Шнайдерайт схопився на ноги, що аж стілець перекинувся. Гольт також підскочив. За мить Шнайдерайт нахилився за стільцем, грюкнув ним по паркету і знову сів. Гундель заспокійливо взяла його за лікоть і глянула на Гольта.
Гольт підніс руку, ніби збирався витерти чоло, та тільки насунув кашкет на самі очі. Цю картину він надовго запам’ятає: Гундель поряд із Шнайдерайтом, тримає свою руку на його руці. Так, вона належить йому, Шнайдерайту!
Гольт розсунув стільці і пішов з актового залу. Перетнув Грюнплац. Доріжки були вкриті опалим барвистим листям. Засунувши руки в кишені і понуривши голову, він ішов усе тихіше й тихіше, аж поки зовсім не зупинився. Розгріб ногою листя, і воно зашелестіло. Зів’яло, все зів’яло й засохло. Все, що він колись любив і що було миле його серцю, тепер втрачене, втрачене попри його волю. Перед ним постало лице Гундель, її усмішка, її погляд. Це все, що в нього ще лишилося і що було дороге йому. І це також він має втратити. Ідучи далі, Гольт думав про людей, що його оточували, розмірковував про своє теперішнє життя, якого не розумів.
— Вражені сліпотою, — промовив він уголос. Потім попрямував на трамвайну зупинку і став чекати. Коли під’їхав трамвай, протиснувся у переповнений вагон і поїхав до Готтескнехта.
Шнайдерайт з полегшенням зітхнув лише тоді, коли за Гольтом грюкнули двері.
— Отже, продовжуємо перший відділ. — Він помітив, що Гундель прикро вражена. — Поки що дивись сюди, — попросив він. — Про Гольта поговоримо пізніше.
Тема — робітнича єдність. Колись Шнайдерайт плекав думку зробити натхненну доповідь, але Гундель рішуче запротестувала.
— Агітаційний вечір і доповідь — речі несумісні,— сказала вона тоді. І коли, нарешті, проголосували, то, на радість Гофману, Шнайдерайт зазнав поразки.
— Ну гаразд, хай буде по-вашому, — збентежено сказав він. — Але що ж ви пропонуєте? Може, давайте силами драмгуртка поставимо п’єсу?
Усі погодились. Але де ж її взяти?
— Де взяти? — перепитав Шнайдерайт. — А ми самі напишемо!
Потім він просиджував цілі ночі з судорожно затисненим у пальцях олівцем. І от зараз на сцені показували те, що він написав.
Обідня перерва на будівництві. Між мулярами точиться розмова. «Страшні руїни!..» — говорить перший. «Але ж, товариші! — вставляє другий, — як це могло статися?»
— Та не стійте ви отак, бовдури, дідько б вас забрав! — вигукнув Шнайдерайт.
Проте «артисти», як і досі, не знали, куди їм подіти руки.
«От бачите, товариші,— продовжував хтось на сцені,— якби ми тоді були згуртовані…» І після цього все ж була прочитана доповідь Шнайдерайта.
— Досить! Все! Закінчуйте!
В цю мить до них потихеньку підкрався чоловік у жовтих фетрових черевиках; він уже довгенько стояв, ніким не помічений, біля дверей і попихкував кривою люлькою. Це був старий Еберсбах. Гундель підвелася, Еберсбах вийняв з рота люльку і відрекомендувався: «Евершбах».
— Ну й кумедні ж ви, як погляну на вас! — Мундштуком своєї люльки він ткнув у груди Шнайдерайта. — З крайніх лівих, чи не так? А я думав, що комуна — це те, що потрібно для робітничої єдності.— Він показав люлькою на сцену і, посміхаючись, додав: — Чогось кращого, що б зашкодило об’єднанню робітників, й не вигадаєш!
Гундель обурилась.
— Ви не маєте права з нас глузувати!
Еберсбах нахилився до неї і сказав:
— Ти поглянь на неї! — Потому узяв її за підборіддя й додав: — А ти гарненька! Нічого, помовч! Ти таки справді гарненька! А зараз іди на сцену і повтори усе те, що тут читали. Тобі повірять, що б ти не говорила.
Шнайдерайт одвернувся. На губах у нього грала глузлива посмішка. Він позбирав свої папірці.
— У суботу, як завжди, за лопати… А в середу ввечері проведемо репетицію в Будинку молоді!
— Та ти, я бачу, образився? — запитав Еберсбах. — Приходь і не вигадуй! Адже тут у залі вам набагато зручніше. — Він почовгав за ними до дверей і добродушно пробуркотів: — Мені приємно бачити таких диваків отут у себе! — А трохи згодом прокричав їм услід: — Наш шкільний гурток, може, зробив би це й краще за вас, але на такі ідеї у них не вистачить розуму!
Шнайдерайт повів Гундель у кафе, сяк-так обладнане на першому поверсі одного із спалених будинків. Вони сіли за круглий мармуровий столик, освітлений гасовою лампою, що висіла над стойкою. Окрім них, відвідувачів не було.
— Принаймні тепер ми знаємо, що так справа не піде, — сказав Шнайдерайт. — Але вечір відбудеться, тут сумніву не може бути. — Він сказав це якось розгублено. Офіціантка поставила їм на столик запалену свічку. Шнайдерайт замовив кухоль пива і грог.
— Як тобі сподобався Еберсбах? — запитав він. І, не чекаючи відповіді, запитав без усякого зв’язку з попереднім: — Що мав на увазі Гольт, коли говорив, що я буцімто не все знаю про тебе?
Офіціантка витерла стіл і церемонно подала напої. Коли вона нарешті пішла, Шнайдерайт допитливо глянув на Гундель, відпив ковток пива і промовив: