Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Запало мовчання.

— Ану виходьте! Геть! Надвір! Усі!

Гольт скочив з ліжка, за п’ять чи шість рухів одяг мундир і вже зашнуровував черевики.

— Шульце! П’ятнадцять хвилин поганяйте їх перед сном. Та добре! Нехай пострибають, як жаби! — І знову почав кричати: — Ви в мене плазуватимете, аж поки пуп не заблищить!

Гольт вибіг з барака в нічну пітьму і незабаром почув придушений голос Шульце: «Увага!» Один за одним усе відділення потюпало через садок до смуги перешкод. Витягнувши вперед руки, вони стрибали по-жаб’ячому, потім повзали на животі — в темряві можна було хитрувати. Після цього знову в барак — по рушник і мило, а тоді — в умивальню. «Може, тепер дасть спокій, натішився!» — подумав Гольт.

Всі полягали. Унтер-фельдмейстер стояв посеред тьмяно освітленої кімнати.

— Я вас привчу до порядку! — говорив він майже лагідним голосом. — Привчу до чистоти, невиховані підсвинки, зроблю з вас людей… якщо навіть половину перекалічу! — І пішов до дверей. — На добраніч!

Гольт загорнувся в ковдру. «Спати, тільки спати!»

— Підйом!

Гольт скочив напівсонний з ліжка і тільки в умивальні, підставивши шию і плечі під струмінь холодної води, зовсім прокинувся. Кожна хвилина, яку він зараз виграє, піде на те, щоб заправити постіль. Мерщій назад у кімнату! Там ще було напівтемно, проте вмикати світло не дозволялось.

Заправляння постелі стало тепер основною проблемою для Гольта. Погано заправлене ліжко означало, що ліжко розкидають, а це накликало гнів Шульце і його кару. Обер-форман мав право розкидати постіль і два, і три, і чотири рази за рахунок обідньої перерви та скупих хвилин вільного часу до вечірньої перевірки і навіть після неї. Бувало, що ліжко заправляли по п’ятнадцять і двадцять разів на день, а Шульце стояв поруч і руйнував його знову і знову. За погано заправлене ліжко доводилось розплачуватись цілим днем мук і знущань.

Застелити ліжко так, щоб черговий по табору залишився задоволеним, було важко, а коли черговим по табору був унтер-фельдмейстер Бем — просто неможливо. У спальні перш за все впадали в око солом’яні матраци на залізних ліжках. Вони мали бути схожими на геометрично правильні плити з гладенькою поверхнею, з прямовисними стінками і прямими кутами. А для цього під простирала підсовували дощечки або смужки картону. Навіть на дуже пом’яті матраци у таборі навчились з допомогою рейок та дощок натягувати ковдру так, щоб ліжко мало бездоганний вигляд. Але Бема обдурити було неможливо — він ліжка не оглядав, а обмацував.

Сьогодні Гольт був не в формі і тому не сподівався на успіх у цій буденній, повсякденній війні. Він укладав, приминав, розгладжував складені ковдри, підганяв їх з точністю до міліметра. Коли-не-коли він на мить відривався, щоб ковтнути ледь теплої кави, і неохоче жував шматок хліба, намащений штучним медом. Він має ще десять хвилин. Венскат, прикажчик з м’ясної крамниці в Вестервальді, старанно замітав підлогу. «Якщо моє ліжко не помилують, значить, на те воля божа, або воля долі, або воля Бема, що врешті-решт те ж саме». Він одяг мундир. Пояс, пілотка, черевики, галстук, нігті — все в порядку! Він ще раз потер щіткою взуття. Потім старанно замкнув шафу. Якщо залишити її відчиненою, то ризикуєш не тільки тим, що тобі всиплють «за спокушання товаришів», але й справді можеш залишитись без курива, і тоді краще мовчати, бо винуватим вважався не злодій, а потерпілий.

Готово! Гольт глянув на Шульце, Шульце глянув на Вольцова. Вольцов глянув на годинник. У самого Шульце матрац чорт знає на що схожий. Але ж то ліжко самого обер-формана!

— Приготуватися на вихід!

Хтось, вибігаючи, лайнувся:

— Навіть оправитись спокійно не дадуть!

У відчинене вікно долинув різкий свисток. Уже зовсім розвиднілось. На сході за горами палав край неба. З усіх бараків на плац висипали солдати. Вишикувались не гірше, ніж звичайно, проте Бем закричав:

— Помічники інструктора, крок вперед! Решта всі назад бігом… марш!

Сто вісімдесят чоловік прожогом кинулись у протилежний кінець плацу, збивши хмару шлакової пилюки.

— Лягай!

Встати, лягти, встати, лягти — десять, дванадцять разів, аж поки не пролунав свисток.

— Увага!.. Я вас розворушу, свині! — кричав Бем. — Назад бігом… марш!

Тільки коли обер-фельдмейстер Лессер, командир роти, вийшов з комендатури, Бем угамувався.

Звична церемонія: рапорт, підняття прапора, розпорядок дня… Наказ про стрільбу бойовими патронами? Ну, Вольцов цього не пропустить!

— Рота, направо! Кроком руш!

Колона закрокувала навколо плацу — це вже входило у стройову підготовку.

— Заспівуй!

Попереду хтось заспівав пісню: «На фронт, на фронт…» Гольт промимрив: «На фронт, на фронт…» Позаду крикнули: «Ану дружніш!» Це була улюблена пісня Лессера. «Три… чотири!»

«Марширувати з піснею і справді легше, — подумав Гольт, — у всякому разі, не так тупієш від цього крокування. Але ж це на цілих півтори години! А потім ще муштра по відділеннях!» «На фронт, на фронт пора вже нам…» — лунали слова пісні. «Бо серце просить бою», — вигукнув Гольт, а сам мріяв: «Поспати б замість цієї безглуздої маршировки по колу!» Шульце десь поруч невпопад виводив придушеним голосом: «…як чесним, відданим бійцям…» «А йому непогано живеться», — міркував собі Гольт, викрикуючи: «…солдатам і героям!»