємо із візантійських джерел, імператор Константин був жонатий; дотого Ольга тоді була вже зовсім стара; крім того, про охрещення Ольги у Царграді не каже нам нічого й візантійська історія, тоді як вона найдрібніще описує про те, як приймали княгиню Ольгу у Царграді. Тому-то треба покласти, що Ольга їздила у Царград ще нехрещена, а охрестилася вона тоді, як повернулась звідти до Київа. І сталося се не пізніше, як у 958 р., бо у німецьких джерелах згадується, що у 959 році до короля Римського Оттона Першого прибули посли од королеви Руси - Олени; а се, як ми знаємо, христіянське імя Ольги.

Кращого вітання сподівалася Ольга у Царграді і її дуже вразило те, що її довго продержали у Суді (візантійська пристань), поки допустили бачитися з імператором, та що імператор не краще її вітав, як якогось там Сірійського посла. Се невдоволення своє виявила вона грецьким послам, що прибули до неї пізніш у Київ. Довго держала вона їх у Почайні (київська пристань), і коли вони запитали, чи довго їм дожидатися, одмовила: „Нехай постоять у мене в Почайні стільки, скільки я у Суді дожидалася".

Охрестившись сама, Ольга хотіла охрестити й єдиного сина свого Святослава, та він не схотів і одказав їй: „Не добре мені міняти віру, коли й уся дружина моя держить віру наших дідів і прадідів, - вони ж сміятимуться з мене". Так до смерти він і не хрестився.

Державою Ольга правила міцно, не згірш од чоловіка свого Ігоря. Се знати з того, що за час між Ігорем і Святославом Руська держава не ослабла й не розвалилась, і Святослав, ледве ступив на князівство, міг одразу взятися до далеких походів.

Святослав був справдішній лицар, чистий запорожець, на князівському столі. Літописець малює його так: „Святослав був хоробрий, легкий на ходу як пард; у поход не возив з собою ні казанів, ні наметів; нарізував конину, воловину або звірину тоненькими шматками, пік на вуглях і так їв; спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов з ким воювати, то посилав вперед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: „іду на вас". Се він робив на те, щоб вороги мали час зготовитись до бою, бо він вважав, що не по лицарськи несподівано, потайки на когось нападати. Се був князь-вояка, кохався він у походах; дома, в князівстві порядкувала громада, а він навіть не втручався до її розпорядків".

У-сам-перед пішов він війною на Хозарів, шо жили по низу Волги, побив їх, звоював їх город Білу вежу (Саркел), пограбував Ітіль і рушив далі до Кавказу, на річку Кубань. Земля та звалася тоді Тмуторокань і по ній блукали народи: Ясси (Осетини) та Касоги (Черкеси); він їх теж звоював і наложив на них данину. Звідтіля подався він на Волгу, де повоював Болгарію й зруйнував їх город Болгар. Вертаючись до-дому, зайшов до Вятичів, підбив їх і наложив на них дань. Коли він повернувся до Київа, то застав там послів од грецького царя Никифора Фоки. Никифор Фока прохав його, щоб він ішов на Дунай - воювати Дунайських Болгар. Тут до-речі буде сказати, що уявляла з себе Болгарія в той час і як ставилася вона до Візантії.

У першій половині Х віку молода Болгарія дуже притиснула була Візантію: цар болгарський Симеон підбив під свою кормигу ввесь Балканський пів-острів, так що Візантії доводилося круто. З наступником Симеона - Петром Візантія мусіла уложити дуже непочесну за-для себе згоду: вона признала Петра царем, а Болгарську церкву незалежною, віддано було за Петра візантійську царівну та ще до того візантійський імператор зобовязався платити Болгарії що-року данину. Як став імператором Никифор Фока, то він зрікся давати дань і послав до Святослава послів, прохаючи його, щоб він допоміг йому проти Болгарів. За таку поміч цар послав Святославові великі дари. Святослав зрадів такому випадкові і зараз таки з дружиною своєю рушив на Дунай та під Доростолом (де тепер Силістрія) розбив болгарське військо. Се так вразило царя Петра, що він заслаб і скоро вмер, а Святославові так сподобалося у Болгарів, що він остався у них, осівши у городі Переяславці (у Преславі на Дунаї, коло Тульчи). Зосталася його мати Ольга у Київі сама із трьома його синами: Ярополком та Олегом, та третім Володимиром, що родився ніби то од Ольгиної клюшниці Малуші.

