Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Раніше я не міг дочекатись, коли ж нарешті мене пошлють на війну, а тепер хотілося б залишитися з тобою, — сумно сказав Гольт.

— Тобі б скоро надокучило одне й те ж саме! — сказала Ута, уникаючи його погляду.

Засвистів паровоз. Поїзд рушив. У правій руці Гольта, яку міцно стиснула на прощання Ута, залишилася маленька картонна коробочка. Він насилу вирвався з її обіймів, перестрибнув через кущі, швидко перемайнув площу і вже на ходу вчепився на поїзд. Гомулка втяг його у вагон.

В проході хтось кричав: «Екстрене повідомлення! Повітряний десант звільнив дуче!» Гольт чув ці слова, але ніяк не міг збагнути їх змісту.

Поїзд повільно, як черепаха, повз у гори. Гольт стояв у проході. Поряд з ним — Гомулка, якийсь похмурий і, здавалось, заціпенілий.

Гольт відкрив коробочку. На чорному бархаті лежав золотий карбований хрестик з ланцюжком. Гольт насилу розібрав дату «1692» і вигравіруваний дрібненьким старовинним шрифтом напис: «Наш бог — любов, любов’ю тримається світ. Щасливою була б людина, якби кохалася повік».

Це все, що залишилося від неї. І ще спогади.

За вікном вагона тяглися гори. Внизу виблискувала голубою стрічкою ріка. Поїзд, набираючи швидкість, опускався в долину. Гольт рвучко відчинив двері купе і, зайшовши, сів у кутку. Засинаючи, він почув слова Феттера:

— Тепер ми вільні, як оті флі-бус-тьєри!

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Місто вражало своєю непривітністю. Гір тут не було. Лише далеко на горизонті тяглися невеличкі пагорби. Розгублені й невеселі юрмилися колишні семикласники перед вокзалом — похмурим цегляним будинком, над плоским дахом якого стояло передвечірнє сонце.

В наказі зазначалось: «Сто сьома батарея третього важкого зенітного артилерійського полку протиповітряної оборони країни. Велика арена». Це звучало таємниче. Вольцов запитав у перехожого, як туди пройти.

— Велика арена? Це — стадіон, дуже далеко за містом.

— От тобі й маєш, — розчаровано промовив Гольт, звертаючись до Гомулки. — Я уявляв собі бозна-що. А це звичайнісіньке футбольне поле. — «Чому ж нас ніхто не зустрічає?..» — подумав він. Ще ніколи він не відчував себе таким самотнім, як після прощання з Утою.

— Я і кроку більше не ступну, поки за нами не прийдуть! — заявив Вольцов. — Адже вони знали, що ми повинні приїхати.

Гольт, Гомулка, Феттер і Цемцький трималися Вольцова, до них приєднались Рутшер, Вебер, Бранцнер, Кірш, Глазер, Гутше, Катнер, Мебіс, Шахнер і Тіле. А почет Надлера — Шенке, Шенфельд, Шульц, Груберт, Гампель, Кібак, Клейн, Кульман,

Еберт, Кунерт і Шлем, — ніби змовившись, заявили, що краще вони підуть на свою батарею пішки. Надлер, у формі гітлерюгенду, з зеленим командирським шнурком, наказав своїм хлопцям шикуватись, і незабаром невеличка колона зникла за рогом вулиці.

— Ну й нехай ідуть, підлабузники прокляті! — зневажливо махнув рукою Вольцов. Він якусь мить подумав, потім пішов до телефонної будки.

Гольт сидів за кухлем пива, не прислухаючись до розмови. Він і досі був під враженням розлуки. «Ніхто не знає, що станеться з нами…» Ось уже й розкол намітився. Досі тільки залізний кулак Вольцова підтримував у класі єдність. Вся оця малеча, що сидить за столиками, ще вірить у могутність Вольцова, але кожен з них відразу ж перемайне в інший табір, якщо це виявиться вигідним. На Гомулку можна покластися. Він ніколи не відмовиться від мене і Гільберта. Феттер також, цей ходить за Вольцовом, як вірний пес. А Цемцький? Хто його знає?»

Вольцов підсів до Гольта.

— Додзвонився! За півгодини приїде грузовик. — Він розповів, що по телефону йому відповіла дівчина. Ну, він, звичайно, нагнав на неї страху: сказав, що керує транспортуванням і таке інше. — Дівчина називала мене не інакше як «пан лейтенант»!

— Пан лейтенант! Тоді можна сподіватися, що машина скоро буде.

— Уявляю, як ті нам заздритимуть! — зловтішно вигукнув Феттер.

Гомулка задумливо бавився кришкою пивного кухля.

— Нам слід бути обачнішими, — сказав він, — щоб, бува, не переборщити. Дома ми, на крайній випадок, ще могли сказати: «Відчепіться, за місяць нас все одно заберуть в армію…» А тут?..

Вольцов стукнув кухлем об стіл.

— Я буду зразковий солдат. Не сумнівайся!

На площу перед вокзалом сонце вже кидало довгі тіні.

З-за рогу з гуркотом виїхав пофарбований у сірий колір грузовик. З кабіни вискочив водій з червоними петлицями зенітника і єфрейторською нашивкою на рукаві.