Читать книгу «Історія України-Русі. Том 1» онлайн.

Виступало духовенство й проти лихви. Ось як наприклад говорить про неї митрополит Никифор: „коли ти постишся, а береш великий процент, нічого не поможе тобі піст: ти думаєш, що постишся, а сам їси мясо - не мясо овече або иншої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяжким ножем - „лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго ръза".

За князівських часів сталася подія великої ваги: заведено на Руси христіянство. За князів Володимира Великого та Ярослава була вже впорядкована церква, засновані катедри (катедральні собори) по великих містах, висвячено доволі духовенства. За сто літ христіянство значно поширилося по великих осередках (центрах), особливо в Київі. Але не те було по селах, по глухих кутках: ще в другій половині XI в. люде уважали, що церковні обряди, як от вінчання, причастє - то для князів та бояр, а сами й далі моляться богу Перуну, Хорсу, роблять се потайки, ставлять „трапези" роду й рожаницям, моляться огневи. Довго ще христіянство було вірою городською та панською, поки дійшло на село. Але як і дійшло воно на село, то повстало „двоєвіріє", тоб то хоч і прийнято було, наприклад, христіянські свята, але на христіянських святих перенесено прикмети старих поганських богів (Перун - Ілля, Даждь-бог - св. Юрий, Волос - св. Власій). З христіянськими обрядами злучалися поганські - напр. поганське весілля зосталося, як було за поганських часів, поруч христіянського вінчання, поминки, „проводи" - замість старої тризни; приносини до церкви, „канун" - замість поганської жертви. І се не тільки серед простого люду, але й серед „благовірних", освічених городян бувало оте „двоєвірство". Князі ставили церкви й манастирі, мали свої домашні церкви, возили за собою попів, їдучи в далеку дорогу, а поруч з тим споряджали в манастирях пири для монахів, але запрошували туди своїх знайомих, чоловіків і жінок, і добре там гуляли; дозволених трьох чаш не держалися, і пири ті кінчалися часом дуже не гарно. Саме випивання було під побожною покривкою: пили чашу за чашою во славу Христа, Богородиці, святих, співаючи при тім відповідні тропарі, і виходило - немов якась побожна одправа. Духовенство виступало проти сього, і монах Теодосій забороняє співати на пирах над чашами більш як три тропарі. Инше „Слово" так говорить про ті тропарі на пиру: „яку користь має від тропаря той, що пє вино: як напється, то не памятає й тропарів".

Як не як, христіянство робило своє: духовенству удалося обмежити свободу з шлюбами; через їхню проповідь трохи легче стало життя челяді, де що помогло воно й в справі великої лихви. Люде стають побожні, тоб то: ходять до церкви, додержують постів, дають жертви на церкви, на духовенство й старців.

До побожности належало й ходити по святих місцях. Ходили до Єрусалиму, на Атос (Афон), в Царгород. Ходило так багато людей, шо духовенство мусіло аж повздержувати їх: Кирик Новгородець радив лучче бути добрими дома сидячи, а ніж ходити в Єрусалим, а єпископ Нифонт ще виразніше говорить: „бо ходять тільки для того, аби не роблячи ходити та дурно (даром) їсти й пити".

Треба ще додати, що те духовенство, що наїхало до нас з Греції пробувало заводити на Руси й дещо таке, чого не треба було.

Наприклад воно проповідувало ненависть до людей иншої віри і забороняло їсти або пити з одної посуди з латинниками, брати від них їжу. Проте на се, видно, не дуже то звертав увагу народ; та се видно й з того, що князі наші дуже часто женяться на католичках, не зважаючи на духовенство. Далі, оте духовенство воюючи проти всяких спокус та гріхів, дуже згірдливо дивилося на жінку, обзивало її „знаряддям диявольської спокуси". Доходило до того, що забороняло не тільки третій, але навіть і другий шлюб; нападалося на усякі забави, музику, спів. Очевидно, що викорінити сього йому не удалося, тільки гаяли дурно час, людям кривду робили. Те саме грецьке духовенство заводить молитву за князя в церкви, та каже й дома за них молитись. Все се були нечувані у нас річи, і на українсько-руськім ґрунті не прийнялися.

