«Історія України-Русі. Том 1»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лев переніс свою столицю у город Львів, що був збудований ще за батька. Він жив у злагоді з Татарами і з ханами їх Ногаєм та Телебугою ходив на Польщу, (мав на думці зробитись польським князем у Кракові), здобув для сина свого Юрия город Люблин. Се була остання перевага Руси над Польщею. З сими ж таки ханами ходив він і на Литву - добивати Ятвягів, та на Угорщину - на якийсь час загорнув був під себе частину Угорської Руси. Лев був дуже здібний, жвавий чоловік і усяково старався вдержати у Галичині батьківські порядки, а синові свойому оставити спадщину (наслідство), що досталась йому од батька. При кінці життя свого він на-ново побудував город Львів і зміцнив його кріпості, оселив у ньому чужинних купців з Німців, Вірменів та инших. Ідучи слідом давніщих князів, останнні дні свої він прожив, як переказують, у манастирі ченцем. Умер він десь коло 1300 року.

Після Льва зробився князем син його Юрий І. В його руках зібралися усі Романові землі, бо про Мстиславових синів нічого не чути; Юрий переніс столицю до Володимира (Волинського).

За його князювання Поляки забрали назад Люблинську землю, - нічого не помогло й те, що він оженився на доньці князя Куявського (одно з польських князівств) Казимира, та був з ним в союзі.

Инший союз був з пруським (німецьким) хрестоносним рицарством. Ще за Данила почався сей союз - найбільш проти великого князівства Литовського, що по смерти Мендовга дуже зміцняється і стає дуже небезпечним сусідом для Галицько-волинської держави.

Взагалі ж князювання Юрия було часом розцвіту і сили Галицько-Волинської держави. Між иншим за Юрия І в галицько-волинських землях поставлений був свій митрополит Ніфонт, бо київський переїхав на північ у Володимир Суздальський.

Літописець так описує нам сього князя: „Юрий був муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його князювання Руська земля тішилася спокоєм і славилася своїм багацтвом". Підписувався він так: „Король Руський, Великий князь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький і Дорогичинський". Що він зве себе „королем" (як давніще Данило), се тому, що, за нього, Папа Римський знов думав був завести унію в його державі і мабуть прислав йому королівську корону.

Докладно не знати, коли саме вмер Юрий Львович, але у 1315 році в Галицько-волинській державі князювали вже його сини Андрій та Лев. Чи мав Лев свій осібний уділ, чи вони правили обидва разом - не знаємо, хоч є звістки, що Андрій сидів на Волині (у Володимирі Волинському), а його брат в Галичині. Як-не-як, а брати правили спільно і в добрій злагоді йшли проти Татар стежкою, проказаною їхнім прадідом Данилом. З Хрестоносцями та Польщею вони приятелювали. Щоб ще близчими до Польщі бути, вони одружили сестру Марію з Мазовецьким князем Тройденом. Князів сих, Лева та Андрія, дуже поважали на Заході. Польський король Володислав Локєток у листі свойому до Папи пише з жалем: „Два останні Руські князі, що були за-для Польщи твердим щитом од Татар, пішли з сього світа".

Андрія і Льва у 1223 році не було вже на світі. Коли саме, де і як вони померли - не відомо. Після них не зосталося синів, і через те бояре покликали до себе сина сестри їх Марії, Болеслава Тройденовича. Хрещений на католика, він, ставши Галицьким князем, перейшов на правослааіє і став зватись Юриєм ІІ.

Те, що бояре не шукали собі князя з руського коліна, а вдалися до Мазовецького княжича, добре показує, як сильно відірвана, відокремлена була в той час Галицько-волинська Русь від решти земель Київської держави - відрізали її потрохи Литва, що всовувалась клином між західньою Русью і Київською, а ще більш ті „татарські люди", що прогнали князів та оддалися під Татар.

У 1331 р. Юрий II одружився у Плоцьку з донькою литовського великого князя Гедимина, вихрестивши її вперед; при хресті дали їй імя Євфемія, а скорочено прозивали її Офкою. Женившись на ній, Юрий через се близчий став із Литвою (з другого боку й Любарт, син Гедимина, був жонатий на доньці Юрия - Болеслава) і за його часу Галицьке-Волинське та Литовське князівства жили між собою як найкраще. Не те було із Польщею: держачись союзу з Пруським рицарством, Юрий увесь час, як Німці воювалися з польським королем Володиславом Локєтком, стояв осторонь і не втручався в їх справи, але син Володислава Казимир, увійшовши в згоду з Угорщиною, носився з думкою прогнати Юрия-Болеслава і забрати під себе Галицько-волинські землі.

