— Ти що, до лева у лігво? — здивувався Гомулка. — Але ж яка з того користь?
— Треба все ж спробувати, — наполягав Вольцов.
— Самого ми тебе не пустимо! — сказав Гольт. — Зепп, Хрістіан, ходімо!
Старші курсанти здивувалися, коли ці четверо увійшли до них у кімнату. Кілька чоловік лежали на постелях, інші сиділи за столом. «Непогано влаштувались», — подумав Гольт. Шафи тут стояли так, що утворювали суцільну стіну, з-за якої не видно було ліжок. Перед вікном — великий акваріум з золотими рибками, на підвіконнях цвіли азалії та альпійські фіалки.
Вольцов зупинився посеред кімнати. Хтось в’їдливо кинув:
— Високі гості завітали!
Вольцов спокійно промовив:
— Нам треба жити мирно.
— Мирно? — вигукнув один з близнюків і підвівся на постелі.— Тепер, коли мій брат спотворений навіки?
— Адже я ні на кого не нападав, — сказав Вольцов.
Тут підвівся Вільде.
— В армії існують неписані закони, — заявив він. — Мирно житимемо тоді, коли вас добре відлупцюємо!
— Ще один такий підступний напад… — люто крикнув Вольцов і зробив крок до Вільде, той враз відгородився столом, — тоді хай змилується над вами бог!
У відповідь прокотився глузливий регіт, але в ньому вже звучали невпевнені нотки.
— Не варто з ними розмовляти, — говорив згодом Гольт. — І це називається товариство: один одному ладні горло перегризти. У мене було зовсім інше уявлення про армію. Я думав, це братерське товариство однодумців…
— Нісенітниця! — сердито відрубав Вольцов.
— Братерське товариство! — глузливо вигукнув Феттер. — Але спочатку тобі всиплють півсотні нагаїв!
Гольт і його друзі виявились ізольованими. їхні однокласники, що обслуговували прилади, підлещувались тепер до старших курсантів.
У грудні почалися масові нічні бомбардування навколишніх міст.
Гольт коли-не-коли одержував листи від матері і регулярно — сигарети від дядька з Гамбурга. Іноді він просив прислати йому трохи грошей, бо п’ятдесят пфенігів солдатської почесної платні йому не вистачало. Він узяв короткотермінову відпустку на різдво і довго міркував, де б краще її провести. Спочатку промайнула думка про Уту, але вона ще у листопаді писала, що зустрічатиме святки разом з усією родиною в Шварцвальді. Їхати до матері Гольт не мав ніякісінького бажання. Він почував себе зовсім самотнім і вирішив подзвонити фрау Ціше.
Готтескнехт сидів у канцелярії і розмовляв з кругловидою телефоністкою, котра, якщо вірити батарейним пліткам, була капітанова коханка. Гольт підозріливо глянув на Готтескнехта. Минула, здавалось, ціла вічність, поки йому вдалося додзвонитись. Нарешті в трубці почувся голос фрау Ціше, змінений до невпізнання і деренчливий:
— Звичайно, приходьте. У мене якраз гості, це буде дуже до речі!
Сповнений хвилюючих передчуттів, він рушив у дорогу.
Біля під’їзду стояли дві старезні автомашини. Двері відкрила молода служниця і допомогла Гольтові роздягтися. Каску він поклав просто на підлогу. В коридорі на гаку вже висіла чиясь шинель. Гольт помітив, що на ній немає офіцерських погонів, і в нього відлягло від серця. З вітальні линули танцювальна музика і сміх.
Вітальня була Гольтові вже знайома. Двостулкові двері у суміжні кімнати стояли відчинені. Гостей — чоловік двадцять. Фрау Ціше підвелася йому назустріч чарівна і неприступна — справжня тобі господиня салону. Вона урочисто простягла Гольтові кінчики пальців. Власник шинелі, високий блідий унтер-офіцер з білявою чуприною, судячи з нашивок на рукаві мундира, служив у гренадерському танковому полку «Велика Німеччина», і всі тут називали його Великою Німеччиною.
Коли служниця підійшла до нього з підносом, заставленим чарками, і унтер-офіцер узяв собі лікеру, хтось з гостей вигукнув:
— Нашій Великій Німеччині все мало!
Це викликало загальний сміх.
Гольт сидів у кріслі дуже збентежений, фрау Ціше — поруч з ним. Вона люб’язно і навіть з якимось відтінком інтимності в голосі пояснювала йому:
— Це все мої колишні колеги, співаки з оперети. Але ви, напевне, ще й не знаєте, що я танцюристка? Я кілька років була тут прима-балериною… і досить-таки непоганою! Навіть за кордоном гастролювала. Якщо вас цікавить, я покажу вам фотографії.— Вона засміялась. — Господи, ото були часи!