Од Греків прийшло до нас і чернецтво з манастирями. Для руського громадянства - умертвлення тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли сю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до христіянства. Манастирі зявляються у нас за князя Ярослава; в другій половині XI в. було вже їх доволі, але, знати, були то манастирі невеличкі, - тільки Печерський у Київі незвичайно розрісся і при кінці XI в. мав 180 ченців, а в в. XII-XIII в Київі можно було налічити кілька тисяч ченців. Найславніщий манастирь був Печерський. Засновав його Антоній з Любеча, але упорядкував і зробив славним - Теодосий з Курська. Він завів найостріщу уставу, так звану студийську, що й у Візантії рідко де могли її видержати. Але пізнійше, після Теодосия, перестали її додержувати: ченці мали своє власне майно, були багачі і бідні і т.и. За Теодосия манастирь розвивається й економічно, розширює своє господарство, ставить славну муровану „велику церкву". Слава про Печорський манастирь пішла по всій Руси, і всі инші манастирі беруть собі його за зразок. Печорський манастирь в XI в. був розсадником вищого духовенства: звідси залюбки беруть єпископів в усі землі Руської держави.

Чернецтво здобуло собі поважання: в XII-XIII в. постригаються в ченці князі, а особливо княгині. Багато князів постригається перед смертю, щоб умерти ченцем. Певно, так робили не самі князі, тому розумніші з духовенства навіть виступали проти сього: „не спасе чорна одежа, хто живе в лінощах, а коли сповняти Божі заповіди, не пошкодить і біла одежа", - так говорить одне „Слово".

Найбільш манастирів було в Київі та в околицях - щось з 18; в Чернигівщині кілька (відомо - два), в Переяславщині - два, на Волині три, в Галичині щось з чотири. Крім своїх манастирів, чимало Русинів йшло здавна в грецькі манастирі: на Атосі (Афоні) - манастирь Богородиці та св. Пантелеймона вже в XI-XII були в руських руках; був руський манастирь в Єрусалимі і в Царгороді.

Найбільш знаємо ми про архітектуру в князівські часи, але тільки церковну. З не-церков знаємо всього: останки „Золотих воріт" в Київі та веж (башт) - холмської й камінецької Перші церкви будовали грецькі майстрі, то й форма та плян церковної будови були візантійські: з одною банею, хоч часом були й з пятьома і навіть девятьома. Найдавніші церкви, що достояли до наших часів, київська Богородиці Десятинна, чернигівська св. Спаса, київська велика Печорська, св. Михайла Золотоверха, св. Кирила у Київі, чернигівська Успіння (Єлецька), володимирська (Мстиславова). Але починаючи вже від середини XI в. будують церкви майстрі свійські, руські.

З не-церковних будов сливе що нічого не осталося. Найстаріша, ще з XI віку - „Золоті ворота" в Київі. Так вони звуться тому, що над стінами, на поверсі була церква Благовіщення золоченим верхом. Тепер осталися тільки останки стіни та шматок арки (дугового зводу). З XIII століття осталися дві холмські вежі (башти), четверокутні, з дикого каменю без цегли й цементу, та камінецька, кругла, з цегли.

З різьбарської роботи маємо дві домовини з мармору, обидві стоять в Софійському соборі в Київі. Одна зветься домовиною Ярослава. В Галицько-волинських землях різьбарство було більш поширене; там навіть в церквах (в Холмській катедрі) були різьблені з каменя фігури Христа й Предтечі на церковних дверях.

В найбагатчих церквах майстрі робили фрески та мозаїку. Фрески - се мальовані водними фарбами на клею образи святих або не-церковні, світські малюнки (напр. у Софійському Соборі на стінах на сходах наверх). Фрески збереглися в Софійському соборі грецької роботи і в Кирилівській церкві (теж в Київі) - руської роботи.

Крім того малювали вже тоді й ікони. Серед печорських ченців славився Аліпій-іконописець. Взагалі по багатих церквах розписували фрески, а по малих були ікони, що можна було переносити з церкви до церкви, з дому в дім.

Славилися в ті часи ще мінятюри, тоб то дрібні, маленькі якісь образки або мальовання по церковних та инших книжках. До наших часів зберігся, наприклад, образок родини кн. Святослава Ярославича. Се була робота наших, найбільш київських майстрів.

