Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що «тільки»? — запитав Гольт.

— Нічого. — Ута підвелась. Він пішов поруч з нею вузькою стежкою, що відділяла ліс від долини. Коли Гольт наважився взяти її під руку, вона не заперечувала.

— Я вам безмежно вдячний… — сказав він, затинаючись.

— Така сентиментальність зовсім не личить розбійникам, — пожартувала дівчина.

— Я тепер завжди думаю про вас, — признався Гольт. — Думаю про вас удень і вночі.

— Он як! Між іншим, єдине, чого ви добились з вашою бандою розбійників у горах, — відповіла Ута, — це те, що і я тепер теж змушена часто думати про вас.

Він міцніше притиснув до себе її руку.

— Я через вас зовсім втратив спокій…

— Розкажіть про це Петеру, йому буде дуже цікаво, — відповіла вона, сміючись. В цю мить на узліссі справді показався Візе.

— Отже, наступної суботи на цьому ж самому місці,— холодно, якимось чужим голосом сказала Ута.

— Здається, вже скоро кінчиться наше вільне життя, — мовив Гомулка. — А шкода, правда?

Гольт не відповів. Сповнений новим гнітючим неспокоєм, він цілу ніч самотній бродив лісом. Його інтерес до табірного життя, полювання, рибальства давно згас. «Я міг би щодня бачити Уту…» — картав себе юнак. Ліниво потягаючись на сонці, він весь поринув у мрії. Гольт любив вставати на світанку.

В суботу вранці він ще до схід сонця вийшов з печери, зліз по скелях до струмка і скупався в холодній як крига воді. Потім рушив у дорогу. Прийшовши до річки, він заховався там у кущах верболозу і проспав аж до самого вечора.

Коли в умовлений час прийшла Ута, Гольт уже по обличчю дівчини прочитав, що її поїздка закінчилась успішно.

Вони знову залишили Петера чекати, а самі пішли стежкою вздовж узлісся.

— Генерал Вольцов спочатку страшенно розгнівався, — почала Ута. — Але потім схаменувся. Не може ж він допустити, щоб його єдиного небожа запроторили в тюрму. Він збирався подзвонити до прокурора і цими днями приїде сюди сам. Вам наказано на тому тижні з’явитися в поліцію.

— Кінець не дуже приємний, — похмуро буркнув Гольт.

— Генерал Вольцов, — суворо сказала Ута, — попередив: якщо ви не виконаєте його вказівок, то він зречеться свого небожа і більше ніколи для нього й пальцем не поворухне. — Вона схопила Гольта за руку. — Умовте своїх друзів! Генерал не залишить вас у біді. Тільки кінчайте вже нарешті з цією… псевдоромантикою. І ще одна умова! — додала Ута тихо й переконливо: — Ні в якому разі не признавайтесь про напад на хутір. «Це не ваших рук справа, — заявив генерал. — От і все». Та воно й зрозуміло: адже з такої афери навіть він не зможе вас виручити. Ви повинні заперечувати, якщо вас у цьому звинувачуватимуть.

Але все це Гольта вже зовсім не цікавило. Пригоди відійшли в минуле. Сьогочасним стала Ута. А майбутнім — війна.

Гольт дивився кудись убік. За останні тижні він так багато пережив. І омріяні хвилини першого поцілунку, і ніч у сільському шинку зняли нарешті полуду з його очей. А зараз поряд з ним іде дівчина, її врода вже була позбавлена того таємничого ореолу, що робив її неприступною. Хіба в ній, так само, як і в ньому, не тече гаряча кров? Він схопив Уту за руку, і вона не відняла її.

— Я вам щиро вдячний… — збентежено мовив він. — Сподіваюсь… ви не дуже поганої думки про мене?

Вона кинула на нього меткий погляд.

— Тоді, у Візе, я гадав, що вами можна милуватися лише здалеку… Не ображайтесь на мене, якщо я…

— Замовкніть! — вигукнула дівчина. — Що це вам спало на думку? — Вона висмикнула свою руку.

Край дороги сидів Петер Візе. Побачивши Гольта й Уту, він підвівся і обтрусив зі свого одягу землю.

— Не забудьте ж, у наступний четвер! — сказала Ута. Поки він отямився, дівчина вже зникла за поворотом дороги.

Гольт сторопіло дивився їй услід.

9

— Вертати з каяттям у місто, добровільно з’явитися в поліцію. Досить-таки жалюгідний кінець, правда ж? — зауважив Гомулка. Гольт теж не чекав такого фіналу.

А Вольцова турбувало тільки одне: