«Історія України-Русі. Том 1»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Військо було або „дружина" - постійне військо, що держав князь на службі у себе, або „вої" - набране з людей для якоїсь воєнної потреби. Дружина у спокійні часи сиділа на ріжних урядах: старші дружинники, „бояре" на вищих посадах, молодші - „дітські" помагали їм. Дружина не була дуже велика: кілька сот душ, рідко до тисячки (се у значнійших князів). „Вої" споряжалися на війну своїм коштом, хто як міг. Нарешті були ще Чорноклобуцькі полки, особливо в Київщині, і їх бувало часом кілька десятків тисяч.

В ті часи не було розділу між скарбом державним і власною князівською касою: все йшло до купи, до рук князя і він видавав ті гроші і на державні потреби і на свої власні. Державні доходи були з податків та всяких оплат. Уже тоді усі господарства платили дань: подимщину (од комина), посощину (від рала); платили медом або шкурами, або грошима. Инший знов податок був - „полюдье": спочатку се був обовязок годувати князя з дружиною, коли він об'їздить землі, а пізніш замість того платиться князеви певна якась дань чи платня. Крім того людність повинна була будовати „городи", мости, сипати греблі, направляти дороги.

А ось які були доходи князя: судова кара - за убивство простого чоловіка (вільного) по 40 гривен, а за голову „княжого мужа" - 80 гривен; мито на торговельних шляхах та мостах, доходи з корчем, воєнна добича, нарешті доходи з князівських хуторів та табунів худоби. А яке там господарство велося, можна бачити з того, що князі Ігор та Святослав мали 3.000 кобил, 1.000 коней; в одному Ігоревому „сельці" - було 900 стіжків збіжа, а в Святославому дворі 500 берковців меду.

Усі землі Руської держави - були одною митрополією „руською", під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополита - найбільш Греків. Та вже Ярослав зробив по свойому: взяв та й поставив митрополитом Русина - Іларіона. Сто літ пізніш так само зробив був Ізяслав Мстиславич, але решту митрополитів увесь час висвячує й присилає патріарх константинопольський. Коли ж, після татарського погрому, Суздальські князі переманили до себе й митрополита з Київа, то Галицько-Волинські князі добились того, що дано їм свого осібного митрополита - Ніфонта (правда, не на довго).

До упадку Київа, до руської (у Київі) митрополії належало аж 16 єпископських катедр: переяславська, чернигівська, білгородська, юрївська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська - все українські, і не українські: новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. Осібно була ще тмутороканська (після находу Татар зникла юрївська, а переяславська злучена з сарайською в Орді). Єпископа вибірали на соборі єпископів, а висвячував митрополит. Митрополією правив митрополит з єпископським собором, а єпархією - єпископ з „крилосом" (громадою городських священників). Єпископи, чи взагалі церква, повинні були дбати про „людей церковних", що годувалися при церкві або були в шпиталях та гостинницях, що належали до церкви. Церковні люде були, крім причту: проскурниця, ігумен, ігуменія, розстрижені ченці, лікарь (шпитальний), раби, дані на церкву або пущені на волю „за душу" (за спасення души), каліки, вдови, та ще „ізгої": попів син, що не вміє грамоти, викуплений невільник, зруйнований купець. Цікаво, що єпископи мусіли пильнувати, чи добра міра і вага у місті.

Про парафії не багато знаємо. Бачимо дияконів (певно тільки по великих церквах), дяків, паламарів і проскурниць (у Візантії такогої уряду не було).

Звідки бралося духовенство? Коли Володимир охрестив Русь; то духовенство було потроху своє, бо христіяне були на Руси й перед тим, а потім грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитом. Але й одних і других було мало, то Володимир почав забірати од батьків дітей силоміць і оддавати в науку на попів, - „матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, - каже літописець - бо ще не утвердилися в вірі". Так само робив і Ярослав: він теж набірав дітей у науку, але вже не кого попало, а „оть старостъ й поповыхъ дътей", аж 300 душ. Уже в другій половині XI в. Священників на Руси не бракувало, хоча церков було вже дуже багато (в самому Київі налічують не одну сотню - очевидно, домові церкви у бояр). Бояре, бажаючи мати свого священника, часто давали в науку своїх рабів і вони й по висвяченню оставалися невільниками. А що духовенство так множилося, то се тому, що од них не вимагали великої науки: аби був письменний. А щоб знати, як одправу в церкві робити, то кандидат учащав довгенько до катедральної церкви на службу і там під доглядом „старійшого" вчився. Висвячували на священника часом кого будь, хто тільки мав охоту, а се ще й тому, що з того був чималий дохід для єпископа: за висвячення платилося йому 7 гривен, а то й більш. То ж не диво, що одного єпископа Суздальського скинули за те, що без потреби намножив парафій, щоб більші доходи мати: „умножила бяше церковь грабя попы", - як каже літописець.

