— Мені наказано привезти з вокзалу лейтенанта Вольцова і двадцять сім солдатів.
Вольцов удав, ніби це його здивувало.
— Телефоністка, напевне, помилилася.
Єфрейтор недовірливо глянув на нього.
— Залазьте! Швидше!
Хлопці повкидали в кузов речі. Вольцов і Гольт сіли в кабіну.
Грузовик рушив вузькими, покрученими вуличками, з яких, мабуть, і складалося все місто. Машину трясло і підкидало на вимощеній диким каменем бруківці, аж поки не виїхали на широке шосе, обабіч якого тяглися невеличкі городи та садки з літніми дачами. Єфрейтор, насуплений і мовчазний, сидів за кермом. Вольцов дістав з кишені жменю сигар. Єфрейтор байдуже засунув їх у нагрудну кишеню, але одразу ж став говіркішим.
— Ну, як тут у вас? — запитав Вольцов.
— Спокійне життя, — відповів єфрейтор. Йому було щонайбільше років дев’ятнадцять. — Нас поки що не турбують.
Машина вибралася на пагорб, з якого відкрилась широка долина. По шосе понуро марширував Надлер з своїми людьми.
— Проїжджай! — скомандував Вольцов. Єфрейтор дав газу. Позаду залунали й завмерли крики розчарування. — Бач, потомились, прокляті! — зловтішався Вольцов. Єфрейтор промовчав.
Далеко перед ними, на пагорбі, між луками і полями, вимальовувався овал стадіону, високі багатоярусні трибуни.
На плоскому даху біля великого, накритого брезентом приладу вовтузилося кілька малесеньких сірих постатей.
— Схоже на прилад для підслухування, правда? — запитав Г ольт.
— Нісенітниця, — гмукнувши, одказав Вольцов. — По-перше, той прилад зветься звуковловлювачем, по-друге, ним вже ніякий дурень не користується. Це просто радіолокатор.
— У нас його називають радар, — зауважив єфрейтор.
Грузовик звернув з шосе на широку, всипану шлаком дорогу. Вони наближались до стадіону.
Тут, на пагорбі, ще яскраво світило передвечірнє сонце і засліплювало очі. Гольт примружився. Таке ж яскраве сонце заливало землю і тоді, коли він з Утою прогулювався лісом… Минула всього лиш одна доба!..
— Зараз будемо на місці,— сказав єфрейтор.
Гольт побачив кілька бараків. По той бік стадіону прямо серед поля, навколо високого земляного насипу, колом височіло шість сірих горбів. Єфрейтор зупинив машину біля одного з бараків.
— Виходь! — наказав він і, коли всі позлазили з машини, поїхав. Хлопці дивилися вслід грузовику, що з гуркотом віддалявся. Нікому до них не було ніякого діла.
— Мабуть, сюди, — промовив Вольцов і першим зайшов у барак.
Двоє дверей обабіч вузького коридора вели у просторі кімнати, заставлені двоповерховими койками, шафами. Все запущене, брудне; здавалось, тут уже давно ніхто не жив.
— В гіршому випадку, потім переберемося в інше приміщення. Але стояти отак без діла не годиться. Це підриває бойовий дух.
Вольцов вибрав кімнату з вікнами на південь. Гольт зайняв верхню койку біля вікна, подалі од дверей. Дві шафи закривали її від стороннього ока. Вольцов влаштувався поряд, а Гомулка задовольнився місцем унизу. Розкидані всюди сміття і нечистоти гнітюче вплинули на Гольта. Та Вольцов швидко взяв справу в свої руки.
— Ану, давайте! — скомандував він. — Треба прибрати оце свинство! Я зараз спробую роздобути віника.
Несподівано в кімнаті запала тиша. Стоячи за шафою, Вольцов не помітив, як у дверях з’явилась кремезна постать людини років тридцяти п’яти. Чоловік стояв, широко розставивши ноги, у збитому набакир кашкеті й синьому, гаптованому сріблом мундирі. Всі так і завмерли, витріщивши на нього очі. Гольт спробував подати Вольцову знак, але той, не звертаючи ні на що уваги, невдоволено галасував за шафами:
— Якийсь свинюшник! Тут, очевидно, жили готтентоти! — Лише тепер Вольцов помітив, що в кімнату хтось зайшов.
— Непогано, — мовив незнайомий. — Готтентоти! Це справді непогано сказано! — Він пройшовся поміж шафами. Його погляд, окинувши всіх, зупинився на Кірші.— Прізвище?
Кірш мало не вдавився хлібом, який саме дожовував. Ковтаючи, він силкувався зміркувати, що ж означає зірка на погонах з срібною окантовкою.