Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Переночуємо, а завтра буде видно, — сказав він.

Лягаючи поруч з Гольтом спати, Гомулка сказав:

— Ти помітив? У Гільберта відразу на душі полегшало.

У неділю вранці Вольцов снідав величезним шматком м’яса. Він жадібно кусав його своїми міцними зубами, з хрускотом гриз кістки.

— Ну що ж, іди, — сказав він. — Сподіваюсь, вона не підведе нас.

Гольт подивився на небо. Вітер нарешті розігнав хмари. Зібравшись, Гольт рушив у дорогу.

Цього разу він старанніше, ніж завжди, оглядав болото навколо місця майбутньої зустрічі, очеретяні зарослі і кущі верболозу. Потім назбирав неподалік у ліску повну плащ-палатку хмизу і приніс його у свою схованку. Розіславши багаття, він пообідав шматком свинини, який дав йому з собою Феттер. Повільно надходив вечір.

Коли вогонь прогорів, Гольт не став більше підкидати хмизу, а сунув у вугілля велику головешку, щоб тліла. Потім вийшов на узлісся і почав чекати. Незабаром на вузькій стежці, що звивалася у траві між лісом і долиною, показалась Ута. Тільки тут Гольт збагнув, як він хвилюється.

Гольт вийшов з кущів. Ута засміялась.

— Отже, ви й справді граєте в індійців?

Гольт розсердився.

— Петер, відійди трохи на якийсь час, — сказав він. — Почекай на нас отам, у дубняку. Гаразд?

Візе слухняно повернувся і пішов назад.

— Нам треба заховатися, — сказав Гольт, розгортаючи кущі верболозу і притримуючи рукою гілки перед Утою. Тут, у зарослях, стояли сутінки. Тьмяно світилися тліючі головешки. Гольт розстелив на землі свою ковдру. Ута сіла біля багаття і з веселою усмішкою спостерігала, як він вийняв з планшета сигару і, випускаючи великі клубки диму, закурив. Дівчина знову засміялась:

— Забралися в ліс і граєтесь у індійців?

Гольт відчув, що червоніє.

— Нам уже набридло оте нудне цивільне життя, — сказав він. — Невже ви цього не розумієте?

— Власне кажучи, я вважала вас розумнішим! — відповіла вона.

— Ми застрелили в лісі оленя, — похвалився він і, раптом зніяковівши, тихо додав: — А потім зробили страшенну дурницю… Ми вкрали на хуторі свиню.

— Що ви говорите? — злякано запитала Ута.

Гольт почав виправдуватись, але надто непереконливо, і з соромом усвідомлював, що навіть сам у те не вірить.

— Ходити з компасом по лісі. Навіщо ж нас цього навчали? І стріляти теж. І долати перепони. Ще в юнгфольку нам весь час вбивали це в голови, муштрували… Ось ми й вирішили застосувати тут свої знання на практиці! — Він підозріливо глянув на Уту.

Вона задумливо дивилась на нього.

— Прошу вас, — мовив він тихо, майже жалібно, — поїдьте в Берлін до генерал-майора Вольцова. Якщо ви йому все розповісте, він допоможе, і нас не посадять у тюрму.

— Взагалі то, — відповіла вона, — вам не завадило б спокутувати свої гріхи. — Слово «гріхи» було сказане з явною іронією.

— Яка їм користь з того, що посадять нас за грати? — доводив своє Гольт. — Нехай краще пошлють на фронт. Адже там подібні речі дозволяються.

Ута похитала головою.

— Розкажіть мені все, як було, з самого початку.

І Гольт розповів.

— Гаразд. Я поїду. Тільки… — сказала Ута, коли він закінчив.