Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони сиділи в караульному приміщенні — Вольцов, Гольт, Гомулка, Феттер та обер-форман Реслер, тихий і спокійний чоловік, який дуже не любив лаятись і вживав брутальні слова, лише коли допікали його до живого. Вольцов курив товсту сигару і коментував події дня:

— Нас тут чотирнадцять чоловік, додайте ще Бетхера з Лессером. Вночі повернеться третій взвод, тоді в нас людей вистачить.

— До чого вся оця паніка? — дивувався Феттер. — Коли начальство так хвилюється, ніколи нічого не трапляється.

Гольт вийшов з караульного приміщення. Йому противне було оте пусте базікання. Він якийсь час постояв біля дверей, дивлячись на вартових, що нерухомо стояли в темряві. Він думав про дівчину в підвалі. Ця думка мучила його, як фізичний біль. «А я був би її застрелив…» Він не міг дати лад своїм думкам. Піднявшись на другий поверх, він ліг на солому, але ніяк не міг заснути.

Об одинадцятій годині вони з Гомулкою змінили патрульних. Гомулка наказував всім іншим:

— Глядіть, не підстрельте нас ненароком!

Вони повільно обходили свою дільницю — по вулиці, повз школу, через сад, навколо подвір’я і з другого боку знову виходили на вулицю. Паркан, що з двох боків підходив до школи, був повалений. Обидва мовчали і напружено вслухались у темряву ночі.

Було вже близько півночі. Вони вийшли з саду на вулицю. Раптом на городі, майже поруч, гримнув постріл. Гольт завмер. Почалась безладна стрілянина. Короткі, рідкі автоматні черги змінювались гвинтівковими пострілами, що дедалі частішали. Біля входу в школу хтось крикнув: «Стій!» Потім і там гримнув постріл. Гомулка зірвався з місця і побіг до під’їзду. Гольт почув у саду, позад себе, квапливі кроки, — хтось пробирався через кущі. Він вистрілив. Перед ним у темряві спалахнуло полум’я автомата. По другий бік майдану, там, де вулиця вела в місто, зчинилась шалена стрілянина, потім на мить стихла і почалася знову. Та ось стали стріляти і з школи.

По бруківці гулко протупотіли кроки, хтось біг з боку міста до школи, але біля саду упав і закричав: «На допомогу!» Гольт за два стрибки опинився біля того, що впав. Солдат лежав ницьма. Підвівши голову, він прохрипів:

— У місті… Патрулів… Усіх!..

Потім його голова в касці дзвінко вдарилась об бруківку. По той бік майдану, там, де починалася вулиця, короткими чергами застрочив кулемет. Гольт кинувся в кущі. Тепер стріляли і на подвір’ї, і в саду позад нього, зовсім близько, стріляли всюди. Він вискочив на вулицю і побіг, притискуючись до стіни, вздовж будинку школи, потім упав на землю і поповз до під’їзду. Один вартовий лежав перед входом, другий — на самому порозі. Гольт переліз через нього у вестибюль. Там валявся труп Реслера.

— Не стріляйте! — крикнув Гольт і відкотився вбік, куди не міг дістати кулемет, який строчив у відчинені двері. Кулі весь час стукались об стіну. Вгорі, у вестибюлі, через рівні проміжки часу лунали постріли з карабіна.

Гольт, притискуючись до стіни, проповз через кілька східців і в вестибюлі сховався нарешті за виступ стіни. Захистившись дверима, що вели в караульне приміщення, Вольцов, у самій сорочці, простоволосий, стріляв з коліна, посилаючи на майдан кулю за кулею. Гольт бачив, як Феттер підтяг до Вольцова з караульного приміщення розкритий ящик з патронами.

Вольцов заряджав. Він крикнув щосили, бо інакше Гольт через гуркіт пострілів нічого не почув би:

— Живий, Вернер? Скоріш до чорного ходу! Там один тільки Кранц!

— Де Зепп? — крикнув у свою чергу Гольт.

Вольцов ліктем показав на караульне приміщення.

— Йому трохи дряпнуло фізіономію! Феттер уже перев’язав його!

Гольт почав підраховувати: «Гільберт, Хрістіан, Зепп і я — це четверо. Реслер убитий — п’ять. Убиті вартові на вулиці — сім. Біля чорного ходу один — вісім. Шведт і Швертфегер стояли на подвір’ї і теж, мабуть, загинули — десять. А де ж ще шість чоловік?»

— А де решта? — крикнув він.

Вольцов взяв у Феттера заряджений карабін і віддав йому свій. Він показав великим пальцем через плече. Широкі дерев’яні сходи, що вели на другий поверх, були якраз навпроти входу. По дерев’яних східцях безперервно вдарялися кулі. Вольцов знову стріляв. У спалахах пострілів Гольт побачив на роздроблених східцях троє нерухомих тіл, четверте лежало біля самих сходів у вестибюлі. Десять і чотири — це чотирнадцять.

— А де ж Лессер І Бетхер? — крикнув він.

Вольцов відповів між двома пострілами:

— Вгорі, бояться спуститися по сходах! — Куля вдарила у виступ стіни біля самого обличчя, обсипавши його штукатуркою. — Феттер, каску! — крикнув Вольцов. Феттер подав йому стальний шолом.

Нарешті Гольтові вдалося проскочити до дверей чорного ходу. Праворуч сходи вели в підвал. У відчинені двері чорного ходу теж безперервно стріляли — кулі весь час вдарялися об стіни. Кранц стояв, притиснувшись до одвірка, і стріляв у двір. Коли на якусь мить стрілянина вщухла, Гольт почув, як Бетхер з верхнього поверху крикнув: «Увага!» — і щось із брязкотом упало на підлогу вестибюля.

Очі Гольта вже звикли до темряви. Вольцов стволом карабіна підтяг до себе загорнутий у папір предмет. Прочитав записку і кинув її Гольтові. Потім мовчки знову став відстрілюватись. Гольт підняв згорток, на підлогу впала в’язка ключів. Він заповз якомога далі в куток між чорним ходом і дверима в підвал, тернув сірника і прочитав: «Наказ обер-фельдмейстера. Негайно розстріляти заарештованих! До цього додаю ключа. Бетхер».

Гольт кинув сірника. «Нехай спробують самі спуститися», — подумав він, крутячи в руках записку. Потім подивився на Кранца. Той, щільно притиснувшись до дверей, коли-не-коли стріляв у бік колодязя. З вулиці у парадні двері люто строчив кулемет, поливаючи свинцем сходи. «Тут ніхто не наважиться спуститися — ні Лессер, ні Бетхер». Гольт перекинув карабін за спину.

Коли він, намацуючи ногою східці, спускався в підвал, серце його шалено калатало від страху. Він вийняв парабелум і зняв з запобіжника. Тримаючись за стіну, пробрався до залізних дверей. А коли знайшов їх, завмер прислухаючись. Від страху і хвилювання його трясло, немов у лихоманці. «Треба взяти себе в руки!» Згори приглушено долинали постріли. Гольт застромив у замок ключа і повернув. У підвалі блимав недогарок свічки.

Сторож став на дверях, затуляючи собою дочку.

— Тікайте звідси! — задихаючись, сказав Гольт. — Тільки випустити вас я не можу. Вони мене самого розстріляють!