Тим часом, поки Святослав жив у Переяславці, промінявши свою Україну на Болгарію, під Київ підступили й облягли його навкруги Печеніги. Печеніги, сей азіятський народ, ще в 880-тих роках прийшов з Азії, натиснув Угрів і присилував їх посунутися на Дунай, а сам з своїми ордами, розкинувся на всій простороні од Дону до Дунаю і більш як 150 літ шарпав Україну. Печеніги так облягли Київ, що ніяк не можна було з города вийти.

Викликали Святослава з Болгарії. Він зараз рушив під Київ і прогнав Печенігів у степ. Але йому не хотілось оставатися дома і він знову задумав вернутись на Дунай. Тоді Ольга почала просити його не кидати рідного города й не покидати її на старості літ, а він одмовив їй, що в Переяславці йому краще жити, ніж у Київі, бо там є всячина: туди йде від Греків золото, срібло, дороге вбрання, вино, всяка садовина і городина; від Чехів та Угрів: срібло й коні; з України: шкури, віск, мед, невільники. Ольга прохала його зостатися хоч до її смерти і справді скоро померла. Поховали її під Десятинною церквою у Київі.

А Святослав, поховавши її, настановив у Київі за князя старшого свого сина Ярополка; у Деревлян, в Овручу - посадовив другого свого сина Олега; Володимира-ж прохали до себе Новгородці, і Святослав послав його до них з дядьком його Добринею, а сам подавсь знову на Дунай.

Але поки він був у Київі, Греки замирилися з Болгарами й підмовили їх, щоб вони не пускали до себе Святослава. Літописець оповідає, що ледве він підійшов до Переяславця, як на зустріч йому прийшло болгарське військо й не пустило доступитися до города. Вже почали були Болгари перемагати дружину Святославову. Тоді він зібрав її і сказав, що умре тут, а добуде Переяславець. Кияне знову накинулись на Болгар, розбили їх і увійшли у город. Святослав зараз дознався, що се Греки підмовили Болгарів, і послав своїх послів у Візантію, щоб вони так сказали грецькому цареві: „Іду на твою землю і хочу взяти Царград, як здобув собі Переяславець". Греки послали йому дари й довідавшися, що в нього тільки 10 тисяч війська, тим часом виставили проти його ніби-то аж 100 тисяч. Але Святослав розбив те військо й став наближатись до Візантії, грабуючи все по дорозі та палячи городи. Узявши Филипополь, Святослав, щоб налякати Болгарів, ніби-то звелів посадити на палі 20 тисяч чоловіка. Се так налякало їх і такий жах обняв усіх, що вже инші міста, не боронячись, піддавалися йому. Святослав вже наближався до Царграду, як імператор Іван Цимісхій, що заступив Никифора після його смерти, вислав до нього послів з дарами. Багато набрав Святослав тоді з них дані, - брав він і на живих своїх вояків і на мертвих, кажучи, що се буде на їх жінок і дітей.

Але Цимісхій не кидав думки виперти Русь з Болгарії, бо такий сусіда був дуже небезпешний для Греків, і от, зібравши величезне військо, в-сам-перед пішов він до столиці болгарської - Великої Преслави, що була недалеко Шумли (тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул). Там замкнувся з своїм військом воєвода Святославів Сфенкел (мабуть Свенельд), а з ним був і болгарський цар Борис, син Петра, що його Святослав держав у неволі. Два дні боронилася Русь, але у велику пятницю місто було взято, Сфенкел з невеличкою купкою утік до Святослава, що сидів тоді у Доростолі, а царя Бориса Цимісхій признав Болгарським володарем. Се дуже вподобалося Болгарам і вони стали допомагати Грекам. З Преслава Цимісхій пішов до Доростола, обгорнув його навкруги військом, а з Дунаю - своїм флотом. Велика січа була під сим городом. Вже Греки почали були перемагати Святославову дружину. Тоді він крикнув на свої вої: „Нема вже нам де подітись! Хоч неволею, а мусимо стати до бою; а не посоромимо-ж землі Руської та поляжемо тут кістьми: мертві-бо сорому не мають! А втічемо, то буде нам сором. Як поляже моя голова, тоді самі за себе думайте-гадайте". Одбилася Русь од Греків і замкнулися вони у Доростолі. Три місяці видержували у місті тяжку облогу, кілька разів хотіли вихопитися з міста, але їм не щастило. Грецький історик оповідає, що між вояками Святославовими було багато жінок, одягнених і узброєних, як чоловіки, і билися вони ще завзятіше од них. У-ночі виходила Русь з города, забірали побитих, роскладали на березі Дунаю великі вогнища, на них палили мерців, а як що вбитий був значного роду, то приносили богам жертви. Усе се робили з дуже великим галасом, співами й плачем.