Духовне зайняття передавалося од батька до сина: попів син так само виходить на попа, а як же не вийшов, не умів грамоти, то ставав „ізгоєм". Звичайно ж тоді, як і багато пізніш на Вкраїні, попові діти поволі привчалися дома: спочатку за паламаря, потім за дяка і нарешті виходив на священника. Дуже часто попова родина мала усі церковні посади: батько був священником, один син - паламарем, другий - дяком, а хтось з родини - за проскурницю. Так було по селах.

Визначнійші церкви та манастирі мали од князя „десятину" (десята часть його доходів), крім того од князів та багатих людей - маєтности: села та хуторі з людьми. Правда, церковні маєтності в ті часи не були великі, бо взагалі тоді не було ще великих приватних (частних) маєтностей. Плата за церковні треби була вже тоді велика, коли напр. за сорокоуст платилося 8 гривен (коло 200 рублів на наші гроші!), але се тільки по містах, а по селах найбільш платили хлібом.

Татарська влада для церкви була дуже прихильна: Татари не брали податків ані з духовенства з їхньою родиною, ані з земель та маєтностей церковних та церковних підданих. Хто зневажить руську віру, того Татари карали на смерть.

Окрім православних церков, по великих торговельних містах були ще громади й церкви римсько-католицькі, особливо з XIII віку, коли почали працювати ченці ордену Домініканів та Францішканів.

Але єпископа католицького на самій Руси не було ще навіть в XIV столітті.

Перейдемо тепер до того, з кого складалося було громадянство на Руси в ті часи. Усе громадянство поділялося на: людей княжих, або дружину, людей церковних - духовенство і просто „людей" - громаду.

Княжі мужі, дружина - иначе звалися боярами. Се були не слуги князівські, а його товариші: з ними князь про все радився, з ними ділився усим добром. Се була дружина більша, бо була ще й „менша дружина": отроки або дітські - рядові вояки та княжі слуги. Чи була велика та князівська дружина? Зовсім мала, бо коли людність Київа доходила в ті часи (XI-XII вв.) до 100.000, київський князь мав усього 800 „отроків". В дружині були усякі люде: Поляки, Чехи, Варяги, з турецького роду. Місцеві старші дружинники (свійські люде, не захожі) служили князеві з роду в рід: князі собі мінялися, а княжі бояре зоставалися й при нових князях. Се були найбільш люде заможні, мали свої маєтности, були люде поважні - „бояре", „ліпші люде" в громаді, - все одно, чи візьме їх князь у свою дружину, чи ні.

Крім бояр - княжих дружинників, були бояре некняжі, земські. Се ті „лучші", „ліпші мужи"; „старці гродскії", як зве їх літопись. Боярами тоді прозивали не тільки земельних властителів, але й купців промисловців, - взагалі заможніх людей. В Галичині сі бояре мали таку силу, що орудовали і князями і цілим князівством.

Міщане були тільки по великих містах, де були більш розвинені ремесла і торговля, бо по дрібніших містах людність була хліборобська: дрібні городи були - тільки обгорожені села. Ріжниця між городом і селом була та, що городи платили свою данину найбільш грошима, а села давали натурою (хліб, мед і т. и.). В справах політичних мішане, як і всі горожане, мали свій голос на вічу, і що вони ухвалять, то було обовязкове для всього округа - для всіх менших городів і сіл. А через се й князі більш на них вважають: завдають їм бенкети (як робив Володимир Великий), або обдаровують грішми.

Селяне свобідні, чи як тоді звали їх „смерди", були хлібороби, жили в осібних дворищах, хуторами і мали власне господарство; бачимо у них „смердіх коней", „смердіх холопів" - невільників, що в ті часи вважалися за майно, як усяка инша мертва річ. Сільські громади орудовали своїми справами сами - князівські урядники (чиновники) показувалися до них тільки наїздом. Громада сама збірала податки, мала свою поліцію, свій суд; се робили й поодинокі громади і збірні (кілька сіл разом), що звалися „копою". Щоб не мати діла з князівськими здирщиками, громада вперед виплачувала всю дань, а тоді роскладала сама між громадянами, скільки кому припаде; так само викупала вона й судові оплати (усякі судові кари йшли тоді на князя), і тоді князь не втручався в громадський суд. Про те, які податки платили селяне („подимщина", „посощина" та инше), згадувалося ранійше. Треба лишень додати, що податки ті були дуже великі, і тому чимало селян переставало господарювати та ставало невільними, або на половину вільними людьми.

