— Мені дуже шкода, — сказав Гольт.
— Та облиш. — Петер засунув руку в бокову кишеню. — Ута Барнім просила передати тобі лист.
Гольт підійшов до вікна і повернувся до Візе спиною.
«Любий Вернер! — писала енергійним почерком Ута. — Я не хотіла вас учора образити. Але й ви неправильно зробили, що так відразу втекли. Я тільки-но дізналась, що вас призвали в армію. Якщо в кінці вашого останнього вільного тижня у вас не передбачається нічого цікавішого, запрошую вас поїхати зі мною в суботу до нас на дачу. Сподіваюсь, погода буде тепла. У нас там чудові ліси, хоч, правда, на превеликий жаль, немає печер… — Гольт розсміявся. її жарт сподобався йому. Він був щасливий. — Отже, приходьте в суботу, не пізніше дванадцятої. Відповідь передайте через Петера».
— Що ж їй передати? — запитав Візе.
— Скажи, що я прийду, — відповів Гольт.
Візе пішов. «Треба принести їй квіти. Троянди, айстри, гвоздики?.. Ні, все це у неї вже є». Він згадав про оранжерею орхідей доктора Ціккеля в шкільному саду. «Залізу туди», — вирішив Гольт. За годину він підійшов до шкільного саду і зазирнув через тин. Він побачив людей, чоловік п’ять, які щось там робили. Уночі Гольт ще раз навідався до оранжереї, але там бігав величезний дог. «Доведеться отруїти пса, — подумав Гольт. — Я повинен добути орхідеї».
В суботу на світанку Гольт знову пішов туди. На цей раз йому пощастило: в саду ані душі.
Речі свої він уже впакував, бо на понеділок школа прислала йому запрошення. Там мав відбутися «урочистий збір, присвячений відправці сьомого класу у військово-повітряні сили…».
Шкільний сад був далеко за містом. Гольт швидко перемайнув через тин. Пригинаючись, він поміж порослими високою спаржею грядками пробрався до оранжереї орхідей.
В обличчя йому вдарило тепле, вологе повітря. З стелі звисали плетені кошики, в яких буйно розрослися якісь химерні квіти. На підгнилих стеблах, серед моху і папороті виблискували чудові суцвіття… Гольт витяг з кишені ножа і зрізав найкрасивіші квітки на високих стебельцях — білосніжні зірки з ніжно-рожевими пелюстками всередині. «Paphiopedilum villosum Out King», — прочитав Гольт на табличці. Він вийшов з оранжереї і, ніким не помічений, вибрався на вулицю.
10
Перед ворітьми вілли Барнімів зупинилась відкрита мисливська бричка. Кучер підвісив обом гнідим коням торби з вівсом.
Гольт нетерпляче подзвонив і, коли йому відчинили, перестрибуючи відразу через два східці, миттю опинився на другому поверсі. Ута стояла перед дзеркалом. Він мовчки простяг їй букет орхідей.
— Які чудові! Я ніколи ще не бачила нічого подібного, — промовила Ута і квапливо одвернулася від нього. Вона причісувалась. Гольт дивився, як Ута укладає навколо голови важку косу і скріплює її шпильками.
Вони вийшли з будинку. Старий дряхленький кучер заліз на козла і хльоснув коней. Бричка покотилася тінистою алеєю і за останніми будинками звернула на путівець. Там перед ними розкинулися скошені поля. Вони ще довго їхали з гори і на гору, потім цілу годину мішаним лісом. Ута розповідала. Коли її батька перевели в місцевий гарнізон, він найняв для сім’ї будинок у місті і цю дачу. їхні коні і брички — ця і ще одна, закрита, — стоять у селянина в сусідньому хуторі. А родом вона з Шварцвальда.
Двоповерхова дерев’яна будівля на фундаменті з дикого каменю стояла на узліссі. Довкола розкинувся густий ліс. Гольт зайшов слідом за Утою у вітальню. Буркотлива старенька бабка провела його на другий поверх у кімнату, де стояли тільки залізне ліжко, шафа і умивальник. Дуби і сосни сягали своїми вітами аж до відчиненого вікна. За якийсь час стара служниця прочинила двері і покликала його.
З кімнати навпроти вийшла Ута. Вони спустилися вниз і посідали одне проти одного за стіл обідати. Служниця принесла їм картоплі-нелупки і миску сметани. Крізь відчинені просто в ліс двері доносився шум вітру, що гуляв у верховітті дерев.
Гольт і Ута вийшли з будинку. В долині між полями лежало село. На землю спускався тихий літній вечір. Зарослі терну і папороті обснувало блискуче павутиння. В повітрі носилися білі нитки бабиного літа.
Ута йшла трохи попереду Гольта. На узліссі вона сіла на траву. Густо обплетені ожиною високі кущі ліщини залишали тільки невеличку прогалину на заході. Крізь неї було видно, як над горами, переливаючись, голубіє небо. З галявини вітер доносив пахощі свіжого сіна. Гольт обняв Уту за плечі. Вона відкинулась на м’яку траву. Згодом він сидів поруч з нею, спостерігаючи, як на обрії, виграваючи усіма барвами веселки, згасає багрянець. Ута заплющила очі. На землю спускалися сутінки. Уту морозило. Коли вони повернулись додому, була вже ніч.
У вітальні стояла приготована для них вечеря. Ута внесла кошик свіжих томатів. Обоє з апетитом почали їсти.
— Мене дуже зацікавила твоя розповідь про батька, — несподівано сказала Ута. — Отже, він не побоявся залишитися без роботи, аби тільки не працювати на війну.
Гольт здивовано глянув на неї. Голос її звучав якось відчужено і серйозно.
— Шкода, що в нас мало таких людей, — продовжувала Ута.
— Я тебе не розумію, — сказав Гольт.
У куточках її рота знову затремтіла глузлива посмішка.
— Невже після поразки на Волзі в тебе ще не спала з очей полуда?
Він досадливо хитнув головою, але тут же примусив себе стриматись.
— Я тебе не розумію, — повторив Гольт. — А як же Німеччина? — І, знову втративши самовладання, вигукнув: — Що буде з Німеччиною?
Дівчина подивилась на нього довгим уважним поглядом.