— Це невиліковна хвороба серця. Крім того, в концтаборі йому розчавили одну нирку, а в другій, яка ще виконує свої функції, у нього хронічний нефрит.
— А він знає, що в нього за хвороби?
— Влітку після визволення він деякий час лежав у лікарні,— сказав професор. — Хотів будь-що одужати, та коли дізнався про свій стан, наполіг, щоб його виписали.
— Навіщо? — запитав Гольт.
Професор підвівся, підійшов до вікна і втупився поглядом кудись просто себе. Стояв похмурий полудень.
— Навіщо? — перепитав він, стоячи спиною до сина. — Мюллер не захотів лежати в ліжку і виглядати смерті, яка, зрештою, могла б якийсь час і почекати. Він хоче зустріти її в самому вирі життя. Адже ти його знаєш. Розум у нього ясний, і він ще почуває в собі трохи сили. Він хоче жити — і він живе, без гучних слів, йдучи назустріч смерті.
У воротях Гольт зустрівся з Гундель. А що він рідко обідав разом з усіма, то й бачив її не частіше, ніж раніш, хоч і жили вони тепер під одним дахом. У Гундель тільки й було на думці, що агітаційний вечір, і вона почала розповідати Гольтові про часті репетиції. Але Гольт її майже не слухав. Дивлячись на неї, він згадав той день, коли стояв біля протитанкового укріплення, бачив перед собою відкриту могилу і думав: «Як же я тепер з’явлюся перед очі Гундель?» І раптом він збагнув, яка прірва пролягла між ними.
— Що з тобою? — запитала вона. — Всі говорять, що з тобою щось сталося.
Гундель поспішала, очевидно, вона йшла до Шнайдерайта: їх не одділяє прірва.
— Нічого зі мною не сталося, — промовив він.
«Шнайдерайт, — думав Гольт, — його так само кинуло в життя, як і мене, але хто розподілив ролі між нами, хто розверзнув прірву?»
— Ти маєш рацію — я тобі не пара. На мені надто багато бруду.
— Що це має означати? — запитала Гундель, нічого не розуміючи.
Але він лише хитнув головою і пішов.
В будинку Гольт наштовхнувся просто на Мюллера.
— Як ся маємо, Вернер? — привітно запитав Мюллер. Мюллер завжди був привітний. На лацкані піджака він носив червоний трикутник, той самий, що колись був у нього на спині. Про Гольта він знав небагато, але у таких, як Мюллер, гострий зір.
Мюллер потягнув Гольта за собою в кімнату засідань. «Не упирайся, все одно виявиться!» Фрау Томас накрила стіл на три особи і принесла полумисок з супом. Звичайно, у неї була якась новина, але ніхто не слухав її, і вона вийшла, залишивши їх удвох. Мюллер, не розстібаючи куртки, сів.
— Як справи в школі? — поцікавився він. — І як вам подобається менкебергська група антифашистської молоді?
— Щиро кажучи, вона мені зовсім не подобається, — сказав Гольт, — мене там лише терплять. Я їм чужий.
Мюллер здивовано глянув на нього.
— Невже ви хочете, щоб я й вам брехав?! — вигукнув Гольт. — Я не можу й з вами кривити душею! І я заявляю абсолютно відверто, що більше туди не піду!
— Але що це з вами сталося? — запитав Мюллер.
«Що зі мною сталося?»
— Я більше не заслуговую на ваше дружнє ставлення до мене, пане Мюллер. Не маю на це права. Коли б ви про все знали, вам би й на думку не спало бути таким привітним…
— Коли б я знав? Про що? — запитав Мюллер.
І Гольт не міг мовчати.
— У газетах повідомляють, що відкрито нові масові могили в Бауцені. Я також знаю одну таку могилу, я знайду її! Там поховано сім чи вісім чоловік, таких, як ви, у смугастому вбранні, з червоними трикутниками. Там лежить і Петер Візе, їх розстріляли есесівці…
— А ви, Гольт? Ви? — вигукнув Мюллер. — Негайно розповідайте!
— Я стояв і дивився, — сказав Гольт, і голос у нього затремтів. — Я стояв і дивився, з гвинтівкою біля ноги, і навіть пальцем не поворухнув.
— І це вам не дає спокою, чи не так? — запитав, якийсь час помовчавши, Мюллер. — Стояв і дивився… — повторив він, втупившись кудись повз Гольта. — Весь народ дивився. — Він розстебнув куртку, зняв шарф і додав: — Завтра вранці чекайте на мене біля заводських воріт. Підете зі мною і протокольно засвідчите, де знаходиться могила.