Почнемо з на половину вільних людей - безземельних, що працювали на чужій землі і мали трохи вкорочені права. Се: ізгої, сябри та закупи. Про ізгоїв не раз вже згадувалося: се люде вільні, але без якогось діла, люде неприкаяні, а через те оддані під опіку. Сябри - такі самі безземельні, але вільні робітники. Але здається і ізгоїв, і сябрів звали ще й закупами. Закупи, чи иначе наймити, одробляли за винне: вони заставляли тому, хто дав гроші, або сами себе, або заставляв їх хтось третій, поки не буде одроблено грошей. Закуп був вільний чоловік, мав своє майно і жив або у дворі свого пана, або на власнім господарстві. Але дуже тоненька границя одділяла його од холопа-невільника; права його було де в чому урізано: пан („господин") має право його бити, але тільки „за діло". Але нехай же хто вивірить, чи бє його „господин" за діло, чи без діла! Такий закуп дуже часто ставав незабаром „холопом", бо пан міг карати його штрафом за всяку всячину, він ставав на віки невиплатним - оставався на віки панським слугою. А то бувало й так, що пан без церемонії продавав свого закупа иншому в „холопи", невільники, хоч ніби закон се остро забороняв.

А ще ж возьмім на увагу те, який тоді великий процент (відсоток) брали за позичені гроші: 50% вважалося ще за людський процент! Не диво ж, що в 1113 році в Київі счинився бунт проти вельможних та заможних, що дерли такі страшенні проценти з селян та міщан. Після того бунта де-що в законах додали на користь людей простих, але дуже не багато (напр. признано за законний 40-ий процент).

Нарешті - були ще „холопи", невільники. Сі вже не мали по закону ніяких прав. Звідкіля вони бралися? А от як хто купив його при свідках і при самому холопові; як вільний оженився з невільною, не довівши, що він вільний; як що вступив на двірську службу і не виказався, що він вільний, а нарешті найбільш набирали невільника підчас війни. За убивство „хлопа" платилося не багато: від 5 до 80 гривен, за жінку 6 гривен - се була ціна невольника. Як що ж убє свого власного раба пан, то кари не було ніякої: бо кожен пан міг робити з своєю власністю, що хотів. Але згодом, особливо як поширилося христіянство, то й невільницька доля стала трохи легча: „холоп" міг мати своє майно, бо бачимо, що часто викупляється од пана. За чиї ж то гроші могло бути? Бачимо, що „холопи" ведуть торговлю на власну руку. Але полегкості ті були невеликі, гірке було невільницьке життя, і часто-густо невільники втікали од панів. Нарешті додамо, що хоч христіянство полегчило трохи долю невільника, але число невільників що далі, то все зростало, хоч війни було й рідче. На се були инші причини, про що буде мова зараз далі.

ІІІ. ПОБУТ І КУЛЬТУРА

Не було спокою в давній Руси від усяких „кочовників", а через те й життя народне не йшло рівно вперед і то переривалося, то сильно змінялося на гірше. Крім наскоків кочовників, усякі войни теж добре далися в знаки селянинови: скільки добра зруйновано було, скільки забрано робочих рук - убитих або забраних в неволю! Найгірш дошкуляли Половці: через них зубожіло Подніпровє - околиці Київа, Чернигова й Переяслава, найголовніших міст на Україні. Люде посовувались на захід: з Київщини на Волинь і в Галичину та в Полісся, а з Задніпровя - в північну Чернигівщину, або аж над Волгу. Зменшилося через те все й дрібних селянських господарств: вони або пропадали, або переходили в боярські руки, а самі господарі - ставали холопами або закупами. В XI-XIII вв. страшенно багато стало невільників на Руси, і їх вже не везуть на продаж заграницю: вони й дома потрібні. Бачимо вже в князівських дворах по 700 душ „челяди" - отже князі й бояре починають багатіти з невільника; усякі ремества, промисел - держалися не ким, як невольником. Давніше Київ і взагалі Придніпровя славне було своєю торговлею - тепер Київ упадає, торговлю ведуть тільки чужі купці, і бояре все більше осідають на землі та вкладають свої капітали в господарство. Де брали вони землю? А просто „займали" вільну порожню, скільки хто міг обробити, і обробляв її. А хто ж обробляв? Невільник або півсвобідний закуп. Вартість земля мала тільки тоді, коли на ній було доволі невольника.

