— Коли зазнають краху хибні уявлення про світ, — спокійно зауважив Готтескнехт, — то це не катастрофа!
І раптом Гольт майже все зрозумів. У тридцять третьому він був дитиною, а потім мусив їсти кашу, заварену батьками. Ось чому вони тепер або затушковують це питання, або сконфужено обминають його…
— Пане Готтескнехт… — Гольт підвівся з софи, широко розставив ноги і, не знаючи, куди подіти кашкет, надів його на голову, засунув руки в кишені, потому, пильно дивлячись на Готтескнехта, закінчив: — Ви голосували за Гітлера?
— Я?.. — промовив Готтескнехт і замовк. Він схилився над столиком, підніс люльку до свічки й прикурив. Обличчя його якось одразу постаріло й осунулось. — Так, — нарешті видавив він з себе. — Спочатку я голосував за партію центра, а потім, після тридцять другого, й за Гітлера.
Гольт витріщився на нього, не вірячи своїм вухам.
— Слухайте уважно! — промовив Готтескнехт. — Те, що я голосував за Гітлера, не має суттєвого значення. Він і без мого голосу став би диктатором. І якщо вам справді так важливо одержати відповідь на ваше «чому», то, будь ласка, поцікавтесь і причинами! Я скажу вам, як це я собі уявляю. Така вже була моя доля, що веймарська демократія дала мені лиш одну свободу — вибрати Гітлера.
Але Гольт його більше не слухав. Так, сам він в той час, коли Гітлер прийшов до влади, був ще зовсім дитиною, йому було тільки шість років. Його цікавили кульочки з цукерками, буквар та ще казка про сплячу красуню. У тому, що скрізь панує горе, він не винен. Відповідальність за це несуть батьки. А їм було начхати на відповідальність, вони принесли життя таких, як він, у жертву манії величі. Вони довели нещасну Німеччину до загибелі! Вони ганебно і безсоромно відвернулися від неї і свідомо стали на шлях війни і злочинів. Гольт усе більше й більше розпалювався. Тепер хай йому ніхто не говорить, що він цього не знав або не хотів — адже про все це писалося раніше і про все можна було прочитати, навіть про те, що нові землі треба завоювати мечем на Сході… І ті, хто ніс відповідальність за життя дітей, за благо країни, повинні були принаймні озирнутися назад і закликати на допомогу свій здоровий глузд. Їм треба було розібратися в суті подій, зазирнути за куліси, а не сліпо плентатись до урн для голосування, сп’янівши від гучних фраз! Це і є правда, від якої ніхто не заховається!
Ось він сидить, Готтескнехт, «батько батареї»! Тільки дурень міг би ще колись повірити цій генерації, і сто разів дурнем буде той, хто дозволить їй вирішувати свою долю!
— Спасибі, — сказав Гольт. — Я й справді йду звідси трохи розумнішим, ніж прийшов! — Він поправив кашкет і чемно додав: — До побачення.
6
У школі Готтескнехт і Гольт продовжували зустрічатися щиросердо. Але в листопаді Готтескнехт не раз відводив Гольта вбік і стурбовано або з докором запитував:
— Гольт, чому ви не працюєте разом з усіма? Ви ж не закінчите школу!
Гольт ухилявся від щирої відповіді. Він не сказав, що відвідування школи вважає безглуздям, що для нього уроки і домашні завдання з дня на день здаються все абсурднішими, такими ж, як і все його життя.
Лише Аренсові він ще вряди-годи звірявся з своїми думками.
— Те, що я знову ходжу до школи, — це нерозумна спроба ще раз почати звідти, звідки все обірвалося багато років тому. Та ще й при цьому удаю, ніби за цей час нічого не сталось.
Аренс тримався осторонь від усіх товаришів по школі, зате намагався зав’язати якнайтісніші стосунки з Гольтом.
— А чи не здається вам, що ви все трохи ускладнюєте? — запитав Аренс. — Нам треба перечекати, чимсь заповнити час, ми не можемо сидіти склавши руки, треба хоч що-небудь робити. — І він додав: — Німці планують, а росіяни, знай, роблять свою справу.
Це було під час великої перерви. Вони ходили туди й назад коридором.
— Я не знаю, що довелось вам пережити, — мовив Гольт. — Але скажіть, ви справді покінчили з минулим?
— А ви ні? — запитав Аренс.
— Ні, — відповів Гольт. — Є речі, про які я просто не можу згадувати. Але облишмо це. — Задзвонив дзвоник, вони повернулися в клас.
— Політінформація, — сказав Аренс. — Пан Гофман вже тут. — І, усівшись на своєму місці позаду Гольта, він зауважив: — Без цих політінформацій ми могли б і обійтися, як ви гадаєте? Висока політика — чудова гра, але віднині в неї гратимуть без Німеччини.
Готтескнехт сів на одну з вільних лавок. Гофман вискочив на милицях на кафедру і почав читати газетні повідомлення. План переселення, вироблений Контрольною радою. Утворення місцевого жіночого комітету. Рішення місцевих властей про націоналізацію всіх підприємств концерну Фліка. Нова постановка «Розбійників» Шіллера у міському театрі. Видача нових карток на промтовари. Воєнні збитки Радянського Союзу досягають суми сімсот мільярдів карбованців. Знайдено нові братські могили…
Гольт прислухався.
— У Бауцені знайдено кілька братських могил, — він слухав, а в ньому наростало якесь почуття страшенної пригніченості,— розстріляні есесівцями… Це, очевидно, в’язні концтаборів, що були евакуйовані в зв’язку з наступом частин Радянської Армії… і яких гнали Бауценом на Захід…
Гофман зійшов з кафедри, Готтескнехт розпочав урок, а Гольт усе ще сидів нерухомо. «Так, їх гнали на Захід, крізь прохід у протитанковій загорожі!» Спогади не полишали його навіть дорогою додому, а йшов він умисне якомога довше. З усіх картин минулого це була найнезабутніша, і тому зараз вона дуже чітко поставала в уяві. Туманний ранок. На протитанковому укріпленні мінялася варта, серед тих, що заступали, був і Петер Візе. Здалека, мов удари бича, долинали постріли. А потім колона пішла крізь загорожу. Це були привиди і все-таки жизі постаті, живі скелети, на яких теліпався смугастий одяг. На спині у кожного — червоний трикутник.
Гольт повернувся додому, коли батько вже обідав. Якийсь час вони сиділи мовчки, потім Гольт запитав:
— На що хворіє Мюллер?
— У нього підгострий септичний ендокардит, — відповів професор.
Гольт попросив пояснити, що це означає.