Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

КНИГА ПЕРША

Переклав ЮРІЙ МИХАЙЛЮК

ПРЕЛЮДІЯ

1

Задзвонив будильник. Вернер Гольт злякано прокинувся, прожогом скочив з ліжка і, похитуючись, став посеред кімнати. Сон не відсвіжив його. У всьому тілі відчувалися втома і якесь заціпеніння. Боліла голова. За годину в гімназії розпочнуться уроки.

В навстіж розчинені вікна щедро лилося сонячне світло. Кінець травня 1943 року був сухий і жаркий — чудова днина для купання. Річка, що недалеко від містечка з шумом виривалася з міжгір’я, вабила зеленими берегами більше, ніж отой цегляний будинок гімназії з його задушливими класами.

«Математика, історія, ботаніка, зоологія, — перебирав у пам’яті Гольт. — Потім ще два уроки — Мааса, асистента Мааса — латинська і англійська мови. Переклад з Лівія треба буде списати у Візе під час великої перерви. А якщо мене викличе Ціккель-Меме, тоді я пропав…» Тупий біль, що засів десь у мозку, поступово проходив. Тепер Гольт пригадав— уночі він бачив хвилюючі й страшні сни: то перед ним з’являлася у своїй барвистій, мов у циганочки, спідниці Марія Крюгер, а потім він ніби бився з Вольцовом.

«Я, мабуть, хворий, — подумав Гольт, роблячи перед розчиненим вікном фіззарядку і після третього присідання відчувши, що в нього паморочиться голова. — Не піду до гімназії, мені й справді погано, проваляюся день у ліжку. Ні! Не можна! Якщо мене сьогодні не буде в гімназії, всі вирішать, що злякався Вольцова». Від цієї думки на душі стало ще гірше. Вчора він знову посварився з Вольцовом. Між ними щодня бувають сутички, а сьогодні вже не обійдеться без справжньої бійки. Гольт нікого не боявся в класі, але супроти Вольцова не мав жодного шансу, і це гнітило його душу. Бо так уже в світі ведеться ще з часів Гомера: непереможному герою прощають навіть чванство, а з битого хвалька тільки насміхаються.

«А шкода, — скрушно думав Гольт. Знехотя умиваючись холодною водою і мерзлякувато здригаючись, він поглядав у дзеркало. — Дуже шкода! Якби ми з Вольцовом були друзями, то верховодили б усією гімназією, адже допризовників забрали в армію і тепер наш клас найстарший».

Гольт досуха витерся рушником. Помацав щоки і верхню губу. Як на лихо, і борода не поспішає рости. Він уже й голився лише заради того, щоб підтримувати свій престиж. Подумати тільки: вже шістнадцять з половиною років — і майже ніяких ознак бороди. Зовсім гладенька шкіра. Просто ганьба! Тому й не дивно, що він не наважується підійти до Марії Крюгер, коли та, мов кішка, вештається біля купалень. Проте недавно — Гольт точно пам’ятає — Марія обпалила його якимось загадковим поглядом… А підборіддя вже таки добре дряпає.

Зріст — метр сімдесят п’ять, вага — шістдесят сім кілограмів, в плечах, правда, трохи вузькуватий, але мускулистий; та поряд з Вольцовом, який має цілих метр вісімдесят вісім і важить добрих дев’яносто кілограмів, Гольт здається справжнім хлопчиськом. Він знову глянув на себе в дзеркало — темноокий чорнявий юнак, над лобом хвацько кучерявиться непокірний чуб. Гольт причесався, одягся. Голова вже перестала боліти, тільки на лоб щось ніби тиснуло. І ковтати важко, в роті пересохло.

У Вольцова вже здавна слава першого забіяки в гімназії, через нього двічі збиралась педагогічна рада, а на третій його не виключили тільки завдяки втручанню дядька — генерала. «А я, дурень, ще новачок у класі, не встиг прийти, як уже змагаюсь з ним за першість, і це замість того, щоб подружитися! Оце був би приятель — Гільберт Вольцов! Справжній друг, як Гаген фон Троньє[1], Віннетоу [2] або Роллер [3]!»

Нарешті Гольт зібрався, засунув у портфель кілька книжок і побіг східцями вниз.

