Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось я розкажу! — вигукнув Цемцький. — Я був там з Вольцовом! Гільберт спустив на шпагатині у двір пляшку зі спиртом, а я підхопив її і перемайнув з нею через мур.

— А я, — підхопив Вольцов, — знову підійшов до сторожа і сказав, що, напевне, я помилився: димом тягне не з котельні, а з підвалу під спортзалом… Він знову як очманілий побіг, а я повісив ключа на місце і спокійнісінько пішов геть.

— Ми приготували чудовий лікер, — ледве повертаючи язиком, пробелькотів Феттер. — П'ятдесятиградусний!

Гольт підніс пляшку до губів. Теплуватий липкий напій обпалив йому горло. Він ковтнув ще раз, потім ще… По всьому тілу розлилося приємне тепло, в кімнаті стало просторніше і світліше. Вольцов приніс ще кілька пляшок червоного вина.

— Пий, Вернер!

Гольт випив, і всі теж. Розпач і лють немов рукою зняло. К бісу Уту!

Хтось закричав:

— Друзі, починається нове життя!

Гольт пив вино прямо з пляшки. На душі в нього полегшало, життя здавалося чудовим.

— Геть Бадольо! — вигукнув хтось.

— Ми не залишимо нашого ф-ф-фюрера в біді!

— Ніколи! — крикнув Гольт.

— Ніко-о-оли! — підхопили всі хором.

Вольцов, намагаючись усіх перекричати, пробасив:

— У нас один девіз: батьківщина в небезпеці. Ми повинні її врятувати!

«Ось вона, Іліада!» — думав Гольт. І тільки десь глибоко ще ледь жевріла свідомість: «Я п’яний…» Потім усе перемішалося: різноголосий гомін, крик, сміх. «К бісу Уту!..» Перед ним, набігаючи одна на одну, миготіли якісь картини: вітальня в будинку Вольцова, вулиця, базарна площа. А ось і Вольцов з кактусом у петельці. «Кактус — можна померти від сміху…» А у Цемцького на голові раптом з’явився циліндр. «Звідки в нього циліндр? І чому всі оці люди сміються?.. О боже! Банфю-рер! Та ще й кричить на все горло: «Забирайтесь додому!..» А хто це хапає мене за руку? Візе? Ну, звичайно ж, наш Мізе-Петер, симулянт і дезертир… Що трапилось? П’яний, кажеш? Ну гаразд, іду вже!»

Вперше в житті Гольт був у такому жалюгідному стані. На другий день він немов очманілий лежав у постелі. Страшенно боліла голова. Якесь неприємне почуття в животі, нудота. На душі — препогано. Сонце світило в кімнату зліва. Отже, виходить, час уже за полудень. Молодша фрейлейн Денгельман, Вероніка, з обвішаною бігуді головою стояла біля ліжка: вона принесла йому чай.

— Який сором! — дорікала вона. — В шістнадцять років напився як чіп! Всі сходи обблював!

— Вийдіть! — надломленим голосом сказав Гольт. — Я хворий!

— Це вам на похмілля! — зловтішно вела далі Вероніка.

— Я вас просив вийти! — закричав Гольт.

Залишившись на самоті, він сьорбнув гарячого м’ятного чаю.

Уривки спогадів поступово складалися в одну суцільну картину. «Що ми натворили!» — промайнула думка.

Він підвівся. «Як я потрапив до себе в постіль?» Підійшовши до відкритого вікна, Гольт почав робити гімнастику. Присівши кілька разів, він почув, що хтось постукав у двері.

Увійшов Петер Візе.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він.

— Дякую, добре… — буркнув. Гольт. — Слухай-но… Що трапилось учора ввечері?

— Всі ви були п’яні, — відповів Петер з ледь помітним докором у голосі.— І на базарній площі наткнулись прямо на бан-фюрера! Той викликав поліцію. Я випадково проходив мимо і ледве встиг забрати тебе звідти. Серед тієї метушні нас ніхто й не помітив.

— Тобі, мабуть, ще й дісталося від мене? — ніяково запитав Гольт.

— Та, дарма, — Візе ледь помітно усміхнувся. — Звичні епітети: Мізе-Петер, боягуз, симулянт.