Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я перший перелізу через огорожу і відчиню ворота, — сказав Вольцов.

Вони ще з годину чекали. Потім повимазували собі сажею обличчя і рушили. Вольцов ішов попереду. Біля воріт хлопці якусь мить постояли прислухаючись.

— Собаки в них ще немає,—прошепотів Вольцов. — Він вже давно подав би голос.

Вольцов одним махом стрибнув на ворота. «Виходить, недарма нас муштрували і заставляли плигати і лазити через всілякі перепони, тепер і згодилося», — подумав Гольт. На подвір’ї загерготіла гуска. Ворота розчинились. Вольцов вигукував щось незрозуміле і показував рукою направо. Його слова потонули в оглушливому багатоголосому герготінні гусей.

Гольт лишився на варті біля виламаних воріт. Озирнувшись, він побачив, як подвір’ям до хліва стрімголов мчать три постаті його однокашників. Вольцов патрулював навколо садиби. Гуси не вгамовувались, а тепер до їх хору приєдналося пронизливе верещання свині, що доносилося з хліва. Потім гримнув постріл. Гольт перевів подих. Тільки зараз він відчув, що увесь спітнів. Гуси все ще герготіли. Нарешті Вольцов крикнув:

— Ходімо, Вернер!

Гольт вискочив з двору. За садибою на нього чекав Гільберт. Вони разом зачинили ворота. Потім підбіг Феттер.

— Чудова свиня! Перший сорт! — радісно вигукнув він.

Всі весело зареготали. Сміх трохи розрядив нервове напруження. У лісі вони наткнулися на Цемцького і Гомулку, що чекали на них зі своєю здобиччю. Пристебнувши одну до одної кілька плащ-палаток, хлопці загорнули в них свиню. З великого сірого згортка стирчали тільки зв’язані свинячі ноги. Хлопці взяли на плечі кілка і вчотирьох понесли свій вантаж у табір. Цемцький застромив собі в картуз свинячого хвоста як трофей.

Настали похмурі, туманні дні. Було холодно. Над горами нависла сіра пелена густих хмар. Дощ ішов іноді по кілька годин без угаву. Феттер весь час смажив м’ясо. Глибока, чисто вимита впадина в скелі була вже до країв наповнена смальцем. Гольту і Гомулці тепер уже не доводилося щодня ходити на полювання.

Дощ лив як з відра. Гольт сидів біля багаття. Дим виходив з печери назовні через шахту.

— Ти не залишив там після себе порожню гільзу? — несподівано запитав Вольцов. «Ага, — подумав Гольт, — виявляється, він теж думає про наслідки».

— Ні! Я ж не новачок, — образився Гомулка.

— У всякому разі, харчів маємо тепер досить. На якийсь час вистачить, — сказав Вольцов, беручи в рот сигару, — отже, можемо спокійно жити і ні про що не думати.

— Якщо тільки ця… історія з свинею не кине підозру на нашу п’ятірку, — сказав Гольт і, якусь мить повагавшись, додав: — Ось що пише місцева газета. — Він вийняв з кишені газету і прочитав замітку вголос. — Вони, звичайно, догадуються, що ми ховаємося десь у лісах.

— Ліси великі,— зауважив Вольцов і раптом затнувся. — Але ж, хай йому грець, звідки в тебе газета?

— Мені дав її Візе.

— Візе? — Вольцов здивовано дивився Гольтові в обличчя. Гомулка, який саме чистив штуцер, мимоволі відклав його вбік і теж насторожився.

— Я іноді зустрічаюся з ним біля ріки, — сказав Гольт.

Вольцов замислився.

— Це, власне кажучи, не так уже й погано, — буркнув він нарешті.

Гольта здивувало те, що Вольцов так байдуже сприйняв його таємницю.

— А завтра… я зустрінуся з Утою Барнім, — ніби між іншим квапливо додав Гольт.

Вольцов схилив набік голову.

— Розказуй далі. Певно, ти щось задумав.

— Я хочу запитати, чи не погодиться вона поїхати до твого дядька. Ута краще за нас зуміє йому про все розповісти.

Вольцов пожував нижню губу. Він довго щось обмірковував.

— Дядько Ганс страшенно лаятиметься. Проте це непогана ідея… Може, написати щось йому від себе?

— Тільки не здумай дати письмове признання! — вигукнув Г омулка.

Вольцов підвівся.