Але ще трудніща й цінніща робота була - мозаїчна. Мозаїку, чи „мусію", як казали тоді, знаємо ми тільки в найбагаччім центрі руської культури - Київі, і то за кращих часів його - від кінця Х в. до початку XII в.: Задержалась вона в Софійській катедрі, в Кирилівській церкві та в Михайлівськім манастирі. Се теж, образи святих, але не мальовані, а виложені з шкла ріжного кольору. Робилося се так: в свіжо розведений цемент вкладали шостигранні шматочки шкла ріжного кольору, але кольор до кольору укладали так, що з того виходив малюнок. Се теж робили не тільки грецькі майстрі, але й наші, київські.

Нарешті найтрудніща робота - емальєрство. Емаль уживали тільки для маленьких образків. Се дуже трудна робота, бо треба було топити на вогні усякі фарби і наливати їх в одгорожені ямки так, щоб потім з тих фарб вийшов гарний образ, як мозаїка з шкла. Очевидно, що емальовані речі куповали тільки великі пани. Але крім сих вигадок, що прийшли до нас з Візантії, були ще й инші делікатні роботи з золота, з срібла, що теж потрібні були тільки для великого панства, хоч дещо, як дорогі мистецькі сережки, перстені і т. и., певно знаходило дорогу й до людей небагатих.

Перший з князів, що дбав про культуру в Київі, на Руси, був Володимир Великий. Перейнявши з Візантії христіянство, вибудовав камінну Десятинну церкву в Київі, закликавши візантійських майстрів. Будовав багато й деревяних церков. Він же перший подбав і про освіту - принаймні щоб мати своїх священників, а не позичати їх з Візантії. З Візантії переніс Володимир і монету, срібну та золоту. Монети сі з одного боку мають Спасителя, а з другого в них - сидяча постать Володимира в царському убранні, з хрестом в руках; наоколо підпис: „Вламиръ (Владимиръ) на столъ"; на инших є: „Владимир а се єго с(еребро)".

Слідом Володимира пішов Ярослав Мудрий: йому приписують так звану „Руську Правду", хоч вона складалася ще й перед Ярославом і після нього багато десятків літ (ще Мономах додавав дещо до неї). Що ж до ширення христіянства, то він поставив два манастирі: св. Георгія й Ірини, при ньому ж почався й славний пізнійше київський Печерський манастирь. Дбав він і про освіту та книжність. Він збірав „писців" - по нашому письменників, і велів їм перекладати книжки з грецької мови на словянську і попросту списувати. При Софійській катедрі, що він збудовав, спорядив велику бібліотеку. В школі за Ярослава училося „книгам" ніби то аж 300 душ. Будовав він багато церков - між иншим в Юриєві на Пороссі. Він же поставив першого руського митрополита Іларіона. Особливо любив він будовати. На тому місці, на голому полі, де була р. 1036 битва з Печенігами, поставив катедральну церкву св. Софії, згадані два манастирі і „Золоті ворота" з церквою Благовіщення над брамою. В Новгороді теж поставив нову катедру св. Софії, не таку правда роскішну, як в Київі.

За Ярослава бачимо срібну монету з його іменем, з написом: „Ярославле съребро".

Взагалі ж до кінця XII в. Київ був найславнійшою столицею в українських землях, - се був осередок релігійного життя, тут були найбагатші церкви й манастирі, тут проживала найпишнійша аристократія. Тут був і головний торг для всяких мистецьких виробів. До кінця XII в. кожен важнійший князь старається полишити якусь памятку по собі: манастирь або церкву, а в XIII в. вже сього не роблять, а ще й розтягають звідти зібране там добро. Андрій Боголюбський, що зруйновав Київ, викрав славний образ Богородиці з Вишгорода і завіз у свій Володимир над Клязьмою; король Данило Галицький, будуючи катедру у Холмі, позабирав образи з Київа, з манастиря св. Федора і з Овруча, дзвони теж „принесе ис Києва".

В Київі сидів митрополит, тут поставлялися єпископи для всіх земель Руської держави. Тут було найбільш манастирів та ченців - Київ став „руським Єрусалимом". Так само й з книжністю. Найбільш письменників XI-XII в. так чи инак звязано з Київом. Тут же в Київі склалося старе Руське Право, що потім трошки змінене, перейняло велике князівство Литовське та Московська держава.