Торговлю, як згадувалося, вели найбільш чужі купці, „гості". Вже в ті часи товар давався їм в кредит (в борг), а торговля часто велася на позичені гроші. Процент за позичені гроші брали в ті часи страшний: законний процент був 50-ий, а брали й більший! Рахували на гривни. Се був шестикутний шматок срібла коло пів фунта ваги.

В гривні лічили 20 ногат і 50 різан; крім того були ще куни - 25 в гривні і вівериці - найдрібніща дрібна монета. Скільки ж то буде гривна на наші гроші? Се можна вивести з того, що за рік служби платили жінці 1 гривну, тимчасом як корова рахується на 2 гривни, а кінь на 3. Отже гривна більш-менш коло 25 рублів (30 ринських) на наші гроші.

Поруч з гривнами, кунами та иншим, були ще й справжні монети: золоті та срібні. Золотих було дуже мало, а срібних ходило доволі.

Руські князі - Ярослав Мудрий та раніщі й пізніщі инші полишили нам дуже цінну збірку законів „Руська Правда". Зложено її в Київі, але не одразу. Сею збіркою наших найдавніших законів можна не аби як похвалитися: бачимо в ній поважання свободи чоловіка (дуже рідко коли позволялося арештувати), поважання гідности (достоїнства) чоловіка: не можна було вільного чоловіка бити; бачимо розвинуте поняття чести: за вчинки проти чести гірш карали, як за якусь там шкоду; смертної кари немає зовсім. (Цікаво, що духовенство за Володимира Великого, а потім і Ярослава намовило було завести смертну кару для „розбійників", але якось вона не вдержалась). З нашого права (з „Руської Правди") вийшло пізніш московське право, але воно розгубило та поодкидало ті благородні прикмети давнього руського права, про які ми згадували.

В князівські часи жінка мала волю таку як і чоловік; бувала в товаристві з чоловіком, або й сама, без нього. Жінки брали участь в справах церковних і політичних - найбільш, правда, княгині. Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, то вона була головою родини, - мала всі ті права, що й чоловік. Діти ділили батьківське добро рівно, але самий двір доставався найменшому синові. Що до шлюбів, то довго не розріжняли жінки шлюбної, вінчаної від нешлюбної, і діти од нешлюбних жінок мали такі права, як і од шлюбних. Взагалі христіянський шлюб прості люде довго уважали за панську вигадку: мовляли, тільки для бояр та князів воно потрібно, і ще в XIV столітті митрополити мусіли пригадувати вірним своїм, щоб вінчалися з своїми жінками. Не без того бувало, що дехто мав і по дві жінки.

Проти сього виступало остро духовенство. Але були ще й инші вади в громадському житті, що проти них воно виступало, наприклад нахил до випивання. Уважали за законні „три чаші" - се ще й отці духовні позволяли, а четверту вважали вже „оть непріязни". „Слово св. Василія" каже, що по четвертій чаші „великі пани розпростирають на всіх свою любов, милосердє на бідних, хочуть помагати всім немічним і бідним; отці духовні учать своїх духовних дітей спасенію, звуть на покаяння, показують їм дорогу до небесного Єрусалиму". Але все ж, каже „Слово", аж сьома чаша „богопрогнівительна, Духа святого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна".

Нападалося духовенство й на надужиття правительства, на немилосердність до челяди, на немилосердну лихву. Те саме „Слово св. Василія" каже: „Писано бо: недобрий догляд від лисиці курам, не добре льву пасти вівці, оден вовк всю череду смутить, оден тать (злодій) всю країну псує - так і при царі неправеднім всі слуги під ним беззаконні". В иншому оповіданні росказується, як один князь на пиру спитав єпископа: „владико, де буде тивун на тім світі?" Єпископ одказав: „там, де й князь". - „Як то? - скипів князь: - тивун неправедно судить, хабари бере, людей „продає", мучить, а я що роблю?" Але єпископ вияснив йому, що який князь, такі його й слуги.

Оступалося духовенство й за челядь: нападалося на тих, хто обтяжає рабів роботою, безпотрібно бє, кривдить і т. и., але те милосердя було, як на наші часи, не великої ваги, коли наприклад „Слово Іоана Златоустого" каже, що можна карати челядь за неслухняність, тільки „не черезъ силу, а по розсмотрънію, якоже мудрость божія глаголеть: до 6 или 9 ранъ»; аще ли зла вина, велика вельми, то 30 ранъ", - „так покаравши його, і душу його спасеш і увільниш його від битя сторонніх людей".