У битві 24 липня (юля) Святослав був поранений і трохи не попав у неволю. Се була остання битва. Після неї Святослав оддав Грекам узятих в боях невольників, зрікся Болгарії й замирився з Цимісхієм. Склавши сю згоду, Святослав схотів побачитись з імператором. От що говорить грецький вчений Лев Діякон, що своїми очима все те бачив, про стрічу візантійського імператора з Святославом: „Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почтом; одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а на йому була невеличка купа людей; усі гребли веслами й князь теж, тому його не можна було одразу розпізнати. Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий, широкий у плечах і з товстою шиєю чоловяга; лице в його суворе й недобре, ніс плескуватий, очі сині, брови густі, вуса довгі й покуйовждені, борода голена, а голова обстрижена, - тільки довга чуприна висіла на маківці; у правому вусі дорога сережка, а зодягнений був у просту білу сорочку, - трохи біліщу, ніж у дружинників".

Побалакавши з царем, він одїхав і незабаром з усим військом рушив до Київа. Греки тим часом дали звістку Печенігам, що Святослав вертається до-дому з невеликою дружиною і везе з собою багато всякого добра. Печеніги, почувши про се, засіли над Дніпровими порогами й стали дожидати його там. Довідавшись про се, Святослав остався зімувати в устю Дніпра. Скоро не стало в дружини харчу і вони поїли усі свої коні. Тоді Святослав зібрав свою дружину, і на раді положили - пробитись крізь Печенігів. Але Печенігів була велика сила і вони із своїм ватажком Курею кинулися на Святославову дружину й повбивали мало не всіх. Тільки Свенельд якось щасливо промкнувся в Київ, не знати - човнами, чи суходолом на конях. Святослава самого теж вбито, а з черепа його печеніжський ватажок, кажуть, ізробив чашу, окував її золотом і на бенкетах пив із неї вино. Так скінчив своє життя Святослав у 972 році. Мав він тоді усього яких тридцять літ.

Після Святослава зосталися сини: Ярополк у Київі, Олег у Деревлян і в Новгороді - Володимир.

Сім літ - між смертію Святослава й Володимировим князюванням У Київі - сі три брати воюють між собою. Літопись оповідає, що перш за все вийшла війна у Ярополка з його сусідом Олегом. Причиною був ніби-то згадуваний вже не раз боярин київський Свенельд.

Син сього Свенельда - Лют, блукаючи якось по лісах на ловах за звіром, забрів у деревлянські ліси і там стрівся з Олегом, що теж був на полюванні. Довідавшися, що се син Свенельда, Олег дуже розсердився і вбив його (мабуть була якась ворожнеча між ними). Свенельд, як прочув про се, схотів помститись за сина і став намовляти Ярополка, щоб він одняв у брата Олега Деревлянську землю. Довго Ярополк не приставав на се, а потім послухав старого боярина і пішов війною на брата.

Коло міста Овруча вони зійшлися, і Ярополк розбив братову дружину; вона кинулася до городської брами, шукаючи захисту у місті. По-перед брами був рів, а через нього перекинутий був неширокий місток; дружина, тікаючи од ворогів, поспішалася в город і так натиснула на міст і натовпилась на йому, що люде й коні почали падати у рів і багато народу там загинуло. Туди-ж упав і Олег. Як тільки Ярополк увійшов у город, він звелів знайти братове тіло, гірко плакав над покійником-братом і звелів поховати його, дорікаючи Свенельдові, що помстою своєю він довів його до братовбивства.

