Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ціше вимушено засміявся:

— Хай буде мачуха.

Тільки тепер, манірно відставивши лікоть, фрау Ціше подала Гольтові руку. Від її погляду він зніяковів. На мить, коли Гольт схилив голову для привітання, усі його думки і почуття перемішались: «Мати Ціше, ні, мачуха. Вона зовсім як дівчина, ніжна і вродлива. — Він підвів голову. — Чому я на неї так дивлюся?» Гольт був дуже збентежений.

Далі вони пішли уже втрьох. За кілька кроків Ціше роздратовано сказав:

— Ми збирались у кіно!

— Я передумала, — заявила вона капризно, як примхлива дитина. — Мені, власне, зовсім не хочеться в кіно.

— Тоді треба було відразу лишатися дома! — вже сердито крикнув Ціше.

— Знаєш, що? — примирливо сказала фрау Ціше. Вона знову була в чудовому гуморі.— Ходімо додому! Я приготую чай, ми посидимо, поговоримо.

— Ні! Досить з мене! — Ціше зупинився. — Я піду в кіно, а ти як хочеш. Хайль Гітлер! — Весь почервонівши, він сердито повернувся і зник у натовпі.

Ця сцена справила на Гольта дуже неприємне враження. Він не знав, що йому робити. Фрау Ціше йшла поряд з ним і без угаву лепетала:

— З цим хлопцем у мене самий тільки клопіт! Його матінка була вже занадто русява… Чисто арійський тип… І він мене терпіти не може! — Вона зупинилась. — А ви? Теж покинете мене саму на вулиці? — Вона була нижча від Гольта і дивилася на нього знизу вгору своїми темними очима боязко і безпорадно.

Її відверта гра дедалі більше бентежила Гольта.

— Якщо дозволите, — сказав він, хвилюючись, — я проведу вас…

Вона усміхнулась. Її вузьке обличчя здавалось йому дуже знайомим, ніби він уже протягом довгого часу і щодня бачив її.

— Куди ж вас провести? — запитав він.

— Додому.

Йому коштувало немало зусиль іти з нею в ногу.

— Ви самі здалека? А що ж ви робите, коли дістаєте відпустку?

Гольт відповів, що вони ходять у кіно, іноді просиджують у кав’ярні або грають у більярд.

— А дівчата? — поцікавилася вона. — Молоденькі красуні з гімназій?

— Ну що ж, для декого це… єдина можливість до певної міри розважитися, набути нових вражень. Та воно ж цілком зрозуміло!

— Для декого? Отже, виходить, для вас ні?

— Ні! — відповів він, неприємно вражений. Йому не подобалася така манера випитувати.

— У шістнадцять років нудитися на зенітній батареї — просто жахливо! Адже ви ще діти!

Він підшукував відповідь, дотепну і дошкульну. Але ніяк не міг знайти потрібні слова. «Навіщо я дозволяю їй ображати себе?..» — думав він. Та коли перед під’їздом великого багатоквартирного будинку вона запитала: «Може, зайдете випити зі мною чашку чаю?» — Гольт зрадів.

— З задоволенням, — квапливо погодився він і пішов за нею.

Він допоміг їй зняти чорну шубку. Тепер фрау Ціше стояла перед ним в коричневому вовняному платті, струнка і тендітна, з вузькими, як у юнака, стегнами. Вона повела його в кімнату. Гольт ніяково зупинився посеред барвистого килима і окинув поглядом приміщення. Його увагу привернула велика фотографія у рамці на столі поряд з лампою. З неї дивилося вилицювате обличчя чоловіка років п’ятдесяти в есесівському мундирі й форменому кашкеті з черепом на кокарді. Воно було таке ж грубе і одутлувате, як і у Гюнтера Ціше. «Мабуть, його батько», — подумав Гольт і, повернувши карточку, прочитав на звороті: «Моїй палко каханій Герті (коханій було так і написане через «а», та й почерк незграбний, кострубатий, якийсь неприємний) в день двадцятишестиріччя від її Ервіна». І дата: «Краків, 1942 р.» Отже, їй уже двадцять вісім. Гольт схвильовано дивився на портрет, на одутлувате, брутальне обличчя. Серце його виповнилося ненавистю до цієї чванливої людини в мундирі, що писала незугарно, з орфографічними помилками і якій усе це не завадило бути чоловіком такої чарівної, по-дівочому ніжної жінки…

Позад нього рипнули двері. Швидкими, вправними рухами фрау Ціше розставляла на столі чайний посуд. Вона дружелюбно усміхалась і без кінця говорила:

— У нас, як бачите, тепер не все тут до ладу. Більшість речей ми вивезли. Чого доброго, колись і в наш будинок влучить бомба.

Гольт сидів навпроти неї мовчазний і сумний.