Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вольцов! — крикнув він. — З мене досить! — Він узявся в боки і вже зовсім спокійно додав: — Я хотів заставити вас помити ноги і відправити в постіль. А тепер — одягайтесь і гайда, виходьте! Та швидше! Зараз ви побачите, що буває з тими, хто поводиться «так самісінько», як і я.

Гольт і Гомулка слухняно позалазили в постелі. Готтескнехт вимкнув світло. Вольцов, бурмочучи щось собі під ніс, потемки одягся. Вже засинаючи, Гольт чув, як він повернувся і, проклинаючи все на світі, уклався спати.

Другого дня про нічну подію дізнався і Шмідлінг.

— Я ще жодного разу не чув, щоб наш вахмістр так кого-кебудь шпетив, та ще й серед ночі!

В перервах між заняттями він щодалі відвертіше розмовляв з хлопцями, розповідав їм про себе. Так Гольт довідався, що до війни Шмідлінг працював наймитом у великому маєтку. Дома на нього чекають дружина і четверо дітей. На всій батареї він єдиний солдат, придатний для служби в діючій армії. Йому вже давно пора б бути на фронті. Шмідлінг запевняв, що йому пощастило і досі утриматися на батьківщині лише завдяки прихильності майора, «отого, що наш командир». Але все може змінитися, бо ж прихильність начальства недовго втратити. Ось чому Шмідлінг так старався, щоб його обслуга була зразкова, щоб не мала зауважень на оглядах і добилася найкращих результатів у стрільбі. Гольт задумливо слухав розповіді Шмідлінга. Потім сказав:

— Хай тільки спробує хто підвести, тому доведеться мати справу з нами!

Шмідлінг вдячно закивав головою.

— Батьківщина всюди батьківщина, навіть в Рурській області,— промовив він.

Гольт і Гомулка перезирнулися. Досі ходили чутки, що їх пошлють у Берлін. Тільки Гольт з Гомулкою не вірили цьому. І ось Шмідлінг проговорився. Це викликало відповідну реакцію. Хлопці засумували, на обличчях і в поглядах появилась розгубленість.

— Тю, хай йому біс! І як же це у мене з язика зірвалось? Адже вам не можна цього знати!

Під час обідньої перерви про новину дізналися всі.

З

Гольт з нетерпінням чекав листа від Ути. «Їй до мене байдуже, — думав він, — вона, мабуть, вже й не згадує мене». Нарешті якось під час роздачі пошти вигукнули і його прізвище. Та це прийшов невеличкий пакуночок від матері. Вона прислала на його прохання сигарети. Чому ж не пише Ута?

За матір’ю він не скучив. Проте все частіше тепер згадував батька, якого не бачив майже чотири роки. Слова Ути «у всякому разі, він, очевидно, людина з характером» запали Гольтові в душу. Може, у нього взагалі немає ніяких підстав соромитися свого батька? Але почуття відчуженості ці думки не розвіювали.

В обід вахмістр знову роздавав пошту. Гольт одержав листа останнім і ніяк не наважувався розпечатати конверт. Потім пішов у барак, уклався на койку й став читати.

В маленькому містечку життя текло своїм звичним руслом, ніби там ніколи й не було гімназистів сьомого класу. Слова, які Гольт квапливо пробігав очима, були дотепні і, як завжди, сповнені тонкої іронії. Лише під кінець вони зазвучали серйозно. «Не думай, — писала Ута, — що для мене це літо минуло безслідно, та не про це зараз йдеться. Безодня, що розділяє нас, надто глибока. Але поки це приноситиме тобі радість, можеш розраховувати на мою прихильність. Наскільки я тебе знаю, вона запалюватиме тебе на великі патріотичні вчинки».

Того ж вечора Гольт сів і написав їй листа, палкого і сповненого кохання.

Тепер вони регулярно листувалися. На його вияви любові Ута відповідала жартами та іронією. Жодного разу вона не написала більше двох сторінок, але й коротшими її листи ніколи не бували. Гольт старанно зберігав їх. А хрестика носив завжди у нагрудній кишені.

— Найважливіше — заряджати, — заявив одного разу Вольцов.

Але заряджати бойовими снарядами новачкам не дозволялося.

— Це надто важка робота для такої малечі! — говорив Шмідлінг.

Кожен снаряд важить майже пуд. Встигнути за три секунди зарядити і вистрілити при куті підвищення сімдесят або навіть вісімдесят градусів — справа нелегка. Та Вольцов домігся свого: йому дозволили зарядити гармату бойовим снарядом. Він натяг на праву руку величезну, в палець завтовшки, шкіряну рукавицю заряджаючого і виконував усі прийоми, які Гольт, стоячи поруч, уже мабуть всоте, проказував уголос: «По команді «вогонь!» третій номер, підтримуючи правою рукою снаряд з дистанційним запалом за дно гільзи, а лівою — за корпус, досилає його в канал ствола. Одночасно, повернувшись наліво, він правою рукою тягне за спуск».

На тактичних заняттях координати стрільби визначав прилад керування вогнем. Над містом у цей час кружляв старезний учбовий літак «клем», що правив за мішень.

Друзі вважали себе вже досвідченими зенітниками. Вольцов дедалі частіше вживав у розмові слова: «Ми старі вояки». Все, чому їх навчили, і справді увійшло в їхню плоть і кров. Щодня хлопці засвоювали щось нове. Так вони взнали, що буває нерухомий і рухомий загороджувальний вогонь. Вогонь з близької відстані ведеться спеціальними снарядами, їх можна відрізнити по жовтих кільцях біля головок гільз. Під час бойових занять їм часто доводилося розбирати затвор тому, що, мовляв, зламався ударник, хоч в практиці такого майже ніколи не трапляється. Але Шмідлінгу навіть ввижалися поламані ударники, бо це улюблене запитання перевіряючих на оглядах. Він стояв поруч з годинником у руках і засікав час. З такою ж пристрастю Шмідлінг ставився і до «снарядів, що дали осічку». їх відносили за сто метрів від позиції, а обслуга тим часом сиділа у сховищі і вичікувала.

Чистити гармату і боєприпаси було не дуже важко. Хлопці чистили, а Шмідлінг сидів поруч з ними і що-небудь розповідав. Він показував їм фотографію дружини і чотирьох дітей. Всі хвалили «міцненьких малюків», як їх називав сам Шмідлінг. Показав Гольтові і окремо фотографію своєї дружини — маленьку карточку, потерту від того, що її часто передавали з рук у руки.

— Ви тільки погляньте, яка дебела жінка! Таку ще треба пошукати.

«Чому він так підкреслює, що вона дебела? — здивувався Гольт. — Адже для жінки не це головне».

— Розумієте, вона працює старшою наймичкою у тому ж самому маєтку, де я батракував. Просто щастя мати жінку, у якої робота аж горить у руках! — Шмідлінг кілька разів повторив: — Робота аж горить у руках… І обоє старшеньких уже теж не сидять без діла: пасуть худобу на гірських луках.

Гольт довго задумливо дивився на обер-єфрейтора.

Але такі години, коли вони всі разом сиділи біля гармати і, змазуючи снаряди голубим авіаційним маслом, мирно балакали, траплялися дуже рідко. Стомлені і розбиті, падали зенітники увечері на койки, а за кілька годин пронизливий дзвінок знову піднімав їх на нічні навчання. Такі тривоги Готтескнехт влаштовував без усякого попередження.