Будинок належав сестрам Євлалії та Вероніці Денгельман, власне кажучи, їхній вісімдесятирічній матері, яка через старечу недоумкуватість жила під опікою дочок. Старшій було п’ятдесят два роки, а молодшій — сорок шість. Сестри утримували пансіон — «Житло і харч для одинаків». З Голь-том тут панькались, бо мати його щедро платила: вона завжди балувала сина. В пансіоні він жив уже два місяці і весь цей час тиранив обох хазяйок.

Зійшовши на перший поверх, Гольт гукнув, щоб йому подали каву. Вероніка Денгельман, молодша з сестер, поставила перед ним чашку і тарілку з бутербродами. Обличчя її було густо намащене кремом, волосся накручене на бігуді.

— Доброго ранку! — привіталася жінка.

Гольт не відповів. «Я хворий, — вдруге промайнула в нього думка. — Зараз вона почне своє «поспішайте»… Ковтати так боляче, ніби в горлі рана».

— Поспішайте, — сказала фрейлейн Денгельман, — ви запізнитесь, і нам знову дорікатимуть.

Гольт відсунув тарілку з бутербродами. На дверях, кутаючись у злинялий халат, з’явилась Євлалія. «З обличчя — справжня тобі овечка, — подумав Гольт. — А Вероніка дуже нагадує місяць уповні».

— Вам уже давно пора до школи, — втрутилась тепер і Євлалія. — Скоро сім…

Він кинув на неї сердитий погляд. «Коли вже так трапиться, що Вольцов мене переможе, — міркував Гольт, — то, аби відновити повагу класу до себе, я утну щось надзвичайне. Найкраще, мабуть, на уроці Мааса, нашого класного керівника! Я уже всім учителям добре допік: і тому Меме-Ціккелю, і Шенеру, і Груберові — всім… Тоді Цемцький не кидатиме в’їдливо: «Мааса ти боїшся…» У Мааса на уроках ніхто не наважується пустувати, навіть Вольцов. Але я бував у бувальцях. Викину коника Маасу — і відразу ж стану героєм дня. Ось, наприклад, викличе мене Маас відповідати, а я мовчатиму ніби води в рот набрав. Він, звичайно, захоче мене покарати, а я витягну з кишені довідку від лікаря про те, що я з учорашнього дня глухонімий. От тільки де взяти таку довідку? Або почну відповідати і тут удам, що не можу розкрити рота: судорогою звело щелепи. З горла вириватиметься тільки якесь безпорадне белькотання, і клас, звичайно, шаленітиме від реготу. А коли Маас уже розлютиться до нестями, хтось із хлопців, за домовленням, підійде і дасть мені ляпаса. І щелепи відразу ж стануть на місце. Нехай тоді Маас спробує довести… що було в дійсності! Це чудова ідея! Або… може, пошити Мааса в дурні його ж безглуздими, довгими, заплутаними реченнями?

Гольт все ще нерухомо сидів за столом. «Чудовий день! От якби човен з вітрилами! Можна було б…» Його погляд упав на зігнуту постать старої Денгельман за вікном; тюпаючи по грядках, вона виривала молоді стебла кольрабі — всі поспіль, одне за одним…

— Ви майже щодня запізнюєтесь до школи, — продовжула дорікати Вероніка Денгельман, — вчора я зустріла пана Бенедікта…

«Бенедікта? Це ж учитель фізкультури, він такий простодушний… А ось зараз стара повириває і всю салату!»

— Наглядали б краще за своєю городиною, — сказав Гольт, — стара в грядках!

— О боже милосердний! О боже!

Загрюкали двері. На городі зчинилася сварка.

Гольт вийшов з дому. Він повільно прямував вздовж залізничної колії. Хлопець не поспішав, бо на перший урок все одно запізнився, а виправдання можна завжди знайти. Найчастіше він посилався на закритий шлагбаум.

— Гольт! — покликав хтось ззаду. — Зачекай-но!

[1] Гаген фон Троньє — персонаж з німецького епосу — "Пісні про Нібелунгів".

[2] Віннетоу — герой бульварних романів Карла Мая, написаних у націоналістичному дусі.

[3] Роллер — один з позитивних героїв трагедії Фрідріха Шіллера «Розбійники».