Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не дуже-то дери кирпу, бо тут тобі швидко зіб’ють гонор!

— Не розмовляти в строю! — закричав на них унтер-офіцер; його звали Енгель. — Чого там розійшлися?

У задніх рядах почувся шепіт:

— Облиш, Гюнше, ми з ним поквитаємося іншим разом!

«Погані справи», — подумав Гольт. Він бачив, як Вольцов з презирством стиснув губи. Ззаду хтось напівголосно сказав:

— Ми цьому шмаркачеві ще покажемо!

Енгель рапортував вахмістрові. Готтескнехт мовчки дивився на молодих зенітників. Раптом з канцелярського барака з шаленим гавкотом вискочив рудий сетер, стрілою примчав до строю, з гарчанням оббіг навколо вишикуваної батареї і знову понісся до канцелярії, звідки в цю мить вийшов командир батареї капітан Кутшера.

— Батарея… струнко! — загорланив Готтескнехт.

«Виходить, і цей уміє кричати», — подумав Гольт.

— Для привітання пана капітана… направо рівняйсь! — Взявши під козирок, він віддав рапорт: — Особовий склад батареї в кількості двох унтер-офіцерів, десяти обер-єфрейторів і вісімдесяти восьми курсантів вишикуваний!

Капітан недбало підніс руку до козирка, підійшов ближче і грізно гаркнув:

— Здрастуйте, зенітники!

— Здрастуйте, пане капітан! — дружно пролунало у відповідь.

— Вільно! — сказав Кутшера. Навіть коли він говорив спокійно, голос його гримів на всю площу.

— Батарея… вільно! — скомандував Готтескнехт і став зліва позаду командира. Кутшера деякий час байдуже оглядав ряди.

Гольт дивився на цього грізного начальника. Сам вигляд кремезного, метрів зо два заввишки, п’ятдесятирічного велетня вселяв страх. На широкому шоферському плащі, що сягав йому майже до кісточок, ніяких ознак чину, і тільки на кашкеті виділявся срібний офіцерський шнурок. Хвацько одягнений набакир кашкет сидів на довгастому черепі, що ніби виростав просто з сірого плаща, а козирок кидав тінь на конячу фізіономію, вузьку і бліду, з різко окресленими рисами. Все на цьому обличчі ніби видовжилося — і м’ясистий ніс, і губатий рот. Очі холодно і грізно дивилися з-під козирка. Сетер, поклавши голову на передні лапи, лежав біля його ніг.

— Ось що, — сказав Кутшера. Він майже не відкривав рота, але голос його лунав грізно і пронизливо. Руки він глибоко засунув у кишені плаща. — Розбити людей на обслуги. Якщо це займе більше ніж півгодини, справу матимете зі мною. Рівно о восьмій, — він вийняв з кишені ліву руку і глянув на годинник, — я доповідатиму про готовність батареї до бою. Давно вже час, бо тут жарко. Мені аж нудно від того, що оті свині кружляють над нами, як у себе дома, а я безсилий всипати їм перцю. — Кутшера пояснив бойове завдання батареї: оборона навколишніх промислових об’єктів і житлових кварталів від нальотів ворожої авіації. Він різко обірвав свою промову і зібрався йти; собака, відчувши це, схопився на ноги. Але Кутшера раптом щось пригадав і, знову повернувшись до батареї, грізно сказав: — Кілька слів до новоприбулих! Якщо хто-небудь з вас у першому бою накладе в штани, це мене не стосується. Але горе тому, хто почне панікувати. Коли його друзі не приведуть до розуму, то старші курсанти зігнуть їх у баранячий ріг. Самовиховання — найбільш впливовий засіб.

«Оголосив нас поза законом», — подумав Гольт, крадькома озираючись. Він побачив, як старші курсанти хитро посміхаються, переморгуються. Голос капітана обірвав Гольтові думки.

— І ще! Сьогодні після полудня бойові практичні заняття всієї батареї з стрільбою по визначеній цілі. Ось тут я й матиму нагоду придивитися до новачків. А може, на ваше щастя, надлетить ще й кілька амі[24]. Так буде солідніше… Та що там багато говорити, — сказав він і відвернувся. Собака з гавкотом застрибав навколо свого господаря. — Замовкни, ти! — прикрикнув Кутшера на собаку і пішов у напрямі канцелярії.

Готтескнехт розподілив людей на обслуги до гармат. Шмідлінг викликав:

— Вольцов, Гольт, Гомулка і всі мої, ходіть-но сюди!

Таким чином друзі знову разом і утворили основу обслуги гармати «Антон». До складу їхньої обслуги увійшли також Вебер, Кірш, Бранцнер і Катнер, яких уночі забирали до гармати «Берта».

— От і чудово! — сказав Шмідлінг. Він був радий, що зберіг свою обслугу.

Готтескнехт виділив їм ще одного з старших курсантів заступником командира гармати. Його звали Гюнтер Ціше. Це був кремезний білявий юнак років сімнадцяти, трохи товстуватий, з прищавим жіночим обличчям і величезною бородавкою на лівій скроні.

Розквартирували їх відповідно до розподілу на обслуги. Таким чином і житимуть хлопці разом. До них на правах старшого по кімнаті перебрався Ціше. Вшістьох вони оселились в одній з двох маленьких кімнаток барака «Дора»: Ціше, Вольцов, Гольт, Гомулка, Феттер і Рутшер. Комірчину навпроти зайняла обслуга гармати «Цезар». Третє, трохи просторіше, приміщення в кінці коридора залишалось для дружинників МППО.

— Барак «Дора» розташований найзручніше, — сказав Вольцов, — він стоїть на відшибі, сюди рідко навідуються чергові офіцери!

Ціше пояснив, що на батареї мало хто залишився з тих, що пережили гамбурзькі нальоти: дванадцять чоловік, які обслуговують радар, і двоє біля далекоміра. їх капітан Кутшера не захотів відпускати. А решта залишились у Гамбургу. Чоловік п’ятдесят теперішнього особового складу батареї родом з навколишніх міст. їх набрали з інших підрозділів і тиждень тому передали на сто сьому батарею. На цій позиції вони стоять всього лише восьмий день.

— Справжня тобі шкуродерня, — розповідав Ціше, поки вони влаштовувалися у цій маленькій кімнатці.— Цілісінький день ми будували бараки, копали бліндажі, укладали боєприпаси. Правда, основну роботу виконували росіяни з табору, тим, звичайно, довелося сьорбнути лиха. Конвоїри підганяли їх палицями.

— Палицями? — перепитав Гольт. — Хіба це дозволяється?

— Ти що, з місяця впав? — вигукнув. Ціше. — А чому б і ні?

[24] Амі — так в Німеччині називають американських солдатів окупаційних військ.