Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На якусь мить вони замовкли і прислухалися. Не чути було жодного звуку.

— Та хто може сюди прийти? Чоловіки всі на війні, а жінки бояться ходити у ліс, — сказав Гомулка і, піднявши свого штуцера, забив у нього новий патрон.

Хлопці підійшли до вбитої тварини. У передсмертній агонії олень розрив могутніми рогами землю довкола і тепер, витягтись, нерухомо лежав на боці. Гомулка полічив відгалуження на рогах.

— Дванадцять! — сказав він. — Отже, це чудовий, вже не молодий олень… Ми вбили його, не порушивши мисливських законів. А він міг би нас добре поморочити, адже в нас немає собаки.

Перша куля пройшла у оленя під лопаткою. Друга пробила йому горло біля самої голови.

— Я відразу знав, що влучив його, — задоволено сказав Гомулка. — Він стрибнув прямо на мою кулю.

Гольт побіг на галявину і приніс зайця. Потім хлопці від-тягли оленя трохи далі в ліс, у зарослі дубняка.

— В ньому буде, напевне, з центнер. Добра вага!

— Справжній мисливець ніколи не скаже про оленя «добра вага», — зауважив Гомулка. — Мисливці завжди говорять: «Чудовий олень, розкішний, пишний». І так само про оленячі роги.

А хто порушить мисливський жаргон, того на знак покарання кладуть поверх туші забитого оленя і дають йому три «лопатки».

— Що? Що дають? — запитав Гольт.

— Мисливським ножем б’ють тричі плазом. А старший єгер примовляє за першим ударом: «Це за князя повелителя!», за другим: «Це за рицаря, слуг і наймитів!», за третім: «А це за мисливців — славних молодців!»

Гольт засміявся. Хлопці ніяк не могли наважитися розпотрошити тушу своєї здобичі.

— Тобі доводилося коли-небудь білувати оленя? Самі ми-з цим не впораємось. Потягнемо його так. — Вони притрусили старим листям кров на узліссі і в кущах, потім зрубали ножами молоду ялинку і просунули стовбур крізь зв’язані ноги оленя.

— Так, тепер буде зручно, — сказав Гомулка. — На війні нам доведеться ще й не таке тягати.

Гомулка розклав невелике багаття. Прямо на полум’ї засмажили сойку, але вона була не більша за голуба. Потім настромили на палицю зайця і почали пекти його над жаром.

Настала ніч, Гольт розстелив на траві плащ-палатку і ліг, поклавши голову на вбитого оленя. Гомулка, присівши поруч, наглядав за багаттям. На палаючі гілки іноді падали з зайця краплини жиру, і тоді багаття сичало. Між верховіттям дерев виблискували яскраві зорі.

Гольт дивився на небо, як тієї ночі, кілька днів тому, в чужій темній комірчині. «Власне кажучи, я вже давно про неї забув, — розмірковував він. — І коли намагаюсь її пригадати, переді мною постає інше обличчя…»

— Ти ось запитував мене… — звернувся він до Гомулки. — Тоді в трактирі я зовсім не хотів. Все сталося всупереч моєму бажанню. Правду кажучи, я мріяв, але зовсім не так! Ь якби відмовився, то все життя вважав би себе боягузом! Я, по суті, ще й зараз не знаю, соромитися мені того чи ні.

Гомулка розгріб сучком жар.

— Раніше я думав, що це буває так, як у книжках описують, — вів далі Гольт. — Кохання і таке інше. Як у Новаліса. Ти читав? Вона — королівна і перша красуня у всій країні, а він — бідний поет; живе з своїм батьком у лісі. Батько в нього — надзвичайно вчена людина, мудрець. Молодята кохаються таємно. Одного разу вони пішли на прогулянку. Знялася страшенна буря, і вони сховалися в печеру. Там, власне, все й сталося, від гарячого кохання, звичайно. Королівна після того побоялася вернутися в замок до короля і залишилася жити у мудреця з його сином. Король наказує обшукати всю країну. Минув рік, і ось молодик приводить королівну в замок. На руках у неї дитина. Поет склав про цю історію пісню і проспівав її королю. Той, надзвичайно зворушений, прощає їм усе. Мені здається, це чудова повість. Але в житті буває зовсім не так.

— Подай сюди сіль, — попросив Гомулка. — І часто в тебе бувають такі думки? — Він вийняв з вогню зайця, розрізав його на частини і простягнув Гольтові шматок паруючого м’яса.

— Мене цікавить, — сказав Гольт, відриваючи зубами м’ясо від кістки, — чи в житті з усіма… ідеалами буває так, як це сталося з моїм Новалісом при першій же сутичці з дійсністю? Кохання я завжди уявляв собі якимось урочистим. А насправді там немає ніякогісінької урочистості і навіть… зовсім навпаки. Я завжди з хвилюванням слухаю щонеділі ранкові передачі гітлерюгенду. Нещодавно передавали про молодого добровольця і про оп’яняюче почуття самопожертви, коли віддаєш життя за батьківщину… Або пам’ятаєш книжечку Зеренсена «Голос предків»? Кнак приносив її в клас… Про добровольця на ім’я Екке. Я навіть слово в слово запам’ятав, як там написано: «Пригнувшись, стрімголов кинувся вперед, з тріумфуючим вигуком жбурнув у кулеметне гніздо гранату… і, в благородному пориві влучений ворожою кулею, упав з останньою думкою: «Все для Німеччини!..»

— Недоїдки і сміття кидай у вогонь, — попередив Гомулка. — Не треба залишати довкола кісток! Попіл ми потім зариємо… Отже, виходить, ти боїшся, щоб і з війною не вийшло так, як з коханням? Коли вірити Вольцову, то війна — справа зовсім не поетична. Він говорить, що це наука така ж суха, як і хімія.

— Так, але коли ти вже переборов страх і готовий піти на смерть, як пише Беймельбург у «Фронтовику», — ти, звичайно, читав, — тільки тоді тобою опановує справжній героїчний порив!

— Я гадаю, що не пізніше, як за рік, ми про все це дізнаємося, — сказав Гомулка.

Хлопці нарешті повмощувалися спати, лігши голова до голови.

— Є на світі багато такого, про що не можна ні з ким говорити, — тихо мовив Гольт. — Раніше я думав, що для цього є батько, що з ним я про все радитимусь…

— Старі самі не знають, чого хочуть, — одказав Гомулка. — . Спочатку вони говорять одне, потім зовсім інше.

Минуло вже кілька днів, а Феттер все ще запитував: