— Ну, гаразд. Поговоримо ліпше про агітаційний вечір. Про що ти увесь час думаєш?
Гундель не відповідала. Вона розв’язала червону стрічку і, тримаючи її в зубах, забрала зі скронь на потилицю волосся, потім знову підв’язала його.
— Я хочу зрозуміти, в чому тут справа, — промовила вона. — Мені наша програма здається непривабливою. І саме через це вона нікого не переконає.— І жвавіше: — Я знаю, що мені хочеться сказати, але не вмію того як слід висловити. Ми хочемо залучити до себе молодь, а показуємо сцени, яких самі, без її участі, поставити неспроможні.
— Що ж, по-твоєму, нам слід заявити, що ми, на жаль, їм нічого не покажемо, бо вони, мовляв, нам не допомагають?
— Зовсім не те, — відказала Гундель, — Уяви собі, що у нас на сцені вечір самодіяльності. Комусь захотілося станцювати народний танок. Та оскільки нас зовсім мало — нічого не виходить…
— Або хтось хоче зіграти в шахи, — збагнув Шнайдерайт, — але в нього немає партнера…
— В залі, напевно, сидітиме чимало шахістів, — додала Гундель. — Тепер ти мене розумієш? Ми заспіваємо пісню, і нехай це звучатиме жахливо, нехай в залі навіть вибухне регіт! Але тоді хтось обов’язково-таки скаже: це несправедливо. Хіба ви не бачите, що нас замало, що серед нас немає нікого, хто міг би з нами розучити пісню? Всі, хто знає слова, ідіть на сцену і співайте разом з нами… Можливо, хоч кілька чоловік підніметься, а тоді й пісня залунає краще, і всі таким чином збагнуть, що вони нам потрібні!
Шнайдерайт замислився.
— А якщо ніхто не підніметься до нас?
Гундель запропонувала:
— А ми посадимо в залі кількох наших товаришів і про все заздалегідь з ними домовимось. Це буде початок.
— Нас дуже мало, — заперечив Шнайдерайт.
— Ти чув, що сказав пан Еберсбах? Ну й кумедна же він людина, чи не так? Якщо шкільний гурток і справді вміє грати на сцені краще за нас, то нехай нам допоможе!
Шнайдерайт мовчав. Він втупився в полум’я свічки і бачив перед собою повний зал, бачив, як Гундель виходить на сцену і як, зрештою, увесь зал бере участь у виставі. Шнайдерайт відкинувся на спинку стільця і довго дивився на Гундель. І поступово на його обличчі не лишилося й сліду суворості.
— Кілька днів тому, — промовив він, — я шукав «Сілезькі ткачі» Гейне й прочитав кілька його творів. Я навіть не здогадувався, що бувають такі чудові вірші. Один з них я перечитував кілька разів і весь час думав про тебе: «Ти, мов квітка, така ж чарівна, ніжна, чиста…»
Вона нахилила до нього голову.
— А як далі?
— «Я дивлюся на тебе, — промовив він ледь чутно, — і туга поймає мені душу…»
Гундель ворушила губами, повторюючи вірші про себе. Потім вона спробувала усміхнутись, але від його погляду усмішка згасла.
— А Вернер мав на увазі,— почала вона, — можливо, ти цього не знаєш, — що ми знали одне одного раніше, ще з тих часів, коли я відбувала трудову повинність, і що я прийшла до професора лише заради Вернера… бо я тоді пообіцяла чекати на нього, аж поки він повернеться з війни.
Шнайдерайт провів руками по обличчю.
— Ну гаразд. Давай іще раз обговоримо програму. Ми маємо час до середи. А що буде з моєю аматорською п’єсою?
Вона винувато сказала:
— Горст, адже я не хотіла завдати тобі болю!
— Завдати болю!.. — зневажливо мовив він і нахилився до Гундель. — Ти мені не завдаєш болю, ні…— Він засміявся. — Я з іншого тіста, ніж твій Вернер! — І збуджено, ледве стримуючи себе, сказав: — Можу додати тільки одне: в тебе це здорово вийшло! Дала слово фашистові чекати на нього, а про своїх батьків навіть не подумала!
Гундель встала. Обличчя в неї зблідло. Кілька секунд вона постояла, потім знову сіла. Рухом голови відкинула назад волосся.
— Я не чула того, що ти тільки-но сказав, — мовила вона, — інакше я мусила б піти звідси, але я не чула тих слів, бо знаю і розумію тебе. — Її гордість була зламана. Дівчина ледве стримувала сльози. — Ти жорстоко й несправедливо образив мене, Горст! — вигукнула вона. — Подумай про це, адже ти мусиш зрозуміти!
Шнайдерайт хотів щось заперечити, але йому забракло слів, і він схопив її за руки.
— Я знаю, — почав він. — Але мені так важко, мені страшенно важко! Я мало не задихнувся від ненависті в тюремній камері, мало не вмер від туги за свободою… Мені було сімнадцять, потім вісімнадцять років… І я не хочу, не можу збагнути того, що в цей час за мурами в’язниці жили, можливо, навіть сміялися… що молодь мого віку в цей час ходила гуляти і що мої однолітки давали обіцянки одне на одного ждати… Я не розумію цього! — вигукнув він. — А ми? Невже про нас ніхто не думав?
Гундель вивільнила свої руки й почала гладити його кулаки, аж поки вони не розтулилися. Тоді вона знову поклала свої руки в його долоні, і так вони ще довго сиділи, не промовивши й слова.