У домашніх справах в князівстві був не такий лад, як у політичних. За свого князювання Юрий закликав у Галичину багато Чехів, Німців та всяких чужоземців-латинників, запрудивши ними землю, дозволив пробувати в державі католицьким священникам та ченцям. Се дуже було не до вподоби народові; а до того хоч він і перейшов на православну віру, а таки держався латинства (думають, що й жінку вихрестив він не на грецьку, а на латинську віру). Не подобалося все се й боярам, що мали велику перевагу над князем, так що він сам не міг навіть підписати й королівської грамоти, а раз-у-раз після його титулу „З ласки Божої прирождений князь усієї Малої Росії (Dei gratia natus Dux totius Russiae Minoris) підписувались і єпископи та бояре - боярська рада. І от у 1340 році зроблено змову і князя отроєно у Володимирі, а прихильників Юрия - чужинців, що були при ньому, і взагалі латинників, повбивали. На сьому князеви кінчається рід Романовичів у Галичині.

По смерти Юрия II бояре покликали до себе за князя литовського князя Дмитра-Любарта, сина Гедимина, зятя Юрия II. Се був зовсім зрущений князь, і може бути, що ще перед тим сидів він якийсь час на Волині, в „приймах" у Юрия. В руках його, так само як і Юрия, були усі Галицько-волинські землі.

З сього часу Литовські князі починають збірати в своїх руках землі давньої Руської держави і прилучати до нової держави Литовсько-Руської, а разом з сим в житті українських земель настають великі переміни. З другого боку смерть Юрия та князювання Любарта стали причиною для польських походів на українсько-руські землі, поки нарешті Польща не підбила під себе мало не всю Україну.

Одно слово, з часів князювання Любарта, останнього Галицько-волинського князя, починається нова доба: українсько-руські землі переходять під Литву та Польщу; Литва з Польщею змагаються за ті землі, поки вони не опинилися під Польщею. Але про се буде мова далі.

Переглянувши політичне життя українсько-руських земель Галицьке-Волинської держави до 1340 років, поглянемо тепер на східні українсько-руські землі, наддніпрянські.

Від самого татарського погрому й до початку XIV століття, або й довше, Київщина не була вже князівством, як раніш - не було в ній князів, а по всій Київщині постали городські громади, що просто підлягали Татарам. Такі громади найраніш повстали на галицько-волинському пограниччі (на Побожу та на Тетереві), і літописець зве їх „людьми Татарськими". Знати з усього, що їм жилося легче, як під своїми князями, бо князі стягали з них данину і на себе та на дружину, і на Татар, а коли вони виломилися з під власти своїх князів, то осталася данина тільки на Татар. А вона була не дуже тяжка: „орати пшеницю й просо", як каже літописець, тоб то давати хлібом, та ще деякі повинності.

Таке саме мусіло бути й з Переяславщиною. Після татарського нападу про Переяславських князів нічого не чувати, і тут, як і в Київщині, вони появлялися хиба на короткий час, та й то не мали ніякої сили, а були скоріш татарськими намістниками.

Зате иначе було в Чернигівщині: князівські родини тут задержалися і множилися далі, ділячи на дрібні шматки свої волости. Князі ті виглядали вже не як князі, а як великі власники земель, дідичі. В другій половині XIII та на початку XIV ст., крім Чернигівського, бачимо князівства: Новгородське (Новгородсіверське), Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке, - з них тільки Брянське якийсь час мало голосну славу.

Але як порівняти, де лучче жилося людям: чи в безкняжих Київщині та Переяславщині з їхніми громадами, отаманами, вічем та „ліпшими мужами", чи у князівській Чернигівщині, то напевно лучче жилося людям в Київщині та Переяславщині, бо не треба було годувати ані князя з його двором, ні його дружини, ні княжих бояр та слуг. Зате погано приходилось людям заможнім - капіталістам, боярам та духовенству - взагалі тим людям, що опиралися на княжу власть: вони потроху втікали туди, де княжа власть була міцна - на північ у великоруські землі. Так бачимо, що після татарського погрому київський митрополит не сидить в Київі, а переїздить з міста до міста, поки не осівся в новому політичному центрі на півночи - у Володимирі на Клязьмі (пізніш звідти переходить у Москву). Причина того, як признавалися сами митрополити: доходи у Київі зменшилися.

Але як би там не було - загибіль князівсько-дружинного ладу і ся втікачка заможних людей і вищого духовенства з Київа вийшли на чималу шкоду для культурного життя Київщини. Дуже мало осталося людей, що живучи роскішно, піддержували художній, артистичний промисел, пеклувалися про всякий артизм та письменство, бо сього всього простий люд тоді ще не питав. А через се культура в Київщині і взагалі все те, що „для души", а не для тіла, дуже підупало. Таке саме, хоч може не так дуже, було й у Чернигівщині через татарські спустошення й тяжку дань та ще й через те, що й князі й бояре зубожіли. Отже - історичне огнище культурного життя - середнє Подніпрове погасає, а українська культура держиться та розвивається далі ще якийсь час тільки на Заході, в Галицько-волинській державі, поки й тут не сталося їй лихо з кінцем самостійного державного життя сеї частини України-Руси.

