— Гольт повівся непристойно по відношенню до Гундель. Без будь-якої причини.
— Без будь-якої причини, — повторив Мюллер, старанно поправляючи свої фігури на дошці.— Скажи мені, якої ти думки про Вернера Гольта?
Шнайдерайт довго сидів непорушно, підперши підборіддя кулаками. Гольт образив Гундель, а хто образив Гундель, той матиме справу із Шнайдерайтом! Гундель потребує когось, хто міг би вступитися за неї і отакому молодчикові, як Гольт, у разі потреби, надавати по шиї. Шнайдерайт заплющив очі. Що взагалі мав означати отой його безглуздий натяк? Ну, тепер нехай Гольт начувається!
— Я не бажаю мати з ним нічого спільного, — промовив Шнайдерайт.
Мюллер кивнув.
— Ану давай спершу зіграємо партію. Білі починають і виграють.
Шнайдерайт пішов на дві клітинки вперед королівським пішаком. Мюллер зробив те саме. Шнайдерайт був вельми агресивно настроєний: вивести будь-куди коня на ферзевому фланзі, в даному випадку на крайню вертикаль, і розпочати ним атаку; тільки-но чорний ферзь залишить своє місце, кінь повинен прорватися на ферзевий фланг і, зробивши вилку з шахом, забрати туру, посіяти паніку і жах в лавах ворога. Мюллер явно не сподівався такого бурхливого наступу, він, видно, не звернув уваги, яка загроза нависала над його ферзевим флангом, і пішов королівським конем. Шнайдерайт підсунувся ближче до столу, з нетерпінням оглядаючи шахівницю. Те, що його пішак у центрі поля стоїть під ударом королівського коня чорних, його не влаштовувало. Так просто віддавати Мюллерові пішака він не хотів, і тому, недовго мізкуючи, пішов йому на захист пішаком від королівського слона. Отже, він притримувався одного з основних правил: ідучи в наступ, не слід нехтувати безпекою власної позиції.
Мюллер у відповідь на цей хід похитав головою і побив конем прикритого білого королівського пішака. Шнайдерайт відповів ударом на удар і за пішака взяв коня. І собі похитав головою в бік Мюллера. Мюллер буквально йшов у пастку Шнайдерайта: він, щоб захистити коня, пішов королевою. Тепер вона стояла на крайній правій вертикалі, велика і самітна. «Побити!» — майнула думка у Шнайдерайта. Але тут він побачив, що королева Мюллера на відкритій діагоналі проти білого короля! Мюллер, напевно, не вважав навіть за потрібне сказати: «Шах!» І раптом Шнайдерайт збагнув усе, збагнув усю глибину цього підступного задуму. Зрозумів, що насувається катастрофа. Зроблено ще тільки чотири ходи, а кінець вже наближається.
— Здавайся, — промовив Мюллер.
— Здаватись?! — вигукнув Шнайдерайт і ще завзятіше схилився над шахівницею. Він не міг примиритися з таким кінцем, проте в шаховій грі не завжди все виходить так, як сподіваєшся. А може, все-таки вдасться атакувати конем? Зараз у нього однаково лишався один-єдиний хід, щоб урятуватися від шаху, — хід пішаком. Але після цього — новий шах, і він втратить центрального пішака. Шнайдерайт силкувався змінити якось хід гри і почав припускатися однієї помилки за другою, а тим часом чорна королева влаштувала на його позиції справжню баталію. Втім, комізму свого становища, він, очевидно, не відчував. Та ось до королеви приєднався кінь.
— Мат, — сказав Мюллер.
— Реванш! — вигукнув Шнайдерайт.
Цього разу білими грав Мюллер, і йому вистачило усього лиш вісім ходів, аби знову виголосити: «Мат», проте безнадійною партія чорних стала вже після чотирьох ходів. Шнайдерайт заявив:
— Здорово! Ти граєш куди краще за мене!
— Я вигравав і не в таких, як ти, — відказав Мюллер, складаючи в шахівницю фігури.
— Давай іще раз розставимо фігури, і ти мені поясниш, що я невірно робив! — наполягав Шнайдерайт.
— Усе! — категорично відрубав Мюллер і закрив шахівницю. — Ти любиш правду? От і гаразд!
Шнайдерайт мовчки слухав. Потім устав і заходив по невеличкій кімнаті.
— Ти вважаєш себе вмілим і небезпечним гравцем, хоч не маєш ніякого уявлення про шахи, — сказав Мюллер, відкинувшись на спинку стільця і тримаючи в губах погаслий недопалок. — Пересуваєш фігури, мов хлоп’я, що грається кубиками. Та це ще півлиха, адже тобі й не обов’язково бути справжнім шахістом, але ти сідаєш за шахівницю, наче гросмейстер, бездумно соваєш фігури і уявляєш собі, що робиш хитрі й оригінальні комбінації. І коли потім через свою бездарність потрапляєш у критичне становище, то вдаєшся до насильницьких заходів і від того ще невблаганніше йдеш назустріч поразці.
Шнайдерайт перестав ходити по кімнаті.
— Критика нищівна, — промовив він. — Що ж мені робити?
— Не грати в шахи, — відказав Мюллер. — Грай, скажімо, в доміно, коли тобі нікуди подітися від нудьги, але тільки не в шахи. Шахи — це, так би мовити, макет всесвіту і одночасно вища школа діалектики.
— А коли я будь-що хочу грати в шахи?! — наполягав Шнайдерайт.
— Тоді вчись! — порадив Мюллер. Він акуратно поклав шахівницю й фігури в портфель. — Для цього є книжки, я тобі дістану одну з них. Але не зазубрюй, а намагайся збагнути суть справи. Чому б тобі не організувати шаховий гурток у своїй молодіжній групі? — Мюллер старанно закутав шию сірим шарфом. Шнайдерайт, щоб допомогти Мюллеру, зняв з вішалки куртку.
— Кожен, хто сьогодні не хоче бути халтурником, — сказав Мюллер, — мусить обов’язково оволодіти якимось мінімумом теорії.
Шнайдерайт стояв нерухомо, так і тримаючи куртку в руках.
— Та це я знаю, — задумливо промовив він. — Я це чув ще від батька: «Без революційної теорії немає революційної практики».
— Ну от, — зауважив Мюллер, і в куточках його очей збіглося безліч дрібних зморшок, — тепер і твій розум осяяла гідна думка.
Шнайдерайт знову заходив по кімнаті, а разом з ним помандрувала й Мюллерова куртка.
— Скажи відверто, чого це тобі заманулося грати зі мною в шахи? — поцікавився Горст.