Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гомулка спочатку нічого не відповів. Але потім все ж таки сказав:

— Якщо тебе це так дратує, то пробач мені, Вернер… Але тільки тому, що йдеться про дівчину.

— Он воно що! — сказав спроквола Гольт. — А росіяни тоді на батареї — це теж були дівчата?

— Ні… — не одразу відповів Гомулка. — Ти маєш рацію. Не сердься тільки, — попросив він, — мені просто здалося…

«Зепп має рацію, — думав Гольт. — Ні, все-таки він має рацію… Може, й це так само, як торік, коли я вважав, що разом з Гільбертом борюся за… справедливість. Коли Марія

Крюгер зачарувала мене і я хотів розквитатися з Мейснером… Це, звичайно, по-дитячому. Ба ні, це не по-дитячому, але… який у цьому глузд? — подумав він. — Що ж таке справедливість? Може, все це дурниці?.. Чи, може, жалість — це й справді вияв малодушності, і Ціше мав рацію, коли казав, що справжня справедливість — це твердість, коли ми, німці… Топчешся в темряві з зав’язаними очима», — подумав він.

В наступні дні довелося добре попрацювати. На станцію прибували ешелони з військами СС. Солдати трудової повинності розвантажували вагони і платформи: зброю і техніку, грузовики, вози і коні, легкі польові гармати й міномети.

— Ну, тепер хай начуваються банди! — радів Феттер. — Вони не протримаються й тижня!

Вольцов лаявся, коли їх примушували по кілька годин носити ящики з патронами і снарядами.

— Це могли б робити й словаки. Сидять собі дома, ледарі такі!

Під час обідньої перерви, сьорбаючи з казанка єдину страву — препоганий суп, Вольцов сказав:

— Ціла есесівська дивізія! Я чув, що це частини особливого призначення. Вони полювали на партизанів у Прип’ятських болотах і, отже, мають досвід у таких справах.

І знов вони підносили ящики з патронами до грузовиків. Кілька ящиків вивантажили біля школи.

Минув тиждень, а вони ще нічого, крім роботи, не бачили. Кінчався вересень, але погода залишалася по-літньому теплою. Тільки ночі стали холодні й туманні.

Одного разу Гольт лежав на сонці у шкільному саду і дивився в небо. Почулись кроки. По садовій доріжці до нього наближалась білява дівчина з граблями і великим кошиком. Гольт сказав виразно:

— Добрий день!

Вона кинула на нього бистрий погляд і знов дивилася перед собою, але на вітання відповіла ледь помітним кивком голови.

«Ну от! — задоволено подумав Гольт. — Виходить, вона все ж таки бачить різницю між ними і мною!»

Наступної ночі вони з Вольцовом охороняли залізничний міст.

— Чуєш? — запитав Вольцов.

Десь далеко лунко гриміли гармати. Було вже близько третьої години ранку, над горами піднімався вузький серп місяця. Гольта морозило.

— Схоже на справжній бій!

— В горах з ними навіть есесівці не впораються, — сказав Вольцов. — Висота майже дві тисячі метрів… Тут можна навести порядок тільки грубою фізичною силою.

Гольт все хотів запитати Вольцова про наказ рейхскоміса-рів, але його стримувало якесь почуття — чи то зростаюче відчуження, чи то якесь незрозуміле побоювання. Гуркіт гармат не вщухав до самого ранку. Коли опівдні вони повернулися в місто, перед школою стояло кілька заляпаних гряззю вантажних автомашин. На подвір’ї між пірамідами гвинтівок та купами багажу розташувалось чоловік двісті есесівців. Вольцов підсів до них. Незабаром він повернувся з новинами.

— Відносно того, щоб покінчити з ними за тиждень, — сказав він, — не може бути й мови! Тепер повстання охопило пів-країни. Тут поблизу словаки знищили цілий гарнізон. І есесівцям всипали доброго перцю. Кажуть, що партизани б’ються не гірше за регулярні війська, іноді навіть упертіше, бо есесівці з ними не церемоняться, нікого не щадять. Росіяни скидають їм на парашутах зброю, і так буває, що партизани озброєні краще, ніж есесівці. У них у всіх автомати. Цікаво, чи скоро почнеться тут у нас?

Феттер повідомив:

— Перший взвод сьогодні вранці робив обшук у місті. Шукали зброю в кожному будинку, але не знайшли нічого.

Одразу ж по обіді есесівці поїхали. В будинку залишилось тільки караульне відділення третього взводу та відділення Шульце, що повернулося з охорони мосту на відпочинок. Солдати спали на соломі. Але Гольтові не сиділось у приміщенні. Він без усякої мети бродив по подвір’ю і в саду. Там він і наткнувся на біляву словачку. Вона несла великий кошик з хмизом та паліччям.

— Дозвольте, я понесу! — сказав Гольт і, взявши в неї кошика, поніс на шкільне подвір’я. — В сарай? — запитав він через плече.

— Атож.