Перечувши про се, Володимир дуже злякався і втік з Новгорода до Варягів за море шукати помочі, а Ярополк послав свого воєводу у Новгород і підгорнув се місто під себе. Через якийсь час вернувся Володимир од Варягів з чималою дружиною й повиганяв з своїх волостей Ярополкових посадників, а тоді надумав іти війною на Ярополка. Але попереду поклав підбити собі Полоцк, щоб мати більш сили для боротьби з братом. Літопись оповідає про се иначе - ніби-то він пішов на Полоцьк, тому, бо прочув, що тим часом Ярополк посватав доньку полоцького князя Рогволода - Рогніду й заручився з нею. Володимир послав до Рогволода своїх сватів, але Рогніда одмовила їм: „Не роззую сина рабині і не піду за його", натякаючи сим на те, що Володимир був син простої клюшниці (тоді був такий звичай, що молода після шлюбу мусіла роззувати молодого). Дуже розгнівавсь Володимир і саме тоді, як поїзжане зібралися вже везти Рогніду до Ярополка, напав на Полоцьк, убив Рогволода і двох синів його, силомиць узяв Рогніду собі за жінку і подався на Київ, де заперся Ярополк. Тут він побачив, що не легко добути брата свого у Київі і став підмовляти Блуда, боярина братової дружини, щоб той як-небудь зробив так, щоб Ярополк вийшов із города. Блуд згодився, пішов до Ярополка і став радити йому й вмовляти його, щоб він скоріш пішов до Володимира й сказав йому так: „Ти подужав мене, брате! Бери собі Київ, а мені що даси, те й візьму". Так воно й сталося.

Як знати з сього, Ярополк був чоловік дуже не твердої вдачи: там він послухав Свенельда й пішов на брата свого Олега, тут послухався Блуда й сам оддавсь до рук Володимирових; своєю волею він нічого не робив, і крутили молодим князем бояре, як хто хотів. Ярополк послухався Блуда й прийшов до Володимира, але на нього накинулися два варяги й на братових очах вбили його. Таким побитом у 980 році Володимир здобув собі Київ.

За Володимира, а потім ще за сина його Ярослава, держава Київська була найславнійша й найсильнійша за ввесь час. Ставши київським князем, Володимир позбірав усі українські землі та й инші, що до Київа належали, приборкав неслухняні землі, що не хотіли йому коритись і прилучив де-які нові, дальші. Так знаємо з літописи, що він ходив походом під Карпати, в теперішню Галичину, і забрав назад од Поляків українські міста Перемишль, Червень та инші на західньому пограниччю держави. За сі пограничні міста завжди була колотнеча Русинів з Поляками: Поляки підгарбували їх під себе, а київські князі йшли та одбивали. Так само мусів Володимир забрати назад свої землі і на Побужу, що підбили були Ятвяги (литовське племя). Певно під час тих походів заглянув Володимир і на полудневе згіря Карпаття, де тепер угорські Русини, бо воно теж належало до Київської держави. З тих часів ото задержалося у закарпатських Русинів наймення „Русин", „Руснак".

Приборкав Володимир і Вятичів та Радимичів, що були перестали слухатися його, ходив походом на Волзських Болгарів, але мабуть не мав великого там щастя. Літопись, згадуючи про сей похід, додає, що Добриня (дядько Володимира) так сказав Володимиру: „Я оглянув взятих в полон Болгарів - вони в чоботях (то б то великі пани, як на нас), дани нам давати не будуть - лучче шукаймо „лапотників" (таких, що в личаках ходять). За кілька літ Володимир мав уже величезну українсько-руську державу, що сягала від гір Карпатських до Кавказу, а на півночи до Волги, до великих озер, що недалеко теперішнього Петербурга. На місце бояр і намісників по великих городах по тих землях Володимир посадив своїх синів: він мав багато дітей, бо мав багато жінок. Так от в Новгороді посадив Вишеслава (потім Ярослава), в Пскові - Судислава, в Полоцьку - Ізяслава, в Смоленську - Станислава, у Турові (в Дреговицькій землі) - Святополка, в Володимирі (на Волині, певно разом з карпатською Русю й польським пограниччям) - Всеволода, в Тмуторокани (Полоне, кримські та кавказькі волости) - Мстислава, в Ростови (в землі давнішої Мери) Ярослава (потім Бориса), в Муромі (по Оці) - Гліба. Сам Володимир мав в своїх руках землі Полян, Сіверян, Радимичів та свіжо приборканих Вятичів. Тепер уже Київська держава була міцно звязана, бо була в руках одної князівської родини, хоч і тут бувало не без того, що той або инший син перестане слухатися й повстане проти батька. Се зробив наприклад Святополк, а пізніш Ярослав.

