— Я дуже погано знав тебе, — відповів Мюллер. — А зараз уже знаю трохи краще.
— Погано знав, який з мене шахіст? — допитувався Шнайдерайт. — Чи який комуніст?
— Що за дивні запитання! — промовив Мюллер і знову сів. — Так, ніби ти не в усьому однаковий! Невже тобі здається, що в політиці ти інший, ніж у шахах? У тебе замало знань і справжньої розсудливості бракує, до того ж ти гарячий і невитриманий.
Шнайдерайтове обличчя спохмурніло.
— Згадай хоча б, як ти повівся на зборах соціал-демократів? — сказав Мюллер.
— Ти тільки послухай! — перебив його Шнайдерайт. — Адже зараз найважливішим є питання робітничої солідарності! А тут підводиться отакий тобі «соці», типовий угодовець, що за часів гітлерівського режиму просидів у запічку, і починає верзти, щоб ми, мовляв, не піддавалися лівим. Тут треба тільки кулаком… — скипів Шнайдерайт.
— Ні! — заперечив Мюллер. — Кулак тут ні до чого!
Вигляд у Мюллера був страшенно стомлений. Він одчайдушно боровся з черговим приступом ядухи — розстебнув джемпер і комір сорочки, увесь якось миттю осунувся, але вів далі уривчасто:
— Удар кулаком — це вже останній, але не кращий захід. Сьогодні, в наших умовах, та ще коли ти серед товаришів по класу, ударити кулаком — значить визнати своє безсилля і невміння орієнтуватися в ситуації. Сподіваюсь, ти це зрозумієш, товаришу Шнайдерайт! — На чолі в Мюллера виступив холодний піт. — А того базіку, — продовжував він, — приструнчили б і самі соціал-демократи, і це вплинуло б на нього більше, ніж твій окрик.
Мюллер замовк. Ядуха потроху попускала. Він витяг носовичок і старанно витер потилицю й підборіддя.
— А щодо соці… Звикай ставитися до них по-іншому! Невже жодного з них не було з тобою в камері? Тож-то!
— Що стосується товаришів по класу, тут ти маєш рацію, — погодився Шнайдерайт. — Але ж ти невдоволений мною і через те, що я терпіти не можу Бернгарда! Цей Бернгард або, скажімо, Гольт — це ж буржуї. Невже, по-твоєму, я повинен спокійно дискутувати з ворогами? — Він зупинився біля письмового столу. — Хіба ти забув, скільки лиха вони заподіяли світові? Такі типи, як Гольт, спокійнісінько зносили і навіть схвалювали масовий терор. Коли б не такі суб’єкти, як оцей Гольт, революційні маси змели б примару гітлеризму і визволили б нас із тюрем і таборів!
Мюллер заплющив очі. Від слабості на чолі в нього знову виступив піт.
— Цей сон і мені колись снився, — промовив тихо він, — сон про народний гнів, від якого падають мури в’язниць…
Він замовк і встав.
— І не лише уві сні я мріяв про це, — додав він, — я боровся, роздмухував полум’я і ніколи не припиняв боротьби. — Мюллер знову замовк. Задумливо дивився на Шнайдерайта. — Ти говориш про ворогів, — вів далі він, — і маєш на увазі лише фашизм, буржуазію. Але у нас їх багато, якась часточка ворога є навіть в кожному з нас. Запам’ятай: ми прагнемо змінити звичний світ. Але до цього світу належимо й ми з своїми звичками і бажаннями. — Мюллер говорив усе повільніше. — Ми, комуністи, знаємо закони історії. Ми не маємо права ні на мить забувати про те, що суспільство розвивається в боротьбі протиріч. Сліпота в цьому питанні — смертельний ворог, що причаївся у наших грудях.
Якусь мить Мюллер дивився Шнайдерайту просто в вічі. Потім спокійним звичним тоном продовжував:
— Люди, які хотіли визволити нас з в’язниці, самі сиділи в ній, а хто там не сидів, той і не думав нас визволяти, той здебільшого був напоєний отрутою, одурманений брехнею і страхом. Що ж до мас, то вони були залякані, як ти й сам кажеш, кривавим терором, а багато хто про це взагалі нічого не знав! Тому що не тільки люди жили за фашизму, а й фашизм жив у людях. І зараз ми мусимо навчити людей розуміти, що таке свобода і хто такі ми. А наш ворог?.. — Він затарабанив кісточками пальців по столу. — Наш ворог не той, хто ще й сьогодні не розуміє ні нас, ні що таке свобода, а той, хто перешкоджає нам пояснювати людям, хто ми такі й що таке свобода, тобто той, хто в цій справі діє проти нас.
— А Бернгард? — запитав Шнайдерайт. — А Гольт?
Мюллер нарешті вдягнув куртку.
— Важко сказати, — відповів він. — Бернгард працює. Як на справжнього ворога, то він надто відвертий, а от чи вистоїть він… Не знаю. А Вернер Гольт — це просто скалічений і розбещений хлопець. І взагалі він зліплений за сучасним національним стандартом. З ним тобі доведеться попрацювати. Таких, як він, хоч греблю гати, і їх ми мусимо завоювати на свій бік. Для цього й існує ваша молодіжна організація.
Вони вийшли з барака.
— Я проведу тебе трохи, — сказав Шнайдерайт.
Було холодно й сиро. Вулицями гуляв осінній вітер. Шнайдерайт поцікавився:
— Як ваші справи з автоматом?
— Слюсарям доведеться з ним поморочитися, — відповів Мюллер. — Така складна машина не могла ж півроку пролежати під руїнами без того, щоб не зіпсуватися.
— Це не машина, а просто чудо! — зауважив Шнайдерайт. — Ось у нашій професії машин ще зовсім мало!
На розі вони зупинилися. Несподівано Мюллер запитав:
— Скажи, ти не помітив якихось змін у моєму вигляді?
Шнайдерайт замислився. Мюллер, як завжди, виглядав погано. Його мучила ядуха.