Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шмідлінг в свою чергу похвалив підлеглих:

— Ви в мене просто молодці! Нам треба й надалі триматися разом!

Хлопці знову переодяглися у форму членів гітлерюгенду, у якій прибули сюди, і, лежачи тепер на солом’яних матрацах, старанно писали листи. Надвечір вони пішли на склад за сухим пайком. А коли повернулися, біля дверей на них уже чекав Г оттескнехт.

— Панове, люб’язно прошу! Карету подано! Пора вже лити сльози прощання.

Величезний тривісний грузовик мчав їх крізь темряву ночі. На зміну жаркому, засушливому літу прийшов жовтень, похмурий і холодний. Часто випадали дощі, і в сльоту ще недавно вони стовбичили біля гармат. Потім знову настали ясні осінні дні, теплі і безхмарні. Але ця ніч — темна і студена; на небі жодної зірочки. З погашеними фарами машина поспішала на захід.

4

Ледь почало сіріти, грузовик зупинився на якомусь пагорбі. Була п’ята година ранку. Насичене білим туманом повітря пахло димом і сажею. В набряклому одязі тупцювали хлопці навколо машини, розігріваючи закляклі від холоду руки й ноги. В тумані Гольт побачив невиразні контури кількох бараків, розташованих близько один від одного. Він дуже змерз, на душі було сумно і моторошно.

З туману виринув обер-єфрейтор з жовтим шнурком чергового унтер-офіцера через ліве плече.

— Здоров, Фріц! — радо вигукнув Шмідлінг. — Це наш зброяр обер-єфрейтор Махт!

— Тихше! — прошепотів Махт, білявий чоловік років тридцяти п’яти, приземкуватий і товстий. — Тихше, там командир спить! — Потім звернувся до новачків: — Зараз одержите обмундирування.

— Як сьогодні вночі? Не тривожили? — поцікавився Шмідлінг.

— У нас було спокійно, — відповів Махт, — а туди далі, на північ, підсипали жару.

— Ну, а взагалі як?

— Щоночі,— сказав зброяр, — і майже кожного дня. — І, обернувшись до новоприбулих, скомандував: — За мною кроком руш!

В одному з бараків містився склад. Крізь щілини причинених віконниць сюди струменіло бліде світло. Десь поблизу люто загавкав собака. Чийсь грізний голос крикнув:

— Замовкни, ти!

— Це шеф, — прошепотів Махт. — Дивіться, щоб ніхто і пари з уст не пустив!

Кожен з новачків одержав форму: святковий мундир, однобортну шинель і ще бляшану коробочку зі звукоглушниками. Каптенармус — обер-єфрейтор Шніцлер — був худорлявий, жвавий, гострий на язик чоловічок.

— Не скигліть! — попередив він. — Коли що не так, потім обміняєте!

Навантажені обмундируванням, вийшли хлопці зі складу, і Шмідлінг повів їх у порожній барак переодягатися.

Житловий барак А, прозваний «Антоном», стояв метрів за п’ятдесят від складу. Незабаром Гольт був уже одягнений у нову форму. Він пройшов кілька метрів дорогою, зупинився і поглянув навкруги.

Світало. Ось-ось мало зійти сонце. Ранковий вітер розірвав густий туман, і всю позицію стало видно як на долоні. Гольт намагався добре запам’ятати місцевість довкола батареї. Він бачив перед собою голу вершину горба, брудно-сіру землю, убогі кам’янисті поля. На сході темнів ліс, його сухі голі стовбури з сумом нагадували про густі непрохідні хащі на схилах знайомих гір. Чотири бараки, розташовані на чималій відстані один від одного, утворювали великий прямокутник, сторони якого з заходу на схід мали приблизно метрів сто п’ятдесят, а з півдня на північ — не більше сімдесяти п’яти. В ранковому світанні Гольт побачив ліворуч від себе «Антона», праворуч «Берту», а трохи віддалік — невеличкий цегляний будиночок з вивіскою «їдальня». Між «Антоном» і «Бертою» тулилася ціла купка менших бараків — склад, канцелярія, кухня і квартира шефа. Наліво, до «Антона», вів дерев’яний настил, направо, до «Берти» і до їдальні,— широкий проїзний шлях, що звертав на південь, перетинав у долині залізничну колію і нарешті зливався з шосе. По той бік шосе, зі сходу на захід, тягся канал. Над ним ще висіла густа пелена туману. На північ від «Берти», на західному схилі горба, Гольт побачив барак «Цезар», на північ від «Антона» — «Дору» з великим самотнім деревом перед фасадом. Посередині цього прямокутника розташувалася вогнева позиція: на високому земляному валу — командний пункт батареї, а навколо нього — шість гармат. За командним пунктом в окопі — радіолокаційна станція. На захід від вогневої позиції, вишикувавшись, у ряд з півночі: на південь, чотири великі підземні склади резервних боєприпасів.

Довкола, в долині, відкривалася велична індустріальна панорама. Всюди стирчать височенні заводські труби, що випльовують у небо густі хмари сірого диму, — і так куди не поглянь: труби, труби, доменні печі, з яких рвуться вгору багряні протуберанці колошникового газу… далі — калорифери, коксові батареї. Аж ген-ген на обрії — велетенські корпуси сталеливарних заводів, а між ними — підйомні копри з канатними шківами, гігантські реторти нафтопереробних заводів, цілі гори вугілля та породи. І все це оповите хмарами диму і пари, які повільно несе з собою вітер, з’єднане плутаним сплетінням залізничних колій і оточене з усіх боків безкраїм морем будинків: на півдні і заході — Ессен, на півночі і північному сході — Гельзенкірхен, на сході — Ваттеншейд. Ці міста злилися одне з одним, і будинкам, промисловим підприємствам, трубам, заводським цехам і залізничним коліям, здається, немає кінця, вони тягнуться до самого небосхилу, скільки сягає око.

«І все це тепер довірено мені», — думав Гольт. В ньому заворушилося почуття гордості. Але в цей час за спиною пролунав грубий окрик:

— Чого стоїте тут? — До нього підійшов унтер-офіцер, чоловік років тридцяти у низько насунутому на лоб кашкеті.— Прізвище? — І коли Гольт відповів. — Чого ж ви ще чекаєте, Гольт? Ану забирайтеся звідси, та скоріше, роззява! За десять хвилин перекличка!

Батарея вишикувалась на широкій дорозі, яка понад вогневою позицією вела від канцелярії до їдальні. На правому фланзі зібрався увесь командний склад — унтер-офіцер і десять обер-єфрейторів. Двадцять вісім новоприбулих стояли похмурі, у них був дуже стомлений і невиспаний вигляд. Гольт дивився на тих, хто вже давно служив на батареї, і з повагою думав: «Цим довелося пережити гамбурзькі бомбардування!»

Коли шикувались на перекличку, не обійшлося і без неприємностей. Вольцов зчепився з одним із старших курсантів, що хотів безцеремонно відіпхнути його вбік.

— Пристойніше трохи поводься, — огризнувся Вольцов.

— Помовч, жовторотий!

— Що ти сказав? — скипів Вольцов.