Культурна робота в инших українських князівствах

Коли ми після Київа звернемося наприклад до Чернигова, то побачимо, що культурне життя там без порівняння бідніще. Князі і там ставили церкви: Мстислав поставив катедральну церкву св. Спаса, Давид - церкву Бориса і Гліба, а Святослав Всеволодович церкви Благовіщення та св. Михаїла. Чернецтво не дуже там процвітало: хоча й було своїх два манастирі (св. Богородиці на Болдиних горах, тепер Єлецький), та Бориса й Гліба, але чернигівські князі, коли постригались у ченці, то їхали до Київа. Чернигівщина полишила нам цінні писані твори, написані дружинниками: таке „Слово о полку Ігоревім", Паломник Данила Мніха та инші.

В Переяславщині був написаний життєпис Мономаха, анонімне житіє Бориса та Гліба, та ще надибуємо сліди лицарської поезії.

Волинь та Побужя, крім церков (між иншим вибудовав роскішну церкву Володимир Василькович), полишили нам дуже багато галицько-волинських рукописів з XII-XIII в., писаних євангелій і т. и. Дуже цінна Волинська літопись, писана в 1270-80 роках, та й инша збірка українсько-руських літописей мабуть уложена була десь на Волині.

Нарешті в Галичині найцікавіще те, як там східні, візантійські впливи товаришували з західніми, і при тім православний Русин не одгорожується і не одпльовується, як радили грецькі духовні, від людей латинської віри. Католик для галицького Русина перш за все „християнин", а не чужовірець; папу літописець зве „отцем", хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській". На кожному ступіні галицький літописець зазначає свою руську самосвідомість: він тішиться, що угорський король сказав на місто Володимир, що такого і в Німеччині не бачив; тішиться, що Німці дивувалися, коли Данило приїхав до них в „руському" убранні; любо йому підчеркнути славу руських князів: що „ніхто з князів не входив так глибоко в Лядську землю, окрім Великого Володимира" або, коли Данило збірався на Чехів, зазначає, що в Руській землі ніхто перед тим не воював Чеської землі.

Галицькі українці переймали чимало дечого з Заходу, од сусідів, але своєї руської культури не позбувалися. Остатні галицько-волинські князі хоча й прикладають до своїх грамот латинські княжі печатки, але при тім додають, що вони князі „всеї Малої Руси". Донька чи сестра князя Льва вступає до латинського кляштора в Новім Сончі, а сам Лев клопочеться, щоб завести осібну галицько-волинську митрополію; останній князь Болеслав Тройденович, католик, переходить на православну віру, щоб бути князем Галицько-волинським, а його вороги виступають проти нього за те, що він ширить латинство і за се навіть убивають його. Одно слово, з того, що Галичина була близша до заходніх народів, ще не виходить, що галицькі Русини були байдужі до своєї національности або навіть зреклися її та своєї руської культури.

Уже за часів Володимира Великого і Ярослава були школи при єпископській катедрі: треба було вчити на священиків, дяків і простих співаків. За Ярослава, наприклад, одразу було в такій школі по 300 душ. Але крім церковних шкіл по великих містах, як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусіли бути й приватні (частні) школи. Найважніша наука була - навчитися читати, потім писати й рахувати і се потрібно було для тих, хто йшов за урядовця-писаря на службу до князя чи до купця якого. Вчили ще й грецької мови, бо тоді Русь найближче стояла до Візантії, а за те в західніх українських землях учили латинської та німецької мови.

Якою ж мовою учили в школах та якою писали книжки (кажемо писали, бо друковати тоді ще не вміли - аж при кінці XIV віку до сього дійшли). Ото ж і вчили і писали мовою церковно-словянською, - позичили її од Болгарів, де святі Кирило та Методій перші придумали словянську азбуку та почали на свою, болгарську мову перекладати святе письмо та инші церковні книжки. Ті книжки з тією мовою принесли й до нас на Русь, почали по них одправляти в церкві, а крім того по тих книжках та тією ж мовою й учити по школах. Ся мова була чужа для нашого народу, що й тоді говорив українською мовою, тільки трошечки одмінною од теперішньої, але все ж розбірати де шо в церковно-словянській мові міг, міг легко її вивчитися, тим більш, що читалося по українськи, тоб то хоч і стоїть там наприклад „свътъ", але читали та вимовляли: „світ"; „Богородице Дъво"-„Богородице Діво" і так далі. Наші письменні люде, пишучи літопись чи житія святих, хоча й писали церковно-словянською мовою, а проте так і видно скрізь, що то писав українець; знайдемо там і „парубок", і „кожух", і „призьба", а на призьбі „кітка", і „глечик" і багато-багато инших суто українських слів.