Але не тільки сим Володимир звязав усю державу, що порозсажував скрізь своїх синів - він захотів звязати її звязею иншою, добровільною, щоб городи та землі корилися київському князеві не тільки з страху перед його дружиною, але щоб бачили свою користь, свою вигоду з того, що належать до Київа. Для того він старався придобрити собі громаду: закликав на нараду громадських „старців"- людей старших, поважніших; крім того робив дуже часто бенькети й на них скликали людей з ріжних городів, усих прихожих годував та поїв. Обдаровував усячиною людей бідних, калік, сиріт. А з того всього пішла скрізь про нього слава, як про князя „ласкавого", прозивали його „ясним сонцем".

Але найважніщим ділом Володимира було те, що він завів на Руси христіянську віру. Правда, ще й перед Володимиром були на Руси христіяне; так от князь Аскольд був христіянин, за князя Ігоря була вже навіть у Київі церква св. Ілії, бабка Володимира Ольга була христіянка. Але Володимир задумав охрестити всю державу. Він добре розумів, що для державного життя христіянство матиме величезну вагу, бо сю віру заводить сам князь, правительство; духовенство буде держати руку князя, научатиме людей коритися князеви та шанувати його. З христіянством прийде на Русь освіта, наука і се ще дужче гуртуватиме людей коло Київа, столиці київської держави. Де-ж було позичити того христіянства? А певно, що у Візантії. В ті часи Візантійська держава для усих дрібніших та менш культурних народів здавалася чимсь величнім, якимсь немов світилом небесним і коли воно кине хоч проміньчик світла на якийсь „варварський" нарід, то то вже велика честь і слава для нього. Усі хилилися тоді перед величністю Візантії, бо й справді культура в ній була тоді висока. Ото-ж і Володимир захотів перейняти багато дечого з Візантії, щоб підняти силу й повагу своєї держави. Але переймаючи всячину, не міг він не перейняти звідти й христіянства. А тут як раз і добра нагода трапилась: грецькому імператорови Василєви сталася скрута, бо збунтовались проти нього його-ж війська. Він удався за поміччю до Володимира, а той одказує: добре, помочи дам, тільки оддаси за мене свою сестру Анну. Се була тяжка умова для імператора: де-ж таки, оддати „порфирородну доньку порфирородного імператора" за якогось північного варвара! Але не було иншої ради, і імператор згодився, тільки зажадав, щоб Володимир охрестився. Володимир теж згодився на се, пішов на поміч імператорови і врятував його. Але коли лихо минуло, імператор не додержав слова: не оддав за Володимира своєї сестри. Тоді Володимир вирушив походом у Таврію й там обложив грецький город Корсунь (недалеко теперішнього Севастополя). Се було року 988.

Греки заперлися у городі і так добре оборонялися, що Володимир, як не силкувавсь, нічого не міг їм заподіяти. На той час якийсь корсунянин Анастас чогось зрадив своїм і кинув до Володимирового стану стрілу із написом: „На схід сонця од города є криниця, а з неї проведена вода у город: одведи воду, і здобудеш місто". Так Володимир і зробив. Через згату мусіли корсунці оддати свій город, і Володимир увійшов у нього.

Тоді візантійський імператор побачив, що треба додержати обіцянки. Він вблагав свою сестру поїхати у Корсунь і одружитись із Володимиром, хоч вона дуже того не хотіла й казала, що їй смерть краща, ніж отой нелюб. Та проте послухалась брата й поїхала. Там у Корсуні й відбулося весілля її з Володимиром, а Корсунь Володимир вернув Грекам немов дарунок за жінку. Де саме охрестився Володимир, напевне не знаємо, але найскоріш таки у Киіві, і то ще перед походом на Корсунь.