Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Забудь про те, що я тобі сказала. — Вона відсунула тарілку. — Забудь. Ти йдеш на війну. Хто знає, скільки вона ще триватиме. — Ута дивилася кудись повз Гольта. — Вам важко зрозуміти правду. Адже все це ні до чого не приведе. — Її погляд був суворий і збентежений.

— І взагалі забудь про цю нашу зустріч, — вона якусь мить вагалась. — Я, мабуть, скоро вийду заміж. Отже, прошу тебе, забудь про все, що між нами було.

Але Гольт аж ніяк не чекав, що вона його отак просто відштовхне і покине; він не міг з цим примиритися.

— Я мушу йти на війну. Ти позбавляєш мене всякої надії… Тоді…

Ута властивим лише їй одній рухом провела лівою рукою по шиї, ніби з нетерпінням чекаючи, коли він закінчить обірвану фразу.

— Тоді пусти мене сьогодні вночі до себе, — випалив він.

Вона підвелася так рвучко, що аж поперекидала на столі посуд.

Гольт чув, як угорі грюкнули двері. Спантеличений, він довго сидів на місці, аж доки не відчув, що починає мерзнути. Потім підвівся, позачиняв вікна і погасив світло.

У будинку панувала мертва тиша. Гольт якусь мить нерухомо стояв у своїй кімнаті.

Він переборював у собі нерішучість.

Нарешті вийшов у коридор. Кілька секунд ще вагався перед її дверима. Потім натиснув ручку. Двері подались.

У відчинене вікно подував легенький вітерець. Вона обняла його обома руками і ніжно притягла до себе, в темряву. Але він бачив перед собою її обличчя і широко розплющені очі. Бачив, як здригаються її губи від болю — від болю і насолоди…

Він пробув у неї до світанку. Займався день. Але день цей здавався йому тільки блідою плямою між двома ночами. Вперше в житті Гольт з повною свідомістю упивався насолодою живої краси. І вона не ховалась від нього.

Але в його уяву іноді мимоволі вривалась інша картина, так наполегливо, що він довго лежав безпорадний, безсилий її відігнати, жахлива картина війни: бризки фосфору, страшні рани, обвуглені тіла. Гольт ховав голову у дівчини на плечі. Потім чув, як вона сказала:

— Я опиралася скільки могла. Але так тому й бути. Нічого не зробиш — війна. Ми не знаємо, що на нас чекає.

В перших рядах актового залу сиділи семикласники у формі гітлерюгенду. Гольт примостився під готичним вікном аж у третьому ряду, позад Вольцова. Він запізнився. Директор уже виголошував промову. Гольт його не слухав. «Ми ще побачимось на вокзалі!» Він згадав, як вистрибнув з брички і помчав бігом. «Ми ще побачимось…» Юнак сидів з заплющеними очима і ніби знову бачив все перед собою. Цей сон тривав цілу годину Ось запряжений у бричку кінь мчить їх полями. У вухах виразно бринять слова: «Тепер я зовсім твоя!»

Залунали оплески. По паркету загриміли ковані чоботи. Банфюрер Кнопф піднявся на трибуну.

— Камради! — урочисто вигукнув він.

Цемцький, що був задрімав, злякано підвів голову.

— У цей відповідальний час фюрер закликає молодь до зброї…— командирським голосом рубав Кнопф. — На Східному фронті смертельно поранений ворог гігантськими зусиллями намагається розірвати залізний зашморг, який ми накинули йому на шию…

Феттер голосно висякав носа.

— Перестань! — шикнув на нього Вольцов. — Зараз дисципліна — найважливіше!

— Як сказав кілька днів тому у своїй чудовій промові фюрер відносно повітряної війни, «ми проводимо підготовку таких технічних і організаційних заходів, які дозволять нам не тільки покінчити з ворожим повітряним терором, а й помститися за нього!» А до того часу вам, друзі, випало щастя захищати повітряний простір Німеччини! — Стукаючи чобітьми, банфюрер зійшов з трибуни і кожному зокрема потиснув руку.

Біля входу в зал стовпилися учителі. Доктор Ціккель ремствував:

— Кхе-кхе. Коли я, так би мовити, подивлюся на них… Адже це, так би мовити, ще зовсім діти, кхе-кхе… А їх уже беруть на війну, кхе-кхе. Горе, та й годі!

Вулицею поперед допризовників на вокзал поспішали батьки і родичі.

— Ні за що в світі не ходитиму більше ні до якої школи! — . заприсягався Вольцов.

Над площею пролунав дзвінкий, переливчастий свисток.

— Увага! В ряди шикуйсь! Струнко! Кроком руш! — скомандував Отто Барт. А на вокзалі чекала Ута.

Гольт крокував у колоні. Вони співали: «Нехай усе валиться й пада, ми будемо йти вперед…» До вокзалу вже недалеко. Підійшов поїзд. Нарешті Гольтові вдалося вийти з рядів. Він шукав Уту. Вона стояла осторонь, далеко від натовпу, біля темних кущів бирючини, що відділяли площу від вокзалу.