ІІ. ЖИТТЯ ГРОМАДСЬКЕ

Почавши від половини XI століття. Руська держава складалася з низки автономних (таких, що сами у себе усим порядкують), незалежних земель - князівств; вони мали князів з одного коліна та памятали, що належать до одної, Руської держави, а за найстаршого вважали київського князя. Коли ж князівський рід дуже розмножився, а землі подробилися (у XII віці), то та низка незалежних князівств-земель стає низкою незалежних князівств (по кілька в одній давнішій „землі"), що уважають за найстаршого свого князя.

Що повинен був робити кожен князь? Одно - „правдою суд судити", то б то дбати про справедливість в землі; друге - обороняти землю од напасти; а „ліпші" люде, громада з своїм „вічем" наглядали за тим, чи гаразд князь справляється. Бо хоч як висока була особа князя, але він не був паном чи власником землі, а тільки „первим слугою" землі чи громади.

На Україні віче не дійшло до такої великої сили, як у Новгороді; найдужче було воно в Київщині. Віче не було чимсь таким, що раз-у-раз працює, як якийсь суд, або що - воно давало про себе знати тільки тоді, коли треба було чомусь лад дати: от наприклад вибрати чи запросити до себе князя, потвердити його або скинути, коли він був негодящий; коли почнеться боротьба між їхнім, бажаним для них, князем і якимсь иншим; коли треба було йти на когось війною. Але вмішавшися в політичні справи і поправивши те, що треба було поправити, громада оддавала знову вдасть до рук хазяїна-князя… Вся сила була в тому, щоб князь був добрий і дбалий для „землі", то тоді громада до нього не чіплялася.

Вдасть князя була дуже широка: він міг, що захоче, робити з своєю волостію: відступити її або проміняти, або й продати, роздавати в ній дрібнійші волости; розпочати війну, визначити похід, уложити союз; він дбав про оборону, держав дружину; видавав закони, правив всею землею - чи сам, чи через своїх урядовців; судив суд - сам, чи через своїх заступників; порядкував доходами землі і визначав податки, нарешті - брав участь у виборі вищого духовенства. Особа князя мала велике поважання, та проте на українському грунті не прийнялася принесена з Візантії думка про богоуставлену, священну власть князя: князь, на думку наших прадідів, - громадський чоловік, і громада завсігди може його перемінити.

Князь мусів радитися у всіх важнійших справах із своїми боярами, що були під рукою, иначе дружина, що вважала себе за князівських спільників, могла б погніватися з ним. Ми бачили, як мстилися галицькі бояре на тих князях своїх, що не любили „думи з мужами своїми". В важнійших справах князі закликали важнійших бояр, особливо тисяцьких з дальших міст - найбільш в справах воєнних. Бояре брали участь і в князівських з'їздах і мали голос нарівні з князями. На княжу раду запрошувано часом і вищих духовних особ та видатніщих людей з громади, але се бувало тільки вряди-годи, а звичайна рада бувала з старшого боярства.

Окрім князя та боярської ради до управи землею належав ще й княжий двір: „дворецький" (заступав князя в суді і управі, начальник княжої дружини), „ключники" і „тіуни" - князівські слуги, але часом князь посилав їх судити та давати порядок замість себе; „биричі", „дітські" і „отроки" - князь посилав їх, куди треба було.

Окрім того були ще місцеві власти: „тисяцький" - спочатку се був воєнний начальник в цілім окрузі, а пізніш - се найбільша світська особа, немов би намістник князя у „тисячі" (город з городською околицею). Тисяцькі (в XI-XIII в.) були в Київі, Чернигові, Переяславі, Володимирі, Турові, Перемишлі, Галичу.

Людність в „тисячі" поділялась на сотні й десятки і на чолі їх стояли: соцькі та десяцькі. Сі уряди задержались надовго на Україні, навіть до сього часу (але вже для инших справ, як в старовину).

Судів було в ті часи аж чотири: суд громадський, суд княжий, суд церковний і суд панський (над своїми невільниками). Про громадський та церковний суд не знаємо сливе нічого, а княжий суд судив або сам князь, або посилав своїх „отроків" чи „дітських" (з молодшої Дружини). Судити було не трудно, бо в законах („Руській Правді") докладно визначено було за все кару. Наприклад, хто вкрав, то була невелика кара за крадіж з поля, а за те більш як 3 гривни (гривна на наші гроші - 25 карбованців, або 230 ринських) за крадіж з хліва; за відрубану руку або ногу 20 гривен йшло на князя, а 10 гривен - покаліченому. Тяжко карали за крадіж коней і підпал двора - за се була кара не грошева, а вигонили навіки з рідного краю. Хто вбив чоловіка (вільного) платив од 40 до 80 гривен. На суді часом робили „пробу" водою або залізом: обвинуваченого кидали у воду і коли він потопав, то вважався за неповинного, коли плив - винен; залізом: чи остануться через якийсь час сліди на тілі, чи ні; як що ні - то невинен.