Будинок Готтескнехта розбомбило; тепер він займав з дружиною невеличку кімнату під самим дахом у стандартному будиночку на південній околиці міста, неподалік від лісу. Гольт дивився на вкриті густим лісом пагорби, що поступово переходили в гори. Там, за ними, — Гегенгорст. Він мимохіть згадав Каролу Бернгард.
Готтескнехт зустрів Гольта привітно. Він був у домашній куртці, скроєній з якоїсь ковдри і розшитій зеленим шнуром.
— За те, що ви завітали до мене, ставлю вам «відмінно». Адже цим ви несказанно порадували мене!
Його мініатюрний кабінет був умебльований бідно: кілька забитих книжками етажерок, старовинна софа, низенький столик, табуретка.
Готтескнехт звільнив столик — склав у купку зошити і поставив чорнильницю з червоним чорнилом на книжкову поличку. Фрау Готтескнехт принесла чай. Це була жінка років за тридцять, трохи вища і, мабуть, старша за свого чоловіка. Вона працювала у міському відділі соціального забезпечення.
Готтескнехт налив Гольтові, як він висловився, «справжнього китайського чаю» з листя ожини. Гольт закурив.
— З мене непоганий психолог, — сказав Готтескнехт, — і я бачу — вас щось гнітить.
— Та ні, що може мене гнітити! — заперечив Гольт. Він затягнувся сигаретним димом. — Нічого такого немає!
— Шкода, — сказав Готтескнехт. — Дуже шкода! Але, звичайно, ваш візит мені приємний, навіть коли вас ніщо не гнітить. — Він дістав з етажерки люльку й кисет з тютюном. — З вами діється щось незрозуміле, і я часто запитую себе: для чого, власне, ви почали ходити в школу? Адже ви просто відсиджуєте час. Вилийте свою душу, Гольт, це нам усім необхідно! Але спершу розкажіть про все, що з вами було після блаженної пам’яті сто сьомої.
Гольт розповідав плутано, неохоче, лише про долю Гомулки трохи жвавіше й докладніше. Готтескнехт запитав:
— А як ви живете зараз, тут?
Гольт тільки знизав плечима. Готтескнехт мовчки попихкував люлькою.
— Розумію, — промовив він. — Загальна хвороба! Люди не можуть призвичаїтися до нових умов. Життя йде собі. Вулицями розгулюють росіяни, і, як не дивно, небо над нами не розколюють блискавки; та й взагалі все не так, як ми гадали. Ми трохи розчаровані, Гольт, що земля не дрижить і не розступається… — Він витяг з рота люльку, — а ми продовжуємо жити.
Гольт знову тільки мовчки знизав плечима.
— Я знаю, — вів далі Готтескнехт, — є й інше розчарування: мовляв, все було ні до чого, все було брехнею, вороги виявилися непоганими хлопцями, а вчорашні герої — злочинцями. Цього ви ніяк не можете осягнути, адже я» вгадав, чи не так?
Гольт відкинувся на спинку рипливої софи.
— З цим ще можна примиритися, — сказав він.
— Краще б я цього й не чув! — відказав Готтескнехт. — Треба не примиритись, а переконатися! — Він допив чай, відклав убік люльку і підвівся. — Ніхто краще за мене не знає, як важко дається таке переконання, а ще важче у відповідності з ним діяти. Адже між нами і тим, у чому ми маємо переконатися, так багато всього нагромаджено: наше минуле, яке нас сформувало, людське заскніння, егоїзм і, крім того, страх. Але сьогодні, так само як і раніше, ми повинні діяти у відповідності з своїми переконаннями. Ця проблема стоїть перед нами.
— А коли ви почали діяти згідно з своїми переконаннями? — запитав Гольт, і в голосі його забриніли глузливі нотки.
— Надто пізно, — відказав Готтескнехт. — До самого кінця я командував батареєю, і під моєю орудою були п’ятнадцятирічні хлопчаки, Гольт. Навіть не сімнадцятирічні, як ви. Батарею нашу перекинули на Схід, і вона мала взяти участь у боях біля Зеелових висот. І це з її застарілими гарматами без оптичних прицілів! Командир наказав мені по телефону: «Наводити по стволу!» Наводити по стволу… по швидких танках! Це був смертний вирок. Такого наказу я не міг виконати. І я відмовився його виконувати. За мною послали польову жандармерію. Але в останню хвилину росіяни повели наступ на нашу позицію, і ми без бою здалися в полон. В одному з таборів, у районі Кюстріна, у мене нарешті знайшовся час подумати про те, ким мені хотілося бути і ким я був насправді.
— Ви — порядна людина, сказав Гольт. — Ви були для нас батьком!
Готтескнехт гірко посміхнувся.
— Порядна людина… — повторив він. — Хіба можна за нелюдської системи бути порядним, не ведучи боротьбу проти цієї системи?
Гольт раптом відчув себе втомленим і знесиленим. Він думав про Мюллера, про Шнайдерайта.
— Я завжди тільки плив за течією, — сказав він. — Мене виштовхували в життя, у війну, в провину. Не розумію, чому це вважалось за можливе!
— Ми, німці,— зауважив Готтескнехт, — завжди надто багато вірили і надто мало знали.
— Але ж це не відповідь, — заперечив Гольт. — Бо знову ж таки напрошується запитання: чому?
Тим часом стемніло, Готтескнехт запалив свічку і задумливо сперся на етажерку.
— Знову на поверхню спливає старе питання, — промовив він немов сам до себе. — Бюхнерівське питання про обставини, що лежать поза нашою свідомістю… [45]
— Ви також нічого не знаєте! — сказав Гольт і на якусь мить відчув, що у нього в серці заворушилася злість. — Ви на двадцять років старший за мене. Але й ви нічого не знаєте! Ви говорите про критику духовної спадщини, а на уроках завжди повторюєте слово «гуманність». Та коли я запитую вас, чому я кочуся униз… Авжеж! — Вигукнув він. — Нестримно вниз, починаючи з самого дитинства, ви нічого не можете мені відповісти!
[45] Георг Бюхнер (1813–1837) — німецький письменник, революційний демократ, драматург. Тут і далі автор має на увазі кращу його п’єсу «Войцек», у якій змальовується трагічна доля пролетаря, що терпить від нужди й безправ’я в експлуататорському суспільстві.