Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але у Кутшери годі було шукати справедливості. Капітан якраз щойно сам дістав натруску від майора: якого біса його сто сьома батарея дозволяє собі стріляти тоді, коли дано наказ про заборону вести вогонь, бо в повітрі — хай вам сто чортів у печінку! — ворога атакують наші винищувачі! Кутшера був у препоганому настрої, а тут під гарячу руку йому ще попав учитель.

— Та ви що, з глузду з’їхали! — накинувся він на нього. — Не виконали наказ! Та це ж нечуване неподобство! Скаржитися будете завтра по інстанції!

З радіолокатора повідомили про наближення ворожих літаків.

— Цемцький! — загорланив Кутшера. — Зв’яжіться з підгрупою і передайте, що ми нічого не зрозуміли! Готтескнехт, відкривайте вогонь!

Повернувшись в окоп до гармати, Кляге з необачності опинився під жерлом якраз у момент першого пострілу. Бідоласі засліпило очі і відкинуло його вибуховою хвилею у куток.

— Знову він ховається! — обурився Вольцов і, втішаючись почуттям своєї влади, погнав свого учителя математики навколо окопу. Гольт і Гомулка підносили снаряди. Коли вони помітили, що діється біля гармати, було вже пізно.

Другого дня доктор Кляге пішов до командира і попросив перевести його в іншу батарею.

Гольт замислився над цим інцидентом. Він пригадав розмови з Петером Візе.

— Власне кажучи, — звернувся він якось до Гомулки, — учителі нас виховують і навчають.

Гомулка промовчав, а потім сказав:

— Знаєш, цей Вольцов… — Він знову замовк і міцно стиснув губи.

Стосунки між Вольцовом і старшими курсантами, як і раніше, залишалися напруженими. Але спочатку далі погроз не йшло, і Вольцов тільки посміхався:

— Вони не наважаться!

Та незабаром дійшло до нової сутички. Кожен зенітник один раз на рік мав право на двотижневу, так звану велику, відпустку. Крім того, регулярно давалися звільнення на день або на ніч — для тих, у кого поблизу жили родичі. Денна відпустка починалася з другої години, а нічна — з шостої вечора до сьомої ранку. Новачки діставали звільнення з обіду або з вечора до дванадцятої години ночі. Через оці звільнення і виникла суперечка. Список звільнень вів гамбуржець Вільде, близький друг Гюнше. Гольт помітив, що гамбуржці видають звільнення головним чином своїм. Вольцов вирішив взяти цю справу до своїх рук. Коли Ціше був у нічному звільненні, хлопці влаштували нараду.

— Не слід піднімати шум за ці звільнення, — сказав Феттер. — Скоро ми теж будемо старшими курсантами, тоді й звільнення всі будуть наші!

Але Гомулка дивився на справу інакше.

— Якщо мені доведеться вести списки, — сказав він, — то все буде по справедливості.

Гольт теж його підтримав. Вирішено було вивести Вільде на чисту воду. Протягом трьох тижнів вони вели облік і збирали докази. За цей час Гюнше тричі діставав звільнення, Гольт — раз, Пінгель Отто — чотири рази, Кірш — два рази. Якось увечері дев’ять чоловік обслуги «Антона» написали скарги. Колективні претензії вважалися бунтом, заборонялося навіть збирати індивідуальні скарги і подавати їх разом. Тому кожен писав від себе, а потім усі вони протягом півтори години один за одним з’явилися у канцелярію і подали спантеличеному черговому свої заяви. Текст заяв був майже однаковий, усі докази співпадали. Скарги по інстанції потрапили до Готтескнехта, і того ж вечора він зайшов до них у кімнату. Спочатку він для годиться заходився перевіряти шафи, перекинув там усе шкереберть і наклав на Вольцова і Феттера стягнення «за недо-зволений сміх під час перевірки шаф» — по двадцять разів присісти. Потім усім поставив одиниці «за кмітливість».

Капітан не поспішав з відповіддю.

— Не хоче скривдити своїх улюбленців, — сказав Вольцов.

Тільки на третій день під час ранкової переклички Кутшера крикнув:

— Старший курсант Вільде, вийти з строю! Молодчики з «Антона», оті бандюги, подали скарги. Вони запевняють, що ви неправильно ведете списки звільнень. Я перевірив. Факти підтвердилися! — І до Готтескнехта; — Вільде на два тижні позбавити звільнень! — Потім, знову звертаючись до сторопілого Вільде, гаркнув: — Роззява! Якщо вже шахраюєте, то робіть це так, щоб мене потім не тикали носом!

Ціше того вечора побував у бараці «Берта» і розмовляв з гамбуржцями.

— Ну, заварили ви кашу! — сказав він, повернувшись назад. — Там усі аж зубами скрегочуть від люті.

На всяк випадок Гольт, Вольцов і Гомулка, проходячи вогневою позицією, тепер трималися разом.

Гольт дістав звільнення. Була субота. Він поїхав трамваєм у Ессен. «Може, зустріну знайомих дівчат», — міркував він, повільно крокуючи по Кайзерштрасе. На руці у нього висіла каска. Всі люди на вулиці кудись поспішали. «Це безугавні тривоги їх так привчили», — сяйнула думка. Він «не помітив» двох-трьох фюрерів гітлерюгенду, що попалися йому назустріч, зате шанобливо привітав майора танкових військ з золотим німецьким хрестом на грудях. Потім зупинився біля кінотеатру. Афіша сповіщала про фільм «Великий король» у постановці Вейта Гарлана. На виставлених фото — виконавці головних ролей Густав Фреліх і Крістіна Зедербаум. «Казна-що», — подумав Гольт.

Повз нього пройшов юнак у формі зенітника з гарненькою дівчиною попід руку. «Та це ж Ціше!» — здивувався Гольт. Прискоривши ходу, він випередив їх і привітався.

І тільки тепер Гольт побачив, що білявий повновидий Ціше вів під руку не дівчину, а чорняву жінку років двадцяти п’яти. Вона повернула до Гольта своє вузьке, по-дівочому вродливе обличчя і запитливо глянула на нього темними очима, перш ніж відповісти на його привітання. Вони стояли посеред тротуару, а навколо вирував людський потік. Ціше відкашлявся і познайомив:

— Мій товариш по службі Вернер Гольт. Моя мати!

— Ти ж, будь ласка, поясни, — невдоволено озвалася ця гарненька молодичка з помітним південнонімецьким акцентом, — що я тобі не рідна мати, а мачуха. А то ви ще подумаєте, — звернулась вона до Гольта, — що цей лобуряка, — вона штовхнула Ціше ліктем під бік, — мій рідний син!