Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— П’ятдесят вісім, шістдесят два — вистачить!

— Гільберт, — пропищав Цемцький, — тебе кличуть до гармати «Цезар». Обер-єфрейтори випробовують там гідравлічний заряджаючий лоток!

Вольцов відклав книжку.

— Треба глянути! — сказав він і з стуком зачинив за собою двері.

«Не можу ж я просто так бігти в їдальню, — розмірковував Гольт. — Незручно!»

— А що це таке — заряджаючий лоток? — запитав хтось.

— У стодвадцятивосьми- і стоп’ятдесятиміліметрових зенітних гармат снаряди такі важкі,— пояснював Феттер, — що вручну заряджати неможливо. У вісімдесятивосьмиміліметрових такого пристрою немає.

«Так, немає, — подумав Гольт. — Заряджаючий лоток — якась дурниця…»

— Зепп! — раптом вигукнув він, скочивши на ноги, і заходився термосити Гомулку. — Зепп! Там щось не так! Скоріше! Ходімо! — І він стрімголов побіг дерев’яним настилом.

Гармата «Цезар» стояла на західному схилі пагорба, нижче командного пункту. Підбігаючи, Гольт бачив увесь окоп як на долоні. Брезент з гармати був знятий. Довкола юрмилися зенітники. Гольт подався навпрошки ріллею і скоро опинився біля гармати. Весь окоп аж кишів старшими курсантами.

Вони оточили Вольцова всі гуртом, накинувши йому на голову і на груди брезент, скрутили його і поклали на лафет. Четверо чи п’ятеро хлопців притискували колінами цей згорток донизу, не даючи Вольцову поворухнутися. На кожну ногу навалилося ще по троє, а Гюнше стояв поряд і шмагав його бага-тохвостою нагайкою по оголеній спині. Гольт кинувся на них. В цю мить підбіг уже й Гомулка. Він устиг-таки прихопити свого кийка і тепер молотив ним на всі боки. Гольтові на якусь мить вдалося вирватись, але на нього знову насіли. Зате Вольцов тепер звільнився.

Він скинув з себе брезент. Обличчя його аж посиніло, очі викотилися з орбіт. Він кілька разів судорожно ковтнув повітря і почав гамселити куди гаразд. Насамперед Вольцов відбив Гольта, якому добряче перепало, потім кинувся на Гюнше, згріб його своїми міцними руками і, піднявши, щосили жбурнув у куток. І коли досі хлопці билися мовчки, то тепер Вольцов хрипло кричав.

Несподівано біля них немов з-під землі виріс Готтескнехт. У Гольта з носа текла кров. Вольцов ще довго не міг угамуватися. З перекошеним від люті обличчям він стояв перед вахмістром і глипав на нього оскаженілими очима.

Кілька старших курсантів валялись біля гармати, Гюнше лежав непритомний. Один з близнюків стогнав, присівши на посипану шлаком підлогу окопу. Він затуляв обличчя руками, а крізь розчепірені пальці бігла кров — цей розбив собі голову, стукнувшись об гармату. Ще двоє судорожно корчилися на землі. У всіх були порозбивані носи і підпухлі губи. Уцілів тільки Гомулка. Він розтрощив під час бійки свого кийка і тепер тримав у руці лише куций уламок.

— Гомулка! — наказав Готтескнехт. — Біжіть по санітара! — Потім він оглянув Гюнше, який і досі лежав нерухомо. І тільки коли обер-єфрейтор санітарної служби підніс йому до носа пляшечку з нашатирним спиртом, Гюнше розплющив очі. Його відразу ж вирвало, і підвестись без сторонньої допомоги він так і не зміг.

— Струс мозку! — констатував обер-єфрейтор.

У одного з близнюків від лоба і аж до щелепи зяяла глибока рана, ліве око запливло.

— Пане вахмістр, — доповів санітар. — Гюнше і Пінгеля необхідно відправити в санчастину.

— Забирайте! — погодився Готтескнехт.

Окоп спорожнів, залишилися тільки Гольт, Вольцов і Гомулка. Вони натягли на гармату брезент. Готтескнехт дивився на них з німим докором.

— Пане вахмістр, — нарешті заговорив Вольцов, — це була вимушена оборона! — Готтескнехт нічого не відповів. — Вони заманили мене сюди. Їх було одинадцять чоловік, і всі накинулись на мене.

— Помовчте, Вольцов, — стомлено проказав Готтескнехт. — Це мене зовсім не цікавить. Мене турбує тільки те, що протягом кількох днів біля радіолокатора не вистачатиме двох чоловік.

— Нічого, — сердито буркнув Гольт. — Хай решта з їхньої обслуги не ходять тим часом у звільнення, і все влаштується!

Вахмістр тільки похитав головою.

— Клопіт мені з вами, хлопці, та й годі. Що я тепер доповідатиму шефові?

У понеділок капітан Кутшера проводив у їдальні так зване «політичне навчання». Як представник націонал-соціалістської партії, капітан керував партійною освітою свого підрозділу. Він зняв плаща, кинув його на руки Готтескнехтові і взявся в боки.

— Слухати всім! — почав він. — Учора декому полічили ребра. Двох довелося відправити в санчастину! Де це чувано? Хто винний — мене не цікавить. Але вся батарея цілий тиждень залишиться без відпусток. Можете подякувати за це молодчикам, що підсунули вам таку свиню!

Після цієї передмови він перейшов до занять. Політичний огляд, становище на фронтах, танковий бій під Житомиром, найбільший за останній час наліт ворожої авіації на Берлін, фанатичний опір… Гольт не слухав. «Це про нас — «що підсунули вам таку свиню», — думав він.

Увечері Вольцов заявив:

— З мене досить! Зараз піду в «Берту» і поговорю з старшими курсантами.